Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Попри небезспірність деяких авторських висновків, не можна проминути багатьох «точок зрощення» цієї проблеми з іншою темою — «якості» електорату, власне, народу, населення, яке може привести до влади непередбачувану, соціально небезпечну особу. Тому що останнім часом народ сам став дивним (російською — странным). Він помітно втратив на здоровому консерватизмі. Що я маю на увазі? Він став обирати у проводирі «дивних», тобто людей, буденна поведінка, вигляд, манери яких «виламуються» за звичну норму і мають насторожувати консервативно налаштованого пересічного громадянина. Традиційно він мав би віддавати перевагу зрозумілій, подібній собі людині. Ну, хіба що розумнішій, освіченішій, досвідченішій… З іншого боку, народ (населення) став обирати «чужих», тобто людей маловідомих, нових у цій місцевості. І життя в багатьох регіонах країни зразу стало лихоманити. І на соціальному, і на політичному, і на комунальному рівнях. Я не стверджую, що «дивні» й «чужі» — всуціль погані чи некомпетентні люди, не здатні на розумне лідерство. Я хочу звернути увагу на зміни якості того, що ми називаємо територіальною громадою. До речі, традиційний консерватизм у цьому плані демонструють німці. Якщо місцевий політик хоче бути обраним, він часто промовляє до виборців на місцевому діалекті. Мовляв, я — ваш, я — звідсіля, мої справи — це ваші справи. Не треба бути аж надто спостережливим, щоб не помітити: в багатьох регіонах населення реагує на соціальні приваби (рос. — обольщения) як злюмпенізована маса. Тобто, спокушаючись обіцяними швидкими вигодами і дрібними подачками. І хоча така «виборча реакція» зумовлена економічним становищем населення, хочеться, щоб у виборах більше брала участь голова. Економічний зміст передвиборних обіцянок більшості кандидатів у Президенти так разюче контрастував зі справжнім становищем народного господарства, що здавався якимось маренням. Втім, це не продукт мислення сивої кобили. Це свідоме агітаційне навіювання, яке не може бути втіленим у життя навіть за ліпших економічних умов. Воно розраховане на легковірність обивателя. А якщо його «підтримує» дрібна подачка, то брехня набуває значення проекту, який почав реалізуватися. Ну, як тут не проголосуєш «за»?! А що потім потягнуться довгі роки подальшого зубожіння, нидіння і скімлення, так це ж потім!.. Деякі «друзі народу», що самі претендують на високі виборні посади, приязно радять: «А ви беріть, беріть подачки! А голосуйте, за кого душа велить!» Є в такому підході якийсь моральний вивих…Він нагадує мені випадок з паризькою повією, яку звинуватили в колабораціонізмі. Вона гордо відповіла: «Що ви! Я лише тілом віддавалася фашистським офіцерам, а моя душа лишалася французькою!» Втім, ця порада — брати, а голосувати, за кого сподобається, — на мій погляд, є логічним продовженням політичних манер порадників: «Брешіть, брешіть!.. Я ж брешу. І нічого. Непогано живу…»
Що ж це таке — українська довірливість? Після всіх виборів в Україні раніше чи пізніше настає гірке розчарування. З приводу невиконаних колишніми претендентами, а нині чинними високопосадовцями, своїх обіцянок. І тоді на поверхню суспільної свідомості спливає міф про виняткову довірливість українського народу. Його знову обманули! А потім — знову? А далі — ще? Ті ж самі граблі — на тому ж місці. Садомазохізм якийсь! На мій погляд, відбулася підміна понять. Мабуть, йдеться не про довірливість, а про легковірність. А вона — через небажання думати, «рипіти» мозком від розумової напруги. Бо так легше: спочатку довіритися, потім — розчаруватися, і врешті — всіх звинувачувати. Помітили: в цьому процесі майже немає власної активної діяльності, особистого аналізу в потрібний час — перед виборами. Втім, значній частині електорату приємніше себе усвідомлювати як довірливих, добрих людей, ніж бездумних, безвідповідальних «козлів» (вираз одного з претендентів на позаминулих виборах до ВР). Ця риса, точніше — слабкість, добре відома політтехнологам, близьким родичам будівничих фінансових пірамід. Це вони вигадують, як «втюрити» легковірному електорату, що їхній кандидат — «найкандидатніший», найдостойніший, най… І як тільки обаранений електорат його вибере, то зразу заживе краще. Слово «демократія» останніми десятиліттями затягали настільки, що воно набуло переважно казенно-ритуального значення, помітно втративши на сутності. Власне, за демократичного устрою всі ми, досягши певного віку, стаємо управлінцями. Звичайно, у визначений час, ясно — в якій функціональній ролі. А для того, щоб бути управлінцем, дрібним чи крупнішим, треба докладати «думалки». Значна частина електорату цього зробити просто не в змозі — «думалка» атрофувалася. Через алкоголізм, асоціальний спосіб життя, неосвіченість… Коли напередодні виборів я бачу гурти спитих людей, бомжів (а їх помітно побільшало), спадає на дум- ку: кого вони цього разу оберуть на мою голову? Бо їх — багато. Разом з легковірами і дрібнокорисливими продавцями своїх голосів вони становлять… А раптом — більшість? Вивести точну статистику тут важко. Власне, демократії у нас не може бути за визначенням. Ідея сучасного демократичного суспільства може реалізуватися тільки з появою достатньо численного середнього класу. Коли його питома вага стане визначальною для всього суспільства. І річ не тільки в середньому прибутку на душу одного представника середнього класу, а і в його відносній економічній незалежності, рівні освіченості, правовій захищеності. В нашій країні цим критеріям повністю відповідає порівняно небагато людей… Віднести до середнього класу, як намагаються деякі соціологи, вчительство, медиків, частину чиновництва, на мій погляд, не можна. Якщо вони й досягли певного рівня матеріальної забезпеченості, то за іншими критеріями… Ну, не можу я переплутати наше «залякане» вчительство з незалежним, свідомим своїх прав і заможним західним підприємництвом.
