Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Військово-міліцейська драма: Свій серед чужих, чужий серед своїх
10:37
Історію, яка трапилася з чернігівцем Андрієм Леоненком, не можна назвати банальною, бо це історія про людську долю. Долю звичайної людини без «вілли» та «мерседеса», долю чоловіка, який працював, навчався, будував плани, про щось мріяв і просто радів життю. Та одного разу лиха обставина, як кажуть у таких випадках, внесла до звичного перебігу подій небажані корективи, і з того часу життя головного героя цієї статті круто змінилося…
Ніщо не віщувало біди, проте у нас буває всяке Спочатку самостійне життя Андрія Леоненка складалося саме так, як він собі й уявляв: після строкової служби у Києві, у Внутрішніх військах МВС, у січні 2006 року він уклав з управлінням Північного териториального командування трирічний контракт й повернувся до Чернігова. У рідному місті служив інструктором (кулеметником) патрульного взводу спецпризначення військової частини 3001-В. Крім того, навчався (заочно) у Чернігівському інституті інформації, бізнесу і права, планував через кілька років стати юристом. Здавалося б, ніщо не віщувало біди: працюй, навчайся, радій життю… Проте не так склалося, як гадалося.
Правдиві свідчення бувають небезпечні Мабуть, початком цієї напівкримінальної драми можна вважати подію, що сталася у січні 2007 року під час відрядження до села Чайкине Новгород-Сіверського району (батьківщини колишнього Президента України Леоніда Кучми). Тоді, за словами Андрія, командир його взводу, старший лейтенант Василь Яковенко під час сварки побив підлеглого, сержанта Семена Іллякова. Андрій виявився випадковим свідком тих «чоловічих розборок», внаслідок яких сержант потрапив до лікарні. А далі – все за класичним сценарієм, що був добре відпрацьований ще за радянських часів. Після того, як Ілляков (нагадую, сержант Внутрішніх військ!) поскаржився на свого командира до міліції, його з рідної в/ч… звільнили, а Василя Яковенка «суворо покарали» (на рік «обмежили у правах») і перевели служити в інше місто (пригадуєте класичну байку про те, як «покарали щуку – кинули в річку»?..). Влітку, під час виїзного засідання військового суду Андрій Леоненко, незважаючи на погрози з боку командирів, дав правдиві свідчення, тобто розповів про бійку в селі Чайкине правду…
Була б людина, а статтю завжди можна знайти Після суду старшого солдата Леоненка… звільнили. Звісно, не зразу, щоб це не було таким показовим, а восени 2008 року, за три місяці до закінчення строку контракту. Тоді, одного вересневого ранку (до речі, 13-го), прийшовши на службу, Андрія раптово не допустили до виконання обов’язків, повідомивши, що його звільнено «за статтею». «Чому? Як? За що?» і «Коли?» – на всі ці численні запитання «таємно звільненого» один із його батьків-командирів цинічно промовив: «Була б людина, а статтю завжди можна знайти»…
Два накази, одна підробка підпису І ось саме тут у нашій історії з’являються відразу кілька стягнень підряд і два накази. Два накази (по стройовій частині) начальника управління Північного територіального командування ВВ МВС України про звільнення однієї й тієї ж людини – старшого солдата Леоненка. З дуже схожими номерами і датами: перший – №181 – від 12 вересня 2008 року і другий – №187 – від 22-го. За словами Андрія Леоненка, перший «документ» – звичайна підробка або, як кажуть у таких випадках, «липа». Бо 12 вересня Андрій був… на сесії. Про що є відповідний наказ №176 від 8 вересня того ж року, де чорним по білому написано: «вважати старшого солдата Леоненка А.В. таким, що вибув у додаткову відпустку на екзаменаційну сесію». Але ж звільняти людину, яка на час звільнення перебуває на сесії, звісно, справа незаконна. Мабуть, командири Андрія й самі згодом це второпали, бо інакше пояснити появу наступного наказу – від 22 вересня – неможливо.
