Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
«Дитина з вадою слуху спілкується з нами здебільшого за допомогою зору», — якось зауважила знайома сурдопедагог. Такі діти, можливо, — одні з тих, хто завжди пильно дивиться в учительські очі. А вчитель — завжди в їхні. Нещодавно завітала я в Тернопільську обласну комунальну школу-інтернат для дітей зі зниженим слухом і познайомилася з двома вчителями початкових класів, яким доля призначила заповнювати знаннями ці, за образним висловом, «чисті листки паперу», якими є вихованці навчального закладу. Галина Василівна Возна та Надія Степанівна Севостьяніхіна працюють у школі-інтернаті зі школярами молодших класівГалина Василівна Возна та Надія Степанівна Севостьяніхіна працюють у школі-інтернаті зі школярами молодших класів. Обох доля звела у цьому навчальному закладі з різних причин. Надія Степанівна після закінчення Чортківського педагогічного училища шукала роботу за покликанням, а для Галини Василівни професія сурдопедагога стала життєвою потребою. Дітям зі зниженим слухом, як і, зрештою, людям з особливими потребами, необхідна особлива увага. І це відомо всім. Проте наскільки складною і кропіткою є робота вчителя, котрий кожного дня відкриває для таких дітей світ понять, — уявити важко. Поки ми спілкувалися, обоє вчителів більше розказували про своїх вихованців, ніж про себе. Із запалом розповідали про те, як навчають дітей пристосовуватися і жити в цьому світі, як самі стають дітьми, щоби школярі краще зрозуміли матеріал уроків. «Ми ведемо логопедичну роботу й паралельно вчимо дітей читати й писати, — пояснює Надія Степанівна Севостьяніхіна. — Заповнюємо їхній розум усім простим та елементарним, щоби їм було легше адаптовуватися до умов життя поза межами школи». Для цього вчителеві доводиться подавати матеріал усіма відомими та індивідуально виробленими способами. Тут і пальцева азбука, і жестова мова, і глобальне читання (коли на кожному предметі, речі побуту наклеюють його назву), а також використання міміки. Крім того, звертають увагу на слухо-зорово-вібраційне сприйняття та формують навички читання з губ. Тут, звичайно, не обійтися без людської винахідливості та великого бажання виплекати в дітей потребу і вміння розуміти кожне слово чи жест. «Якщо для когось робота в школі це є лише робота, — почала розмову Галина Василівна Возна після того, як діти пішли на перерву і з’явилася можливість поговорити про нелегку вчительську долю, — то для мене робота з дітьми з утратою слуху є моїм життям. Ця робота не закінчується в школі, а продовжується вдома». В Галини Василівни проблеми зі слухом має молодша сестра. — Спочатку було дуже боляче сприйняти той факт, що в чуючій сім’ї народилася така дитина. Коли мені було вже десять років, батьки почали передплачувати журнал, в якому йшлося про те, як правильно навчати дітей із вадами слуху. Тоді я опанувала дактильну азбуку. Зі своєю сестрою Галина Василівна відвідувала заняття в школі на уроках і намагалася приділяти їй багато уваги, пояснювати все, що могла. «Треба було шукати способи, форми, методи, як пояснити сестрі зміст того чи іншого слова. Навіть коли ми дивилися телевізор, вона казала: розкажи, поясни, що там говорять». Тому питання вибору професії перед Галиною Возною не було. «Крім того, у мене й мрія була з дитинства стати вчителькою, — говорить Галина Василівна. — Я дуже цього хотіла. А тут ще й так обставини склалися. Спочатку навчалася в Тернопільському педінституті, а потім перевелася в Київський університет на дефектологічний факультет (нині на базі факультету діє Інститут корекційної педагогіки та психології). Здобувати освіту захотіла й сестра. Наполегливо працюючи над собою, вона вступила в Чернігівський юридичний коледж. Закінчивши його, вийшла заміж. Доля розпорядилася так, що дитина в неї народилася теж із вадою слуху. Тому Галина Василівна вкотре прийшла на допомогу рідним. — У мене є материнський і вчительський погляд на цю проблему, — пояснює вона. — Можливо, я трошки краще розумію психологію батьків і дітей, що мають проблеми зі слухом. Мені якось зауважили, що в мене малий педагогічний досвід, на що я відповіла: ні, адже в мене є ще досвід життєвий. Надія Степанівна Севостьяніхіна гартувалася в інших умовах. «У цю школу я прийшла дев’ятнадцять років тому, — згадує вона. — Після цього вступила на заочну форму навчання на дефектологічний факультет Українського державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Тоді я не мала уявлення, на відміну від Галини Василівни, як із цими дітьми працювати. Хоча я в університеті постійно вела конспекти, збирала багато матеріалу, однак на практиці доводилося починати чи не все з нуля». Постійна робота над удосконаленням навичок спілкування за допомогою жестів, контакти не лише з дітьми, а й з дорослими нечуючими людьми дозволяли краще оволодіти мистецтвом тієї ж дактильної азбуки і жестової мови. — Із досвідом прийшли розуміння та бажання, прийшла цікавість, — розповідає Надія Степанівна. — Коли я вивчала пальцеву азбуку, то йшла з дому на роботу й у кишені повторювала цю азбуку. Я повинна була все схопити й пояснити. Невдовзі почала помічати і звертати увагу на репліки знайомих, що сама при розмові з чуючими людьми активно жестикулюю. За весь період роботи вчителька зрозуміла, що в такій школі зайвих людей немає. «Якщо людина не може працювати в цьому середовищі, вона звідси йде. І справа не в зарплаті чи графіку роботи. Це справа душевна, суто індивідуальна. Тут потрібна надзвичайна терплячість». Галина Василівна Возна та Надія Степанівна Севостьяніхіна наголошують: незважаючи на всю складність навчання дітей із вадами слуху, результати роботи компенсують емоційні затрати. Діти відвідують багато гуртків, що діють у школі, їздять із виступами по Україні й дивують людей своїми талантами, які розвивають у них наставники.
Головна 
«Дитина з вадою слуху спілкується з нами здебільшого за допомогою зору», — якось зауважила знайома сурдопедагог. Такі діти, можливо, — одні з тих, хто завжди пильно дивиться в учительські очі. А вчитель — завжди в їхні.