Вільний етюд на тему: «У кого може бути голос?» Власне, завжди, коли в головах починала виброджувати ідея виборності публічних (керівних) осіб, зразу ж поставала проблема: а хто може вибирати? Ясна річ: люди зі здоровим глуздом, достатньо освічені, законослухняні, економічно самостійні. Ці якості виборців у різні часи і в різних країнах цензувалися. Тобто, до виборів допускалися тільки ті, хто відповідав певним, законодавчо визначеним критеріям. Безумовно, панівні класи прагнули, щоб виборчі цензи були максимально сприятливі саме для них. Багаті хотіли, щоб посадових осіб обирали достатньо багаті. Що означає «достатньо», можна побачити хоча б на прикладі Російської імперії часів Катерини ІІ. Приміром, у виборах предводителя дворянства (губернії чи повіту) мали право брати участь тільки власники щонайменше одного села, не молодші 25 років і які мали прибуток з маєтності не менше 100 рублів річно. Міщани, які один раз у три роки обирали голову, радників, а також старост і мирових (третейських) суддів, повинні були мати капітал, який щорічно приносив прибуток у розмірі 50 рублів. Це дуже значні гроші. Хоча…справжня дрібниця в порівнянні з тим, що Катерина ІІ витрачала на коханців. Радянське суспільство, яке трактувалося як найдемократичніше в світі, починалося з обмеження виборчих прав громадян. Згідно зі статтею 65 Конституції Російської Радянської Республіки (так звана Перша Конституція), прийнятої на 5-ому з’їзді Рад 1918 року, виборчого права позбавлялися вихідці з експлуататорських класів, колишні офіцери, священики, члени інших (окрім більшовицької) партій. Всю цю різноманітну соціальну масу називали «лишенцами». 1921 року до них додалися (згідно з Декретом Ради народних комісарів) особи, які перебували за кордоном. Але і в тих, хто мав право голосу в «родном Отечестве», воно було, так би мовити, різного розміру. В багатоступінчастих виборах на з’їзди Рад 1 делегат обирався від 1 000 червоноармійців, 1 — від 10 000 робітників і 1 — від 50 000 се- лян. Якщо знести нулики і прояснити співвідношення, то воно таке: 1 — 10 — 50. Така соціальна диференціація враховувала ступінь класової свідомості виборців і наперед забезпечувала перемогу на виборах правлячої партії, яка, власне, й розробила згадані правила — цензи. Втім, метаморфози виборчого права на різних історичних етапах завжди віддзеркалювали прагнення панівних суспільних сил вберегти стару чи вибудувати нову державну конструкцію. Західноєвропейські країни мають більше досвіду в налагодженні демократичного процесу, зокрема і в застосуванні різного роду цензів. Практично в усіх основних законах, прийнятих у першій половині ХІХ століття, право голосу на виборах пов’язувалося з прямим чи опосередкованим майновим цензом або податковим цензом. (Логіка була проста: якщо ти сплачуєш податки на утримання держави, то можеш брати участь і в управлінні державою, обираючи її керівництво). Тоді ж набула поширення теорія виборчої здатності, згідно з якою вибирати можуть лише ті індивіди, які мають матеріальний добробут і належну освіту, що забезпечує свободу і незалежність при здійсненні вибору. Таким людям, які вміють управляти власним майном, і достатньо освіченим важко навішати локшину на вуха. Претендент на публічну посаду повинен виходити до такої підготовленої аудиторії з предметною фаховою розмовою і технологічно точно розписувати свою майбутню управлінську діяльність. У нас ще не виходить. І претенденти не ті, й аудиторія (електорат) — не той. Публічна кар’єра людей, які намагалися говорити з полтавським електоратом «скушною» діловою мовою, була, як правило, досить нетривала. На моїй журналістській пам’яті — приклад народного депутата ВР першого скликання Владислава Носова. Його обрали, напевне, через «контрастність» до інших претендентів — з набридлої народу номенклатури. Інженер Полтавського заводу алмазних інструментів виявив себе старанним, працелюбним, освіченим парламентарієм. Він регулярно звітував перед виборцями про свою