Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Не пригадаю, з якого саме радянського кінофільму, але фраза запам'яталася міцно: «Ты что — на Советскую власть обиделся?» Це запитання слідчого адресувалося зеку, якого неправедно засудили і запроторили до табору. Згодом у таких — освічених і талановитих — виникла гостра потреба. Він у минулому, дотабірному житті, здається, був вищим офіцером. Тепер про нього згадали. На фронті стало нікому командувати. Приблизно в такому контексті пролунало це запитання, і було воно в значній мірі риторичним. Бо хіба можна на Радянську владу ображатися!? Вона ж непогрішима! Мабуть, як Бог… Чи ідея… Але ідеї — найсправедливіші, найгуманніші, найпередовіші — втілюються в життя людьми. Часто далеко не безгрішними. Це вони «споруджують» реальний ореол навколо ідеї. І нерідко вона перетворюється з ідеї справедливості на ідею жорстокості, з ідеї рівності — на ідею пограбування, з ідеї поступу — на ідею геноциду. З самого початку — від революції і громадянської війни — боротьба за «світле майбутнє» набула негуманних форм. Вкотре в історії люди виправдовували метою засоби. Але інші люди, проти яких була спрямована ця ідея, бачили не її, а «втілювачів», виконавців. Часто — жорстоких, бездумних, погано освічених, «тупо» прагнучих кар'єрних висот. Бо, як правило, вони вийшли з народних низів і нізащо не хотіли б туди повернутися. Тому виконавці доводили свою відданість ідеї, не надто обтяжуючи себе якоюсь духовністю. В старому, класичному розумінні цього слова. Тому практичне втілення ленінсько-троцкістсько-сталінської схоластики за час існування радянської влади породило в Радянському Союзі багато внутрішніх ворогів, які образилися. Які, на відміну від високосвідомого червоного командира, не розрізняли передову ідею і її жорстоких втілювачів. Вони образилися на радянську владу в особі розкуркулювачів, насильників із спецзагонів, табірних наглядачів, розстрільних команд, виморювачів голодною смертю цілих сіл і містечок… Ненависть знала своїх ворогів в обличчя. Ображені були готові піти на спілку з ким завгодно. Хоч із самим дияволом. Аби помститися! За замучених рідних, за втрачене, часто нажите тяжкою працею добро, за розорені батьківські гнізда… Тому такою масовою була на початку війни здача в полон червоних бійців і командирів. І не тільки бажання врятувати своє життя може пояснити вступ радянських військовополонених у бойові й обслуговуючі підрозділи вермахту, у російські й національні збройні формування, які воювали на боці гітлерівської Німеччини. Бойові підрозділи, сформовані з добровольців (у назвах дивізій і корпусів це слово «добровольческая», «добровольческий» було досить частим. Напевне, цим підкреслювалася бойова спадкоємність — від білої — «Добровольческой» — армії) часто виявляли мужність і стійкість, несподівану для німецького командування. У січні-лютому 1943 року козацькі полки брали участь у важких боях проти наступаючої у напрямку Північного Дінця, Новочеркаська і Ростова Червоної армії. Вони прикривали відхід на Захід основних німецьких сил. Козаки так затято боронили свої позиції, що зазнали тяжких втрат або були знищені зовсім. Влітку 1944 року під час висадки західних союзників у Нормандії російські батальйони першої лінії 439, 441, 635, 642, як зазначалося у повідомленні Верховного командування вермахту, «билися з надзвичайною хоробрістю, незважаючи на погане спорядження». По мірі відкочування Східного фронту на Захід козацькі формування, потрапляючи в зону дій УПА, часто переходили на бік українських повстанців. Певний час у складі УПА воювали кавалерійські ескадрони, сформовані з донців і кубанців. Спільною політичною платформою для українців, росіян і козаків виявилися антибільшовизм, антисталінізм. Але чому саме й для західних українців? Вони в складі Радянського Союзу перебували недовго — з жовтня 1939 року по червень 1941-го. Між введенням Червоної армії на терени колишньої Речі Посполитої, а саме — в західноукраїнські області (згідно з пактом Молотова-Ріббентропа) і нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Але й цього історично короткого проміжку часу — 20 місяців — вистачило, щоб нова влада — радянська — репресувала в порівняно невеликому регіоні 1,5 млн. жителів. 300 тисяч було убито. Коли німецькі війська вступили в Західну Україну, вони просто запобігли до наочної антибільшовицької агітації: відкрили тюрми і показали населенню загачені трупами камери і підвали. Ейфорія від возз'єднання в єдиній братній робітничо-селянській державі розвіялася остаточно. На відміну від Східної України, де будь-яка політична самостійність населення була викорінена, а про організації, непідконтрольні Комуністичній партії, годі було й думати, у Західній під час боротьби з польським шовінізмом сформувалася розгалужена політична структура, здатна працювати як відкрито, так і в нелегальних умовах — ОУН. Її військовим інструментом у роки Другої світової війни стала Українська повстанська армія. Ще й до цього часу зумисне, щоб посіяти розбрат між українцями, деякі політики використовують сталінські пропагандистські стереотипи «о зверствах националистов», «об их сотрудничестве с немецкими фашистами» и т.