Середа, 20.01.2021, 03:39
Привіт Гість | RSS
 
Головна РеєстраціяВхід Головна сторінка      Вхід      Написати нам
Меню сайту
Розділи новин
Новини Кобеляччини [1620]
Твоє рідне місто, в якому ти живеш, навчаєшся, працюєш... Гадаєш, тут нічого цікавого не стається? Помиляєшся!
Новини Новосанжарщини [246]
Є таке чудове і чисте місто на Полтавщині - Нові Санжари. І живуть в ньому чудові люди. Але от казуси і там бувають цікаві
Новини України [9826]
Новини з Батьківщини
Новини світу [4403]
Тут усі найважливіші світові новини! Будь у курсі того, що відбуваються далеко, але все-таки навколо тебе!
Відео-новини [119]
Відео-новини зняті нашими кореспонентами. І не тільки нашими...
Новини Царичанки [0]
Наше місто
  • Кобеляцька міська рада
  • Місто Кобеляки
  • Історія міста
  • Розклад руху автобусів Кобеляк
  • Телефони міста (частина 1)
  • Телефони міста (частина 2)
  • Хто на сайті
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Наші користувачі
    Всього: 3318
    Нових сьогодні: 0
    Нових учора: 0
    Нових за тиждень: 0
    Нових за місяць: 3
    Із них:
    Новачків: 943
    Продвинутих: 2363
    Журналістів: 5
    Модераторів: 3
    Адмінів: 4
    Із них:
    Чоловіків: 2597
    Жінок: 721
    Наш сайт
    Новини: 16229
    Файли: 8769
    Цікавинки: 3279
    Картинки: 1814
    Анекдоти: 922
    Оголошення: 91
    Тести: 75
    Коментарі: 5081
    Форум: 543/31666
    Новини Полтавщини
    Зв'язок з адміном
    Написати листа адміністратору сайта

    Головна »2010 » Березень » 4 » Закарпатець вижив після того, як зазнав опіків 85 відсотків поверхні тіла



    Закарпатець вижив після того, як зазнав опіків 85 відсотків поверхні тіла
    12:22
    Завдяки швидкій і кваліфікованій лікарській допомозі та величезному бажанню жити. У Петра росли двоє синів – шестирічний та семирічний – і без батька їм довелося б дуже несолодко...  «Дотепер не знаю, що сталося, – згадує він. – На заводі в Кольчині зварювали великий бак для КамАЗу, я пішов до цеху подивитися, як іде робота, і в той момент стався вибух тигелю (посудина для нагрівання, висушування, спалювання, відпалу або плавлення різноманітних матеріалів. – Авт.). Постраждали четверо – молодий хлопчина Коля, який мене привіз туди, директор, зварювальник і я. Була версія, що зварювальник ударив рукавицею по чомусь, що стирчало з тигелю, чи що директор відключив вентиляцію».

    Три місяці на животі
    Хай там як, та внаслідок вибуху розплавлений метал полився просто на людей. Піднявся дим і вони нічого не бачили. Добре, що двері були відчинені, й зуміли якось з цеху вибігти. На території заводу були люди, бачили, що трапилося. Навіть водій серед них був, але він, однак, відмовився  везти постраждалих до лікарні. Тоді вони, перебуваючи в шоковому стані й навіть не розуміючи, що трапилося, самі залізли в «бобика» й поїхали до Мукачівської центральної районної лікарні. Там їх одразу ж направили до реанімації…
    «Одне слово, коли я наступного разу розплющив очі, то побачив Юрія Яцину, який розрізав мені руку, щоб із неї вийшла рідина, – продовжує розповідь пан Варга. – Як він пояснив мені, інакше б руку довелося ампутувати. Спогади в мене з того часу дуже уривчасті – щось пам’ятаю, щось – ні».
    Нинішній головний лікар Закарпатської обласної клінічної лікарні ім. А. Новака Юрій Яцина тоді жив у Мукачеві і працював в опіковому центрі в Ужгороді. На момент, коли постраждалі приїхали до ЦРЛ, він якраз був удома, тому зміг швидко прибути до лікарні, щоб оглянути їх, і постановив направляти людей до Ужгорода – в опіковий центр. Найпершим повезли Петра, як найбільш постраждалого, відтак зварювальника й Колю. Директор же не вижив. Спочатку Петрові навіть не говорили про це, пояснювали, нібито керівника відвезли до Києва. Правду він дізнався знач­но пізніше.
    Інші двоє постраждали менше, тому й відлікувалися швидше. На Петра ж чекало тривале одужання. «Три місяці я пролежав на животі. Знаю, що за цей час прийняв 220 літрів крапельниць. Разів 15 мені давали кров і плазму. Донорів тоді з’їхався майже цілий «Ікарус» – трьом постраждалим треба було багато крові. Шкіру мені, якщо не помиляюся, пересаджували 10 разів. Знімали її з живого місця і накладали на згорілі ділянки».