роботу у ВР, над якими законами працює, чого добивається. Він не пропускав засідань… Але на другий термін його не обрали. Чесна, педантична людина, інженер Носов не витримав конкуренції з обіцяльниками, підтриманими своїми партіями і «ввіреними їм колективами». Обіцяльники інстинктивно відчували, що електорат прагне не нудних ділових розважань, а «шари». Хоч невеличкої. У розмірі 5 кг цукру чи 2 кг гречки. А як «гречкосій» управлятиме країною, який з нього законотворець? — більшість електорату не зацікавило. В іншому полтавському виборчому окрузі потерпів поразку кандидат у народні депутати, який (єдиний!) мав докладно розроблену програму розвитку малого бізнесу, зокрема, в молочно-переробній галузі. (На жаль, забув його прізвище. Років 10—12 тому було). Чи не через такі електоральні уподобання ми здебільшого чуємо з нашого парламенту вереск, а бачимо (теж — переважно) порожні крісла? На тлі сучасних нам дешевих розпродаж голосів і вільно найманих «прапороносців» давня ідея виборних цензів набуває нового актуального значення. Бо з самого початку, ще з давніх римлян, вона мала на меті здатність громадянина до відповідального державного мислення. Знавець виборчого права, доктор юридичних наук Володимир Шаповал ще 2004 року писав: «Для ранніх демократій не завадило б, на мій погляд, мати деякі цензи, щоб людина, яка опускає бюлетень до виборчої урни, хоча б розуміла, що вона, власне, робить».
Коли ж настане українська черга? Кароль Шайноха, класик польської історіографії, автор надзвичайно пізнавальної монографії «Ядвіга і Ягелло», в середині ХІХ століття зазначав, що Польща в своєму соціально-економічному розвитку відстає від західних країн на 100—150 років. Можна припустити, що ця заувага, щодо відставання, нині справедлива для України. Питання тільки в часовій відстані. Виникає розпачливе запитання: «Невже — на так довго? Невже ми ніколи не наздоженемо? Хоча б — помітно наблизимося…» Бог його знає…Точніше — Кліо, муза, яка патронує історію, історіографію. Втім, до цього питання є два підходи: оптимістичний і песимістичний. Генрі Бокль, англійський історіо-граф, порівнюючи умови виникнення і становлення світових потуг — Британської й Іспанської імперій, зазначав, що Британія, з якої просто «перла» економічна міць молодого капіталізму, ширила своє панування у світі, не зважаючи на досить мляве й бездарне адміністрування королів з Ганноверського дому. В той же час феодальна, економічно відстала Іспанія завойовувала і заселяла нові території завдяки розумній і динамічній політиці кількох королів поспіль — Філіпів, Габсбурзької династії. Генрі Бокль вважав це історичним щастям Іспанії. На цьому прикладі можна пересвідчитися, наскільки все-таки значна роль особи в історії. А якщо сильних, талановитих осіб була ціла низка? Україні в цьому плані не поталанило. Народне прислів’я якось печально і, я сказав би, флегматично констатує: «Крім Богдана та Івана не було гетьмана»* . Інші українські гетьмани більш прикметні своїми недоліками й більш чи менш вдалим прохацтвом у московських царів. Може, українська черга за сильним правителем до історичного «віконця видачі» ще не підійшла? * мається на увазі Богдан Хмельницький і Іван Мазепа
Несподівана свобода Свобода впала на голову українському народу досить несподівано. Його більша частина, звикла жити в тоталітарно організованій країні, не може отямитися й досі. Народна доброта була регламентована державою: аякже, допомагали країнам, що розвиваються, і братнім народам. Народний ентузіазм інспірувався партійними комітетами і фіксувався у соціалістичних зобов’язаннях. Порядність у побуті контролювали профспілкові організації… І раптом — свобода! Жодного нагляду! Є чого злякатися. І це не парадокс, а констатація факту: жити на свободі здатні не всі. Точніше: швидко призвичаїтися до свободи змогли не всі. Свобода — це коли ти відповідаєш сам за себе. Сам визначаєш якусь навчальну мету. Сам шукаєш собі працю. Сам домовляєшся щодо її умов. Сам