Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Ці слова міг би сказати кожний, хто вірно і віддано служив улюбленій справі протягом багатьох років свого свідомого життя. Мова піде про відомого чернігівцям корифея театру, заслуженого артиста України Петра Мороза, котрому 29 січня виповнюється сімдесят дев’ять років. Він 45 років свого сценічного життя віддав Чернігівському обласному академічному українському музично-драматичному театру імені Т.Г.Шевченка. І коли б можна було зібрати разом усіх персонажів з його довжелезного списку зіграних ролей, то це був би великий натовп людей різних за віком, національністю, характерами, звичками, уподобаннями... Навіть уявити важко, скільки разів актор виходив на сцену і віддавав кожному образу часточку свого серця, душі, свого таланту. Кожне прожите на сцені ним життя з роками збагачувало його самого як людину і як митця, а кожен створений ним образ радував глядача. Говорити про актора, якого знаю від першого ж дня його приходу до театру у 1964 році, дуже непросто, хоча, здавалося б, повинно бути навпаки. Багато разів Петро Васильович був моїм партнером у різних виставах, і нашу спільну роботу просто неможливо забути, хоча то були щоденні будні. Пригадується одна з перших спільних робіт над оперетою „Під чорною маскою” Л. Лядової, де він грав роль Івана Піддубного, пізніше – „Коли мертві оживають” І. Рачади з блискучим образом Блюхера, потім були „Украдене щастя” І. Франка – Микола Задорожний, „Безталанна” І. Тобілевича – Степан, „Фараони” О. Коломійця – Микола Таран, „Лісова пісня” Лесі Українки – дядько Лев, та хіба можна всі перерахувати? Одне можу сказати, що Петро Мороз завжди був надійним і щирим партнером в роботі, і поряд з ним завжди зручно і спокійно на сцені, відчуваєш багатогранність його акторської майстерності. Він має широкий творчий діапазон, йому під силу ролі як драматичні, так і комедійні, всі вони яскраві і достовірні. Серед ролей Петра Мороза, які увійшли до скарбниці творчих надбань театру за ці сорок п’ять років, слід згадати такі, як Головань – „Грушенька” за М. Лєсковим, Васьков – „А зорі тут тихі...” Б. Васильєва, Гриціян – „Весілля в Малинівці” О. Рябова, Гнат – „Назар Стодоля” Т. Шевченка, Цибуля – „Сорочинський ярмарок” за М. Гоголем, Хома Ґудзь – „Фата моргана” за М. Коцюбинським, Голова – „Майська ніч” М. Старицького (за М. Гоголем), Коваль – „Сліпий” за поемою „Невольник” Т. Шевченка, Максим Книш – „Жіночі пристрасті” за творами І. Нечуя-Левицького, Герасим Калитка – „Сто тисяч” І. Карпенка-Карого. Всього П. Мороз створив на чернігівській сцені більше ста прекрасних сценічних образів. Для своїх колег Петро Мороз завжди був і є прикладом відповідального ставлення до професії артиста, повної самовіддачі в роботі над образом, для молоді – наставником і добрим порадником. З цього приводу хочу навести слова заслуженого артиста України Валентина Судака, сказані ним з нагоди одного з ювілеїв колеги: „Мені пощастило грати з Петром Васильовичем у багатьох виставах. Працювати з ним завжди легко: допомагають його зібраність, природність, батьківська підтримка. З першої ж читки ролей бачиш його душу, котру не загримуєш, не сховаєш за перукою. Сподіваюсь, що Петро Васильович ще не раз відчує свою необхідність глядачеві і нам, молодшим колегам. До побажань йому міцного здоров’я і успіхів, хочу додати: „Не йдіть від нас, Петре Васильовичу! Ви нам дуже потрібні. Адже коли з дому йдуть ветерани, з ними йдуть тепло, доброта, мудрість і любов”. То ж вітаючи його з поважним творчим ювілеєм, будемо сподіватися, що наш „останній із могікан” ще довго залишатиметься серед нас в театрі, який став йому рідною домівкою. Петро Васильович продовжує і зараз свою обрану на все життя місію творця, і хоча з роками це не так легко, не мислить себе поза театром. Він не перестає повторювати, що сцена – то єдиний у його житті майданчик, освітлений театральним софітом, на якому він почувається по-справжньому щасливим. Він завжди з великою любов’ю і тугою згадує про своїх колишніх колег, друзів і побратимів по мистецтву, про тих, з ким довелося працювати і з ким розлучила доля. Це і актори Віктор Мірошниченко, Анатолій Гурський, Борис Стеценко, і режисер Леонід Отрюх... Та й не дивно, адже з ними пов’язані найкращі спогади про молоді роки спільної праці в театрі, про гастрольні подорожі, про успіхи і невдачі, бо на віку, як то кажуть, як на довгій ниві, всього буває достатньо. «Я прожив нелегке творче життя, - говорить Петро Васильович. – Вважаю себе реалізованим, як актор, тільки на 50 відсотків. Творча доля актора залежить від багатьох чинників: від випадку, від інтелектуального потенціалу суспільства, від ставлення влади до театру і т. п. Театр – то дзеркало суспільства, і його не можна розглядати окремо. А нині що ми маємо? Усі кинулися заробляти гроші, займатися бізнес-спекуляцією... Найбільш незахищеним з економічного боку, на мій погляд, є театр. До того ж, ми не маємо хорошої сучасної драматургії, актори позбавлені можливості грати ролі своїх сучасників, а це збіднює їхні можливості для самоудосконалення. Взагалі, я прихильник сучасних п’єс, люблю зарубіжну класику. А те, що всі театри України останнім часом звертаються до української класики, є нормальною реакцією народу, який звільняється від колоніальних пут. Ми мусимо пройти цей етап. Він дасть можливість увібрати в себе й осмислити національну спадщину, щоб піти далі, наблизитися до мистецьких ідеалів. Тільки дай нам, Боже, вберегтися від спекуляції національною тематикою.» Петро Васильович Мороз – скромна, витримана людина, дисциплінований актор, цілком відданий творчій роботі, колективу. Його люблять і поважають усі без виключення працівники театру, його грою захоплюються глядачі. Тож побажаємо йому міцного здоров’я і довгого творчого життя!
Головна 
