Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
З ініціативи Дмитра Табачника українським учителям підручники з історії «писатимуть» росіяни, а термін «Друга світова війна» у школі замінять на «вітчизняна» Як тільки не називали Дмитра Табачника його однопартійці й опозиція: і клоун, і казнокрад, і україножер, і українофоб. Одіозний професор тим часом запевняв, що розділятиме політику й роботу міністром освіти. Божився ж у незаангажованості — і поїхав до Москви, на консультації щодо «правильного» майбутнього української освіти. Що б не обіцяв Дмитро Табачник, але факт лишається очевидним: міністр намагається заретушувати все українське, б’ючи по найважливіших чинниках нашої етнічної ідентичності. Останньою жертвою Табачника стала «біографія нації» — історія України. Прикриваючись європейською ідеєю антропоцентристського підходу до викладання історії, пан міністр обіцяє переглянути її концепцію і відійти від ідей етноцентризму. Експерти ж занепокоєні: під цим благим наміром може критися банальне переписування історії України в «ідеологічно правильному» руслі. «Виходить, що та Україна, яка будувалася останні 18 років, може зникнути, а що з’явиться нове — невідомо», — наголошує Станіслав Кульчицький, заввідділу Інституту історії НАНУ. Історики не виключають: підручник від Табачника може стати холуйським, підручником від «старшого брата», і знову нав’язуватиме радянську модель бачення історії.
Буде Україна без «українського» народу Якщо розібратися, то сам по собі антропоцентристський підхід до вивчення історії є популярним у Європі і має свої переваги. У центрі його поставлено конкретну людину, яка проживає на певній території в певний час за певних обставин. Деякі науковці вважають, що такий підхід дозволить уникнути надмірної політизації і героїзації історії, адже, аналізуючи ту чи іншу історичну постать, ми братимемо до уваги не лише соціально–політичні умови її діяльності та причини вчинків, а й те, чи були альтернативи в даній конкретній ситуації для даного конкретного рішення. Є надія, що антропоцентризм у розумінні історичних фактів дозволить ідейно об’єднати суспільство і стати запорукою формування української політичної нації. Про консолідуючу роль історії говорить і Кость Бондаренко у статті «Ще раз про експерименти з історією»: «Як звести воєдино УПА і Перший Український фронт, Шелеста і Шухевича, Бандеру і Мельника, Скоропадського і Косовського, Щербицького і Стецька? Очевидно, створивши нову, національну, концепцію історії України, де би всі ці явища мали єдине пояснення: історія України — це велетенський націотворчий процес. Процес, що почався кілька тисяч років тому зі змішування степових народів, і на цей процес нанизувалися різні культури — російська, польська, грецька, румунська, пізніше творилися культура села, містечка і міста. І сьогодні Україна — це полікультурна, поліетнічна, поліморфна субстанція, яка може існувати лише за однієї умови — взаємного визнання і взаємної поваги до минулого різних регіонів і різних етнічних груп». Отже, ідея нового підходу до викладання історії України на засадах антропоцентризму є слушною та актуальною для нас. Однак поняття «етноцентризм», яке сьогодні стало ледь не лайкою, можна тлумачити по–різному. «Для когось це ознака дискримінації, а хтось вбачає тут основу формування етнічної свідомості, — вважає політолог Олена Добжанська. — Зрозуміло, що дискримінація цінностей інших національно–культурних груп як можлива складова етноцентризму — неприпустима для демократичної країни, але занепад національного виховання, визнання власної меншовартості — неприпустимо для Держави». Отож не треба плутати етноцентризм із процесом формування національної свідомості, без якої неможлива будь–яка нація. «Спроби створити якусь державу з назвою «Україна» й не згадати при цьому український народ, український етнос, який є осердям цієї держави, — це спроби розмити українську політичну структуру і підготувати її або до повної інкорпорації у великий російський проект, так званий «Русский мир», або до деструкції і поглинання по шматках», — підкреслює культуролог і політолог Тарас Возняк.
Росії та Україні — однакові підручники? Ігор Юхновський, очільник Інституту національної пам’яті України, розповів, що провідні науковці країни під керівництвом професора Наталі Яковенко ще два роки тому за дорученням Кабінету Міністрів почали роботу над формуванням нових засад викладання історії. Результатом роботи стала програма з історії України для 5—12 класів. Здавалося б, ось вона, реалізована найкращими фахівцями ідея пана Табачника. Він повинен ухопитися за неї обома руками і почати негайне широке обговорення запропонованої концепції. Та ні. Замість того щоб звернутися до вітчизняних науковців, пан міністр подався за порадами до Росії, де зондував можливості створення спільно з російськими істориками єдиного підручника історії: «Ми про це говорили з чудовим російським ученим–істориком академіком А. О. Чубар’яном,— сказав український міністр в інтерв’ю «Российской газете». — Написати спільний підручник для шкіл Росії та України дуже складно та навряд чи можливо. Різні курси викладання, різна кількість годин. Напевне, потрібно піти конструктивнішим шляхом і зробити спільний навчальний посібник для вчителів. ...Ми вийдемо не просто на єдиний підручник, на єдиний якийсь текст, а на навчальний посібник для вчителів історії, де спробуємо сформулювати спільний погляд не на весь процес російсько–українських відносин, а на найболісніші, складні проблеми». Отже, шановні українці, нам дали ляпаса. Бо не довірили навіть творення власної історії. «Кожен народ має свою історію. І той народ не є народом, коли його історію пише інший народ. Ось тут собака заритий. Ми писатимемо свою історію, а не Табачник»,— цитує УНІАН Романа Круцика, голову Київської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса.