кооперуєшся з іншими працівниками: щоб залагодити якусь виробничу справу чи захистити свої права від нахабних чиновників або зажерливих скоробагатьків. Свобода — це досить широке поле (обмежене тільки законами), де ти вибираєш свій шлях. На відміну від тоталітарно організованого життя, коли, народившись, ти ніби вскакуєш у глибоко наїжджену колію і рухаєшся нею до кінця життя. До речі, останні соціалістичні десятиліття — простенько, але благополучно. Врешті, «трудові маси» голодними не були й нікому дуже не заздрили. Бо жили майже всі однаково. Руйнація тоталітарної системи виявила нездатність радянської людини до самостійного (осмисленого) плавання в житейському морі. Передусім це позначилося на економічній самоорганізації. Точніше — на її відсутності. Залишившись без нагляду, населення почало масово розтягувати соціалістичний спадок (спрацював правічний хапальний інстинкт): селяни — ферми, різні господарські будівлі, колгоспний реманент; міські жителі, як могли, демонтували заводи… Були й винятки. Коли колгоспники, розпаювавшись, утворювали сучасні кооперативи й продовжували працювати, використовуючи старі капітальні будівлі, техніку тощо. Не зруйнували й не розтягли. Щоб потім голосити й галасувати: немає праці! Але таких розумних господарських трансформацій в Україні сталося небагато. Буквально одиниці. На відміну від колишньої НДР, де теж була переглянута система господарювання на землі. Там будівлі не розтягли й реманент не розікрали. Просто домовилися про нові правила використання землі, споруд, техніки. Здатність до економічної самодіяльності (підкреслю: розумної, ефективної) тісно пов’язана і в значній мірі зумовлена моральним станом суспільства. Одна річ — бути чесним і пристойним під постійним наглядом, інша — коли тебе до цього не змушують, коли за відхилення від етичної норми тобі «нічого не буде».
«Вор благородным быть не может!» У Радянському Союзі крали завжди. Не буду докладно зупинятися на причинах. Можливо, через те, що з самого початку революційні проводирі прокламували неповагу до чужої власності, а потім, пізніше, над кривавим розливом революції моталося гасло: «Грабь награбленное!» Моральна інерція велетенської країни з багатомільйонним населенням була така, що красти й грабувати не припинили й по закінченні громадянської війни. Цьому явищу можна знайти багато ілюстрацій у літературі. Взяти хоча б твори Іллі Ільфа і Євгена Петрова. Пригадуєте: в одному фейлетоні йдеться про те, що в банку почали видавати заробітну платню мідною монетою. Щоб перешкодити розкраданню коштів. Але й це не допомогло: гроші стали зсипати в лантухи і вивозити возами. Я вже не зупиняюся на історії підпільного мільйонера Корейка з роману «Золоте теля». Вона майже один до одного нагадує нам походження статків у сучасних нам скоробагатьків. Однією з основних тем радянських сатиричних журналів і відповідних рубрик газет була боротьба з «несунами», тобто з розкрадачами народного майна. «Несуни» несли звідусіль — із заводів, фабрик, майстерень, колгоспів і радгоспів… Під час так званої перебудови розтягування і розкрадання, внаслідок послаблення нагляду, набуло, я б сказав, просто істеричного характеру. «Совок» інстинктивно відчув кончину колективної форми власності. Недавно я з цікавістю довідався про походження французького вислову «Чесний як таксист». Виявляється, після закінчення громадянської війни в Росії багато білогвардійських офіцерів знайшли притулок у Франції. Треба було заробляти на життя. Багато з них наймалися працювати таксистами — вони знали французьку, вміли кермувати автом. Так от: якщо забудькуватий пасажир залишив якусь річ у салоні таксі, він міг бути впевнений, що її повернуть. Так виникло це порівняння. До речі, у царській армії служило багато офіцерів — вихідців із українських старшинсько-шляхетських родів. Українці й тоді любили служити. Ще раз «до речі»: у царській Росії, зокрема, за часів Катерини ІІ, якщо людина шляхетного походження заплямувала себе крадіжкою, її