    Дайте піти зі світу
    Про біду Петра Варги почули знайомі. Він у той час працював з трансекспедиціями і мав дуже багато друзів на колесах. Далекобійники привозили з усіх усюд ліки, шукали кращих фахівців, але ніхто так і не знайшов кращого спеціаліста, до якого б варто було везти постраждалого.
    «Були спроби вивезти мене до Угорщини, хоча, напевно, це б мені обійшлося в таку суму, що був би й донині винен. Але коли тамтешні медики почули, що я маю 85 % опіків, то не захотіли навіть оглянути мене – всі вже на мені хрест ставили. Річ у тім, що мої руки, наприклад, були в такому стані, що кістки було видно. Це ж треба було якось зліпити так, аби вони працювали. Знаю навіть, що ужгородські медики між собою радилися, чи не краще було б ампутувати мені руки – тоді б мав більше шансів вижити. Мій лікар добивався того, аби я залишився й надалі людиною, якою створив мене Бог. Допомагали мені й церкви – молилися за мене. А також збирали гроші, але ми їх не брали, бо не було потреби. У Кольчині, коли дзвонили в церкві, люди казали, що це вже, певно, Петро помер.
    Важко було. Часом до того доходило, що я просився: підтягніть мене до батареї, аби головою вдарився і пішов з цього світу. Ви собі уявіть: три місяці лише на грудях відлежати, та ще й усе тіло болить – і крапельниця за крапельницею! У добі дві години давали відпочити, інші 22 – капали. А вени ж мають властивість ховатися від опіків. То, бувало, знаходили маленьку у п’яті і кололи там. До того ж поставили мені ще в Мукачеві катетер у вену на грудях, і я, в шоковому стані не розуміючи, що лікарі роблять, подумав, ніби вбити мене хочуть, вирвав його. Вена сховалася».
    Потроху Петро став одужувати. Каже, що здоров’я мав хороше, – перед тим, як сталася біда, він три місяці як кинув був курити, взагалі не вживав алкоголю. Але головне  – він хотів жити.