«Стрілочник»? До речі, у цій історії в ролі непопулярного «стрілочника» виявився ще один військовослужбовець. І навіть не якийсь там старший солдат, а цілий старший офіцер – начальник стройового відділення управління Північного територіального командування Внутрішніх військ підполковник Федоренко. Це саме він, як наголошується у відповіді військової прокуратури Центрального регіону, «власноруч виключив з тексту наказу №181 відомості про звільнення та вніс ці дані до наказу №187». У зв’язку з чим «стосовно підполковника Федоренка С.П. порушено дисциплінарне провадження». Проте за результатами перевірки стосовно начальника стройового відділення у порушенні кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України (службове підроблення)… відмовлено. Ну, звісно, бо ворон воронові око не виклює…
Підробний підпис Та все ж таки два накази про звільнення, з точки зору моралі й Кримінального кодексу, не так цікаві, як стягнення – «класичні» догани за «порушення форми одягу», «безтактовну поведінку», «низьку бойову готовність». Точніше кажучи, не самі «формулювання» стягнень, а підпис про ознайомленням з ними, який є… підробним. Факт підробки виявила почеркознавча експертиза. Висновок спеціаліста науково-дослідного експертно-криміналістичного центру УМВС України в Чернігівській області з цього приводу однозначний: «підпис виконаний не Леоненком Андрієм Володимировичем, а іншою особою». До того ж, як стверджує Андрій Леоненко, ніяких порушень дисципліни з його боку не було, а всі ці стягнення – банальне переслідування з боку колишніх командирів за правдиві свідчення Андрія під час судового розгляду «розборок» у Чайкиному. Та як би там не було, але 14 серпня 2008 року відулося засідання атестаційної комісія, на якій розглянули "справу старшого солдата Леоненка”, і юнакові стало зрозуміло, що його військова карєра "добігла кінця”…
«Відмовити» Мабуть, ця історія добігла б кінця відразу після раптового звільнення. Ну, плюнув би чоловік та й пішов собі працювати до іншого місця. Та тільки за однієї умови – якби Андрієві віддали військовий квиток та надіслали його особову справу до військкомату. Проте цього не сталося. А за відсутності військового квитка з відміткою про облік у відповідному військовому комісаріаті, як відомо, чоловікові влаштуватися на нормальну роботу або стати на облік у службі зайнятості неможливо… Але ж заробляти на життя треба, бо кожного дня мусиш харчуватися, щомісяця потрібно сплачувати недешеві комунальні послуги… До того ж, очікувати на матеріальну підтримку з боку рідних Андрій не міг, бо, по-перше, він – сирота, а по-друге, два дорослі брати, у яких свої сім’ї й проблеми, – такі ж прості смертні без «вілл» та «мерседесів». Утім, відповіді прокурорів різного рангу й поважних військових начальників з лампасами (Андрій неодноразово звертався зі скаргами до військової прокуратури Чернігівського гарнізону, Управління Північного територіального командування) майже завжди були однаковими: «відмовити».
Чернігівський адмінсуд – найгуманніший у світі суд? І тоді Андрій вирішив відстоювати свої законні права у суді. Проте Чернігівський окружний адміністративний суд, до якого він звернувся з позовною заявою про визнання незаконними дисциплінарних стягнень, дострокового розірвання контракту та поновлення на посаді, позивачеві… відмовив повністю. Суддя Юрій Скалозуб, «всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи», «іменем України» вирішив, що позов Андрія Леоненка задоволенню… не підлягає. При цьому суддя ретельно, на кількох сторінках, процитував зміст стягнень, деякі статті із законів України, Положення про проходження військової служби, свідчення колишніх колег позивача (тобто нинішніх підлеглих відповідачів!). Проте у клопотанні Андрія Леоненка викликати у суд свідків з його сторони, а також провести почеркознавчу експертизу підробного підпису… відмовив, бо це «займе багато часу». Отож, за підсумком, суддя Скалозуб установив, що позивач не оскаржив у встановлений законом строк рішення атестаційної комісії від 14 серпня, тож, простими словами, «сам винен»…
P.S. Андрій Леоненко вимушений був залишити інститут, бо через звільнення не було грошей сплачувати за навчання. Йому й досі не повернули військовий квиток. Проте здаватися він не збирається. Каже, що, доки живий, буде відстоювати свої права, боротися за правду і найближчим часом поїде скаржитися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністра Внутрішніх справ, Прем'єр-міністра та Президента. Ось тільки дочекається, коли скінчиться виборча кампанія, бо численним кандидатам на посаду Президента України та їх підлеглим зараз не до Андрія…
Головна 