не судили — просто позбавляли дворянського звання. «Вор благородным быть не может!» Я далекий від ідеалізації тих часів чи «сословий». Не все тоді було однозначно добре для українського народу. Але певні правила в імперії були. Маю на увазі етичні. Люди були переважно релігійні. Вчений атеїзм був, так би мовити, надбанням незначної кількості інтелігентів, які на світський манер трактували все ті ж вічні Заповіді Господні: не вбий, не укради, не возжелай…Я навмисне оминаю питання конфесійності. На мій погляд, богопослушенство полягає не в тому, як ти хрестишся і яку церкву відвідуєш, а в тому, як ти дотримуєшся Заповідей Господніх, чи живеш за Божими правилами. Правила поведінки в релігійних родинах формувалися за Заповідями Господніми. Що не можна робити, з дитинства закарбовувалося на рівні підсвідомості — як табу. «Бог все бачить!» — це батьківське остереження пам’ятають люди похилого віку. Які майже відійшли… А далі — «прервалась связь времен». Як не дивно, цей — Божий нагляд був ефективніший, ніж людський, адміністративний. Не можна сказати, що проблема масової крадькуватості не турбувала правлячу партію. З часом, зі стабілізацією режиму, виробилося негласне правило для номенклатури: «Брать по чину!». Для широких трудових мас у жовтні 1961 року на 22 з’їзді КПРС був прийнятий «Моральний кодекс будівника комунізму». Власне, він являв собою довільне «переложение» Заповідей на світську мову з використанням партійно-ідеологічного лексикону. Але не спрацювало. Народ невтомно крав. Мабуть, правила, зафіксовані у Заповідях, «спрацьовують» тільки тоді, коли вони підкріплені найвищим, не людським, авторитетом — Бога. Який є скрізь: який все бачить, який все знає… У цьому треба вирости, у цьому треба бути вихованим. Тоді в душі поселяється «страх Божий», інакше — совість, яка не дає красти, лаятися, битися… Роки існування Радянської влади, були історією викорінення віри в Бога, боротьбою з «опіумом для народу». Але, добившись неабияких успіхів у цій справі, влада разом з Богом витурила із душі народної і Заповіді Господні, власне, цивілізаційні правила, без яких не може жити жодне сучасно організоване суспільство. Як тут не згадати вислів Поля Рейналя: «Врешті-решт народи бувають тим, чим зробила їх влада». Власне, і народу «життя без правил» видається важким і втомливим. І справді: що це за радість така, коли навколо тільки й дурять, крадуть, обманюють?!. Зверху до низу і знизу до верху. Весь час у напрузі, насторожі! …Мій давній знайомий О., висококваліфікований механізатор, машиніст кар’єрного екскаватора типу «драглайн», праця на якому вимагає неабиякого досвіду і вміння, після чергового «розкурочення» і пограбування великого й потужного агрегату, у відчаї вигукнув: «Невже їм Сталіна потрібно!? Я ж більше ремонтуюся, ніж працюю!» Річ у тому, що екскаватор на ніч залишали в кар’єрі (не возити ж велику машину щодня до місця роботи!), і з сусіднього села до нього приходили охочі хоч чимось поживитися. Якщо не вдавалося (все, що можна, було заварено й зачинено), то просто ламали… Ця згадка про Сталіна пролунала з уст людини, що походила з села, в якому за Голодомору вилягла половина населення. Мабуть, допекли сучасники. …Інколи мені здається, що на нашій землі природний відбір діє у зворотному напрямку — виживає не краще, а… На початку 60-х років минулого століття на полтавському Базарному майдані знесли собор Всіх Святих. Зносили важко, кладка була міцна, не піддавалася. Застосували військові тягачі. Врешті, вправилися. Майдан від культової споруди очистили. «Нет вершин, которых не могли бы покорить большевики!». А трохи далі, метрів за 40, будівелька залишилась. Капітальний сортир. Ровесник храму. Власне , він зводився як певне доповнення до релігійної споруди. Щоб прочани, які масово сходилися на богослужіння, могли справити й нужду тілесну. …І якось воно історично склалося, що ми вже півстоліття копошимося навколо сортира, ремонтуючи й перефарбовуючи його, а про храм давно забули.