    На групу немає часу
    «Коли вже почувався краще, міг триста разів віджатися від ліжка, коли лікарі не бачили. Дружина була постійно біля мене, а у вихідні її замінював батько. Якось татові розказую, мовляв, мені такий сон снився, що я вже зміг сісти на ліжку, почав ходити. Дружину б не міг ошукати, а батька підманув. Він каже, ну коли таке приснилося, то треба ввечері, як ніхто не бачитиме, спробувати. Я як сів на свій обгорілий зад, то здалося, ніби голим на щебінь.
    Та з часом почав пробувати ходити. Біля ліжка труби проходили, то я за них тримався і вставав. Потроху навчився ходити, навіть міг спуститися сходами. Лікарка, що займалася зі мною лікувальною фізкультурою, постійно твердила, аби я просив завідувача дозволити мені починати ходити. Той казав, аби спершу ноги поставив на землю. Потім дивився на них і твердив, що не можна мені ще. Хоч я на той час уже по сходинках спускався. Звичайно, страх мав, чи зможу нагору піднятися, але все виходило, і я потихеньку навчився пересувати ноги.
    Юрія Яцини на той час в лікарні не було, тому про мої спроби  він не знав. І тут трапилася якась пожежа чи то в готелі «Ужгород», чи в «Закарпатті», і його терміново викликали на роботу. Він приїхав до опікового центру і як мене побачив на ногах, то, хоч і поспішав, обняв мене і сказав: раз я вже ходжу, через кілька днів випише з лікарні».
    Петрові Варзі дали третю групу інвалідності, завдяки чому він зміг поїхати до санаторію в Немирові, який спеціалізується на реабілітації після опіків. Та потім інвалідності він уже не виходжував. Каже, що має сім’ю, заради якої треба працювати, а не по довідки бігати. У тому, що лишився жити, бачить заслугу свого лікаря та колективу опікового центру. «З такими опіками взагалі не живуть. Я вважаю, що досі є на цьому світі лише завдяки рукам і душі Юрія Юрійовича, стверджує мукачівець. – Люди помирають і з набагато меншими опіками. У Немирові був один лікар з 30-річним стажем, який займався лікувальною фізкультурою таких постраждалих. Він багато мене розпитував, хто я, звідки приїхав, хто мене лікував, бо, сказав, що не бачив іще таких великих і в такій кількості платок, як у мене. Та й багато людей у санаторії дивилися на мене з подивом, розпитували, в кого я лікувався. Це страшна біда, і не кожен лікар зможе виходити постраждалого.


    Біда не приходить одна
    На жаль, на цьому випробування долі для Петра не закінчилися. Через три роки його дружині встановили діагноз – рак матки. «Ми кинулися до Юрія Юрійовича. Він відправив її до іншого лікаря, після чого заявив мені: йди по шампанське, буду тобі за кума. Дружина була вагітна». Через якийсь час у сім’ї народилася донька.
    Дитині було місяців зо три, коли Петро помітив, що в дівчинки жовті очі. Кинулися до Яцини, і той відвіз маля в Угорщину. Вердикт був невтішний – потрібно пересаджувати печінку. Дівчинку намагалися вилікувати, давали дорогі ліки, та нічого не допомогло...
    Нині 46-річний Петро Варга каже, що почувається добре. Про пережиту біду нагадують лише численні шрами на плечах, руках і ногах. Він має рибник і вирощує коропів. У роботі допомагають двоє синів – студентів-заочників. Та про те, хто врятував йому життя, чоловік не забуває. «Тепер до мене земляки постійно йдуть, коли в них біда якась станеться, просять допомогу. То я телефоную кумові хоч удень, хоч уночі, бо це не жарти – людям потрібна кваліфікована допомога», – підсумовує він.
    Категорія: Новини України | Переглядів: 467 | Додав: Admin


    Всього коментарів: 0

    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Форма входу
    Логін:
    Пароль:
    Календар новин
    Пошук по сайту

    Рекомендуємо вам проводити пошук українською та російською мовами

    Корисне


    Опитування
    Останнє на форумі
  • Сантехника >>
  • Косметика >>
  • Защитите свой теле... >>
  • Алюминий >>
  • Магазины детской о... >>
  • Випадкове фото з галереї
    Погода
    Погода в Полтаве, Кобеляках, Новых Санжарах, Комсомольске, Кременчуге, Решетиловке, Козельщине
    Курси валют
    Курсы валют на PROext
    Корисні посилання


    Статистика










                    

    Copyright EXO © 2021, created by KING © 2007 Всі права захищені.
    Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій. У разі передруку матеріалів посилання на exo.at.ua обов'язкове. З питань співпраці пишіть на e-mail: Exo-site[а]bigmir.net