Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
...Минуло двадцять років. Скільки всього трапилося за цей час — і не переказати. Мати рано померла, зоставивши її на стареньку бабусю. Вдвох вони замешкали в селі. Змалечку Віка була навчена до роботи. Найбільше любила пасти корову Бурку. От бува підуть вони у двох до саду — Бурка ласує медовими яблучками, а Віка читає книжки: притчі про добрих людей, одвічну боротьбу добра і зла, поеми, поезії, романи. А ввечері, траплялося, замість казки, допитує бабусю: «Що я такого поганого зробила, що мама й тато покинули мене?» Старенька так і не зважилася за життя розповісти кмітливій дівчинці гірку правду про те, як її батько, військовий льотчик, негідно вчинив з ненькою. Звабив дівчину, закохав у себе, жив у громадянському шлюбі. Та коли Вікторії виповнилося чотири рочки — кинув дружину й донечку. Небо для нього виявилося важливішим за сім’ю… Закінчивши школу, Вікторія вступила до медучилища. Роки навчання промайнули швидко. Була сама, як палець, на світі. Бабусю Господь давно покликав до себе. Доля так склалася, що довелося молодому медику їхати працювати за направленням до Орджонікідзе, що в Криму. Збираючи речі, натрапила на маленьку скриньку в старому затертому буфеті. Не повірила — у скриньці купка листів від батька, на жаль, без зворотної адреси. Проплакала усю ніч, по декілька разів перечитуючи рядки, виведені рукою дорогої їй людини. Тато писав, що всією душею шкодує за втраченим, за тим, що довгих вісімнадцять років не наважувався дати вісточку про себе та жодного разу не спитав про їхнє з бабусею здоров’я і, загалом життя. Чому ж бабуся нічого не сказала їй про ці листи? І ось Крим. Спекотний вечір. Вікторія босоніж сиділа на березі. Море, наче кошеня, тулилося до її ніг. Дівчина милувалася красою… Поряд присів незнайомець та делікатно запропонував дівчині свого піджака. Холодно... Познайомилися. Юнака звали Віктором. Він був рибалкою і майже на п’ять років молодшим від неї. Вікторія потрапила у його тенета. Пара планувала одружитися. З дня на день дівчина мала познайомитися з Вікторовим батьком. Аж… — Віко, — схвильовано якогось дня вбіг до лікарні коханий. — Там батько, йому погано. Дівчина побігла до палати і ледь не зомліла на порозі. На неї дивився чоловік, котрий так часто приходив у сни, котрого плачучи просила: «Тату, тату, не йди!» Роки не змінили його, хіба посріблили волосся… Кілька днів Вікторія не наважувалася зізнатися, хто вона. Та коли чоловікові стало краще, їхня розмова таки відбулася. До світанку він сповідався їй, своїй донечці, каявся у вчиненому. Казав, що молодий був, «зелений». Служба закинула на Західну Україну. Там зустрів її матір, закохався, народилася Вікторія, а потім… чорт поплутав. Доля завела до Орджонікідзе. Там зустрів жінку, в яку закохався. Під серцем вона тоді вже носила дитя від іншого. Та це не змінило його рішення побратися. Пасинка нарік Віктором, на честь своєї донечки, про котру завжди пам’ятав. Він мріяв зустрітися з нею. Писав листи. Але відповіді не отримував. Уже й надію втратив побачитися і ось… Ніколи б навіть уявити не міг, що його сонечко поряд, що його названий син хоче взяти її за дружину…
Головна 