Вільний етюд на тему: «Звикле хамство деяких українських народних висловів» Вкотре почувши затягане «Гуртом і батька легше бити!», якось спало на думку: «А навіщо взагалі — бити батька?» Що за необхідність така? Чи це — щоб сконсолідувати дружний колектив? З розрізнених, розділених і здичавілих синів… Бо якщо підходити до побиття батька серйозно, це не лізе в жодні моральні ворота. Якою б нагальною потребою цей процес не вмотивовувся: ідеологічною, соціальної справедливості, світлого майбутнього тощо. То чому ж такий живучий у народній пам’яті давній варварський ідіотизм? Може, тому, що в реальному житті вряди-годи виникають красномовні ілюстрації до цього прислів’я? Мене завжди дратувала та легкість і звичність, з якою вживається прислів’я: «Де два українці, там три гетьмани». Воно ніби вичерпно пояснює, виправдовує причини сварок, незгод, підступів у боротьбі за «верхні» посади. Отакі ми, мовляв, владолюбні, марнославні, майже величні… З природи. Та… «Чого ж ви чванитеся, ви!» (Тарас Шевченко, «Кобзар», Київ, 1971). Це ознака хамського нутра, прагнення холопа долізти, дорватися до того «верхнього» місця, на якому донедавна перебував пан. Бо в холопа іншого кар’єрного ідеалу немає. Він не може (і не хоче!) шукати в суспільній структурі інше місце, яке відповідало б його вдачі, здібностям, темпераменту тощо. Йому застить очі «верхня точка» суспільної ієрархії. А пасує він до неї чи ні, це, власне, для холопа не має значення. Пригадується вірш Новели Матвєєвої, в якому є такий рядок: Издревле хаму снится чин вельможи. Людина, чиї помисли спрямовані тільки на «всплытие», зазвичай зневажливо ставиться до оточення, вважаючи, що це — не її середовище, вона — недисциплінована і необов’язкова. А коли таких людей багато? Якщо пильніше придивитися до нинішньої політичної ситуації в Україні — коли демократи вкотре не змогли домовитися і об’єднатися, то починаєш сумніватися: а чи демократи це взагалі? Своєю непоступливістю, марнославством, прагненням осіб- ної влади (влади для себе) вони психологічно і психічно ближчі до тиранчиків-індивідуалістів, не здатних знайти своє місце в демократичній структурі і працювати задля прокламованих національно-демократичних цінностей не в чині «генералісимуса». Ця раса (східних слов’ян. — Авт.) «неспроможна… панувати над собою і встановити порядок» … «Вона здатна дискутувати, сперечатися, роз’єднуватися, виступати проти влади і бунтуватися. Цей ряд нижчих людей сьогодні нездатний утримати порядок, як і 700 чи 800 років тому, коли ці люди зверталися до варягів Рюриковичів». (Володимир Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Париж — Нью-Йорк — Львів,1993). Я взяв на себе сміливість зацитувати одного з керівників німецького націонал-соціалізму, райхс-фюрера СС Гайнріха Гіммлера. Звичайно, неприємна історична особа. Але щось у її словах є. Відмовка «Моя хата скраю, я нічого не знаю», мабуть, виникла серед поселян, які поступово освоювали покордоння Дикого степу. І не те, щоб там було дуже комфортно жити, але певні вигоди були. Правові. Туди не сягала жорстка адміністративна рука: можна було не платити податків, не справляти різні повинності, обумовлені життям у відносно впорядкованій державі — Речі Посполитій. Це з одного боку. Але з іншого… Була постійна загроза татарського набігу, який неминуче перекочувався через поселенців-землеробів і тупотів далі, вглиб українських земель. У цьому випадку виникала малодушна спокуса — уникнути участі в організованій обороні. Заховатися. Дасть Бог, орда не помітить хутірця, який притулився десь у вибалку, за гайком, чи у вузькому межиріччі… Траплялося, що й не помічала, пролітала стороною…Але зазвичай горіли й хитрі — «крайні хати». Вживання цього прислів’я могло закріпитися й за часів ранньої Гетьманщини, коли українське суспільство, висловлюючись сучасно, переформатовувалося. Селяни масово писалися в козаки. Цей стан був звільнений від податків, мав право на територіальне самоуправління та інші привілеї. Одне слово, в козаки писалися всі. Але часи були неспокійні. Перемир’я тривали недовго, а переважно точилися війни. І невдовзі до основної маси претендентів на козацьке звання впритул підступала неприємна обставина: за першим покликом військової старшини козак мав приготуватися до походу. Причому (теж — прикра деталь!) — справивши власним коштом бойового коня, амуніцію і зброю. А потім — похід, бої, безперервний ризик для життя… З огляду на такі перспективи лави «козаків» ріділи. Моя хата скраю… Тому що багатьом хотілося тільки привілеїв, тупо відсепарованих від обов’язків, які неминуче притаманні будь-якому стану, класу, навіть тонесенькому прошарку. Не претендую на повноту історичної аналогії, але це дещо нагадує наше нинішнє підприємництво: всі хочуть бути бізнесменами, але ніхто не хоче платити податків. (Залишаю за кадром питання податкової системи. Вона напевне ж потребує вдосконалення. І передусім — за участю самих бізнесменів. Але це не привід — не платити зовсім. І водночас вимагати безплатної освіти для своїх дітей, безплатного медичного обслуговування своєї рідні, регулярної виплати пенсій… За оцінками деяких експертів, нині «в тіні» працюють до 40—50 відсотків дрібних і середніх підприємців. Тобто, до державної скарбниці вони майже нічого не сплачують). Ми звикли чути про народ тільки хороше. Переважно з уст високого керівництва і претендентів на виборні посади. Вони, мабуть, на рівні підсвідомості розуміють, точніше — відчувають давню кон’юнктурну істину: «Народи так же прагнуть лестощів, як і тирани» (Альфонс де Ламартін). Оскільки я журналіст і «за визначенням» байдужий до високих посад, то маю певний привілей — говорити, що думаю, не вдаючись до ритуальних компліментів щодо рідного народу. Але питання навіть не в тому, щоб «сказати, що думаю», а в тому, щоб спричинити позитивний духовний порух у людській масі. Мені здається, що згадані прислів’я «кодують» душу народу, і він так і буде, доки існує, «бити батька», чубитися за «гетьманську» булаву, а в разі небезпеки ховатиметься в «хату, яка скраю».