Вітчизняна замість Другої світової Ну а поки наші розробки лежать в очікуванні уваги пана міністра, сам він домовляється з ректором МДУ ім. Ломоносова про організацію стажування українських учителів у цьому відомому російському вузі. Напевно, там вони зможуть краще засвоїти нові ідеї навчання і виховання молоді. До речі, у цьому ж вузі кафедрою соціології міжнародних відносин завідує сумно відомий професор Петро Дугін, директор Центру консервативних досліджень при соціологічному факультеті МДУ, перу якого належать слова: «Украина как государство не имеет никакого геополитического смысла... исторический смысл Украины отражен в самом ее названии «Украина», т. е. «окраина», «пограничные территории». Самостоятельное существование Украины (особенно в современных границах) может иметь смысл только в качестве «санитарного кордона». Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей». Цікаво, чи буде брати участь цей науковець у перепідготовці наших педагогів? Не чекаючи втілення грандіозних російсько–українських планів, пан Табачник самотужки починає перегляд спільної з Росією історії. І якщо спочатку йшлося лише про засудження воїнів УПА — «кривавих колабораціоністів» (що аж ніяк не відповідає антропоцентристському підходу до історії), то тепер йдеться про перейменування світової війни у Велику Вітчизняну, як це прийнято в Росії. Така пропозиція викликала суперечки серед українських науковців. Прихильник нововведення кандидат педагогічних наук, автор програм і підручників з історії Григорій Фрейман вважає:«Є два окремих явища: Друга світова (1.09.1939 року— 2.09.1945 року) і Велика Вітчизняна війна (22.06.1941 — 9.05.1945), пов’язана з нападом Німеччини на СРСР, до складу якого входила УРСР. Звичайно, Велика Вітчизняна є частиною світової, але це не одне й те саме. Термін «Вітчизняна» є доцільним, адже в ту війну українці у складі Радянської армії боролися за недоторканність своїх земель, за свободу. А от Першу світову, до прикладу, назвати вітчизняною не можна, адже про ці питання не йшлося, більше того, українці воювали у складі різних армій — три мільйони у складі російської і 250 тисяч — в австрійській». Ігор Юхновський обстоює іншу точку зору: «Вітчизняна війна є радянською частиною Другої світової. Але для українців Друга світова війна почалася з тих земель, які належать до України — Закарпаття. Воно проголосило незалежність у серпні 1939 року і боролося проти угорців, які намагалися знищити Закарпатську Республіку. Пізніше була Польща і радянські війська (у лавах яких були й українці), що вступили до Східної Польщі — тобто на територію Волині і Східної Галичини. Отже, війна для України почалася раніше Великої Вітчизняної війни».
«Дабро пажалавать на Украіну!» Вступаючи на посаду міністра освіти, Дмитро Табачник відхрещувався від звинувачень в українофобстві й обіцяв відділяти свої політичні погляди від посадових обов’язків. Не вийшло. «Так звана «аполітичність» Табачника проявиться як глибока заполітизованість тих підручників з історії, з яких вчитимуться українські діти», — вважає культуролог і політолог Тарас Возняк. Поки ми ламаємо списи щодо того, які підручники історії готує нам Табачник, сам міністр в інтерв’ю «Российской газете» робить реверанси перед російськими колегами від нашого з вами імені. Наприклад, із легкої руки пана міністра росіяни тепер можуть на свій розсуд говорити «на Україні» чи «в Україні». «Традиційна форма російської мови передбачала — на Україні, — тлумачить пан міністр. — Потім почалося ламання мови в роки незалежності. І нормою правопису зробили — в Україні. Причому саме націоналістично налаштовані вчені постійно до цього написання вносили політичний підтекст, що, мовляв, НА — це коли на території. А В — це в країні. Але я хочу сказати, що все життя за правилами правопису пишеться — «в Сибіру», «в Примор’ї». Але це не означає, що існують такі певні держави — Сибір чи Примор’я... Кажіть — в Україні, кажіть — на Україні. Ми вас однаково зрозуміємо». Росіянам можна позаздрити — кожен із них поважає свою історію, мову, культуру незалежно від того, до якої політичної партії належить. Велика Росія — предмет їхньої гордості. А от у нас так не виходить. На жаль.
Головна 