д. При цьому абсолютно (по-геббельсівськи) ігнорується причинно-наслідковий зв'язок: так хто ж почав бійню? І чи має право народ, який винищують, захищатися? Справді болючим питанням залишається загибель деяких фахівців і службовців, направлених у Західний регіон зі Сходу України. Їх, комсомольців і комуністів, західняки часто (і небезпідставно) вважали сталінською агентурою. Безумовно, це залишило глибокі рани в душах рідних. І ці рани досить послідовно і вперто намагаються роз'ятрювати. Водночас культивуючи історичне безпам'ятство, замовчуючи, як сталінізм публічно братався з фашизмом, власне, допомагав йому ставати на ноги, надаючи для військових навчань радянську територію, постачаючи в Рейх до самого початку війни сировину і продовольство. Коли знайомишся з даними (з достовірних, наукових, а не пропагандистських джерел), скільки громадян Радянського Союзу воювало на боці фашистської Німеччини, доходиш думки, що у Великій Вітчизняній війні була помітна складова і війни громадянської: коли росіянин стріляв у росіянина, українець — в українця. Підтвердження цьому виринають і нині. Приміром, у цікавому колоритному серіалі про повоєнну Одесу «Ліквідація». Пригадуєте один з останніх діалогів: майор Гоцман, «Дав», запитує «Академіка», глибоко законспірованого німецького агента й водночас таємного ватажка кримінального світу: — Как же тебя в подполье не раскусили? (партизанском. — Авт.) — Так как же меня раскусишь: я поезда под откос пускал, немцев стрелял… «Академік» (у фільмі немає якихось подробиць про його довоєнне життя) ненавидить німців, «але вас — ще більше». «Дав»: — Чем же мы тебе так жизнь испортили? — А не мне. Вы всем жизнь испортили. Все воюете… А не воюете — друг друга убиваете, чужое делите… Чим не конспективний огляд довоєнного життя? Тому й стріляли один в одного. Виявляється, громадянська війна у 1920—1922 роках не припинилася. Вона була загнана глибоко в душі й пам'ять ображених і вирвалася звідтіля, коли почалася Друга світова… По її закінченні і розподілі зон впливу між західними союзниками і Радянським Союзом у Європі стало тихіше. Але не зовсім. Ще рік-два чинили опір сталінізмові в Польщі, Прибалтиці, у Хорватії. І тільки УПА затято не припиняла боротьби, спираючись на підтримку населення і плекаючи надію, що цей неприродний альянс — між західними демократіями і «большевицькою» Росією триватиме недовго. Він ось-ось розпадеться, спалахне війна, і цивілізований світ прийде їм на виручку… Останній бій Упа з органами міліції відбувся 1961 року. Всі, хто не загинув, потрапили в сибірські табори. На 15—25 років. Вижило небагато. А Східну й Центральну Україну чекали парадокси визволення. 1947 року її вразив новий Голодомор — цілком рукотворний. Сталінський режим знову викачав збіжжя. Цього разу, щоб «прикормить» новонабуті соціалістичні країни — Чехословаччину, Польщу… Їм надали «братерську допомогу». І звільнені від хліба східняки потяглися в Західну. Добиралися, як могли. У тому числі й з чорноземної Полтавщини. Бо в Західній залишився хліб і не було сталінського винаходу — колгоспів, за допомогою яких можна було викачувати зерно і взагалі будь-яке продовольство. І ось ще один — внутрішньоукраїнський — парадокс: з одного боку, західняки недолюблювали й остерігалися функціонерів, навербованих у Східній Україні, а з іншого — підгодовували охлялих від голоду східняків, простих селян і городян… Масштаби цього масового руху зараз важко визначити. Є лише непрямі дані і свідчення людей, які пережили ті часи. До нас, сучасників, дійшла тільки переможна, офіційно схвалена історія. Варто пам'ятати, що в Радянському Союзі історіографія завжди була керованою, партійно-пропагандистською наукою, і вповні покладатися на неї не слід. Це, мабуть, пояснює здивування і навіть обурення, яке охопило багатьох радянських людей, коли від соціалістичного табору одна за одною почали відпадати східноєвропейські країни. Нарікаючи на невірність колишніх сателітів, вони говорили: «Ми ж їх від фашизму визволили!». З цього приводу була навіть полеміка в «Литературной газете». Мені запам'яталася думка, висловлена московським журналістом Юрієм Ростом: «Да, мы освободили Европу от фашизма, но принесли на своих плечах другого страшного врага — сталинизм». Мабуть, історія може навчити чогось тільки тоді, коли її вивчають в безперервній причинно-наслідковій послідовності, а не вириваючи з неї, з політично-кон'юнктурних міркувань, тільки вигідні фрагменти.
Головна 