З цього приводу висловились: Велич народу не вимірюється його численністю, як велич людини не вимірюється її зростом; єдиною міркою служить його розумовий розвиток і його моральний рівень. Віктор Гюго Необхідно дозволити народу сатиру і оскарження: прихована ненависть небезпечніша, ніж відкрита. Дені Дідро Народ завжди буде народом: легковірним, примхливим, сліпим і ворогом своєї справжньої користі. Фр. Фенелон Сусідство вільного і сильного народу завжди корисне, сусідство народу пригнобленого, з деспотичним правлінням завжди згубне, хоча б внаслідок заразливого прикладу. Фр. Ларошфуко На світі існує дві істини, які треба пам’ятати нероздільно. Перша: джерело верховної влади — народ; друга: він не повинен її здійснювати. Антуан де Рівароль Якщо уряд незадоволений своїм народом, він повинен розпустити його і вибрати собі новий. Бертольд Брехт У нас погані люди, зате який гарний народ! Аркадій Давидович Вийшли ми всі із народу — ось народу і не залишилося. Анатолій Рас Маса завжди живе звичкою, і розумним, істинним і корисним вважає тільки те, до чого звикла. Віссаріон Белінський Внутрішні безпорядки виникають здебільшого тоді, коли в тупий і дикий народ, доведений до відчаю незносним гнітом, вносять смуту вправні авантюристи, які мають якусь владу і хочуть її розширити. Ж.-Ж. Руссо
Так що: назад, до нагляду? Коли пригадуєш тих, хто ще за часів перебудови, напередодні розпаду Радянського Союзу, передбачав, куди можуть «зарулити» соціально-економічні процеси внаслідок швидкісної лібералізації суспільства, то повнишся до них не просто повагою, а й подивуванням — з приводу їхньої прозорливості. Ще 1983 року математик, член-кореспондент АН СРСР Ігор Шафаревич писав: «Часто підкреслюють, що в російській історії велику роль відігравала сильна держава. Але якщо раптово якимсь чином повністю ліквідувати роль держави, залишивши як єдині діючі в суспільстві сили нічим не обмежену економічну і політичну конкуренцію, то результатом може бути тільки швидкий і цілковитий розвал… Мабуть, держава повинна ще тривалий час відігравати велику роль в житті нашої країни. Яку конкретно роль — може показати тільки саме життя». («Больной вопрос», сборник «За алтари и очаги», Москва, «Советская Россия», 1989, стр. 743) Він мав на увазі сучасний йому Радянський Союз. Але, переносячи цю думку на виокремлену і вже самостійну його частину — Україну, можна сказати: життя переконливо свідчить, що державі треба відновити свій патронат, свій нагляд над багатьма сферами народного життя. Йдеться не про реставрацію командно-адміністративного господарювання й не про ідеологічну цензуру, а про відновлення морально-етичних основ народного життя і зумовленого ними фізичного здоров’я нації. Нагляд, контроль, патронат (головне не слово, а сутність) треба відновлювати передусім через те, що багато співгромадян просто не здатні користуватися свободою. Це стали розуміти в регіонах. У деяких областях поновлюється мережа витверезників. Все частіше лунають голоси про реабілітацію лікувально-трудових профілакторіїв, їх пристосування до нових соціально-економічних умов. Не зайве «наполегливіше» влаштовувати нероб на громадсько-корисні роботи. У нас брудні міста, захаращені цвинтарі, в жахливому стані навколишнє середовище. І в той же час у нас порівняно дорога робоча сила, яка продукує низькоякісні товари. До речі, в Німеччині продукти харчування (в багатьох позиціях) дешевші, ніж у нас. А ми ж нібито сільськогосподарська країна, з найбільшими чорноземами в світі… Мудреці стверджували, що неробство — мати всіх пороків. Подібні думки можна знайти і в народній мудрості. Чи не звиклим неробством помітної частини населення пояснюється лідерство України в поширенні СНІДу, венеричних хвороб, алкоголізму, тютюнопаління? Тут неважко помітити прямий зв’язок з середньою тривалістю життя. Рідко який чоловік в Україні доживає до пенсійного віку. (Чомусь спало на думку гоголівське: «Редкая птица долетит до средины Днепра…» Але запроваджувати в життя старі «новації» — справа непопулярна. Нібито недемократично. Може відштовхнути виборців… А, може, такими напівтверезими, легковірними, злюмпенізованими масами легше маніпулювати? Дешево підкуповуючи, обіцяючи економічні фантазії, а то й пристрашуючи… До речі, становлення національних держав практично завжди супроводжувалося «непопулярними заходами». Наші націонал- демократи люблять посилатися на приклад Фінляндії. З різних приводів. Проте в нашій політично-заклопотаній публіцистиці чомусь не зустрічається й згадки про введення першим президентом Фінляндії маршалом Маннергеймом жорсткого сухого закону на світанку фінської незалежності. Бо на той час фінський народ практично спивався. Самогон гнали в кожному сільському обійсті. І закон спрацював. Нині фіни відносно твереза нація. (За часів Радянського Союзу, по війні, вони приїздили напиватися до росіян, до близького Ленінграда. Ленінградці (а тепер пітерці) згадують, що в туристські автобуси фінів не заводили — їх просто в них штабелювали. Туристи намагалися напитися «про запас», щоб алкогольної ейфорії вистачило якомога довше й на батьківщині). До речі, загроза алкоголізації, спивання українців за останні 40—50 років збільшилася. За Радянського Союзу відбувалося досить інтенсивне змішування націй і народностей. Шлюби між українцями і росіянами стали звичайною справою. («Я українець, а ти росіяночка, дружба в нас» — з пісні 60-х років). Але, як виявилося, в змішаних шлюбах є і досить несподіваний аспект. У жилах росіян тече потужний струмінь угро-фінської крові. Північні племена і народності, які де мирно, а де пручаючись, асимілювали в межах колишньої Російської імперії і Радянського Союзу, не мають в організмі ферменту, який нейтралізує алкоголь. Практично доведено, що цей фермент — алкогольдегідрогеназа, який нейтралізує випадкові дози алкоголю, що потрапили в кров, у великих кількостях виробляється у всіх південних народів, які тисячоліттями вживають виноград. Він бродить у кишково-шлунковому тракті, там виробляється алкоголь, але також виробляється і фермент, який цей алкоголь нейтралізує. Кандидат медичних наук Василь Чертов, який працює в психоневрологічному диспансері Ханти-Ман- сійського АО Російської Федерації, пише: «У северных народов, а мы русские — северный народ, алкогольдегидрогеназа не вырабатывается практически совсем. Вот почему если несчастному чукче, ханту, якуту 5 раз наливают по «100 грамм», то на шестой они уже все алкоголики. У них вообще в организме нет этого фермента…Вот почему алкоголем были уничтожены индейцы в Америке, вот почему алкоголем уже почти уничтожены десятки народностей России…Вот почему уже 15-й год уничтожается и великий русский народ. Уничтожают наш народ в первую очередь алкогольной войной, которая против него ведется». Сподіваюся, ця наукова інформація допоможе багатьом визначити свої межі й фізіологічні можливості, сформувати оптимальне ставлення до алкоголю. Саме з огляду на походження, можливу спадковість. З непопулярних заходів починалася й сучасна Німеччина. Коли в останній третині 19-го століття почалася інтенсивна індустріалізація й дорогами країни побрели люди, вивільнені з кустарного і сільськогосподарського виробництва, був прийнятий суворий закон про бродяжництво. Тинятися без діла й пиячити було суворо заборонено. Задля збереження добрих звичаїв (рос. — нравов). Усіх влаштовували на працю. Суспільно-корисну. Натхненником цих заходів був «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк. У нас історія склалася інакше. Ми дедалі дужче підпадали під вплив російських звичаїв і культури. В російській літературі чи не найпослідовніше і найповніше (в порівнянні із західноєвропейською) відбувалася естетизація бродяжництва. Починаючи з поеми Олександра Пушкіна «Цигани» і закінчуючи п’єсою Максима Горького «На дні». Перелік відомих творів, у яких заторкується тема бродяжництва, можна продовжити і вести досить довго. Але окрім роман
Головна 
Попри небезспірність деяких авторських висновків, не можна проминути багатьох «точок зрощення» цієї проблеми з іншою темою — «якості» електорату, власне, народу, населення, яке може привести до влади непередбачувану, соціально небезпечну особу.
