Проблема самогубства залишається невирішеною через табу  говорити вголос про смерть

Життя - це багатство.
Не розтринькай його.

Життя таке чудове -
не змарнуй його!

Це твоє життя.
Виборюй його!

Мати Тереза

"Говорить про смерть, отже, не вб'є себе? Помилка!"

Що керує людиною в момент вчинення самогубства? Хто винен у тому, що вона зважується  самовільно  обірвати своє  життя? Хто  міг би встигнути запобігти цьому вчинку?

Рідні і близькі? Але саме вони чомусь нечасто помічають у своєму оточенні того, хто  думає про самогубство. Нерозуміння, упередження та ігнорування теми суїциду часто залишає потенційного самогубця в  психологічній ізоляції і самотності.

  "Коли був підлітком, пережив складний період,  постійно  думав про самогубство, - розповідає Андрій К. - Усе почалося з небажання інших зрозуміти мене. З'явилося відчуття непотрібності у цьому світі, з яким обтяжливо було жити. Банальна відмова батьків купити кросівки, про які я давно мріяв, невдалий день в університеті загострювали мій кризовий стан. Періодичні депресії чергувалися з апатією. Я був на межі вчинення злочину супроти себе. Аргументи щодо цін­ності життя не допомагали. Зупиняли хіба думки про вдячність батькам, які присвятили мені своє життя, про друзів, які потребують моєї уваги і допомоги і, нарешті, думка про те, що  якщо я вчиню самогубство, то чого досягну?

Обговорити це все у мене не було з ким. Від згадок про самогубство мої співрозмовники  відсторонювалися. Коли, за­мість серйозної відповіді, я чув жарти, то автоматично закривався в собі. На щастя, зараз розумію всю безглуздість думок про самогубство і небезпечність ситуації, в якій перебував.  Якби поруч тоді була людина, яка би вислухала і зрозуміла, все було б значно легше".

"Від самогубства може утримати щось індивідуальне, - розповідає психолог Галина Карпук. - Одні бояться смерті, фізичних страждань, інших лякає пустка, що настане після смерті,  за межею життя, декому страшно від думки, що виживе і залишиться калікою. Коли ми говоримо про суїцидальну поведінку, то маємо уявляти колосально широкий спектр емоційних переживань".

За словами пані Галини, помилково думати, що  людина, яка говорить про самогубство,  ніколи цього не зробить. Багато хто з потенційних самогубців просто не має з ким порадитися. Люди соромляться зізнатися про свої думки, а тим паче піти до фахівця. Простіше зателефонувати на телефон довіри, проте багато хто не знає не лише номера такого телефону, але й про те, що він є. А проте, у місті існують обласний і міський психотерапевтичні центри, приватні психотерапевтичні структури, в кожній школі є психолог, який мав би працювати з дітьми, педагогами. У Львові десять років поспіль функціонує телефон довіри "058", основна мета якого  - застереження від самогубств.

Відтак на львівський телефон довіри "Ставропігіон" щомісяця телефонує від 500 до 800 осіб. Щодоби на телефон довіри надходить 24-30 дзвін­ків, з яких 2-3 відсотки пов'язані з проблемами самогубства. Вік осіб, які телефонують, - від  17 до 35 - 40 років. Жінки дзвонять частіше.

"Водночас офіційного суїцидологічного центру в Україні немає, - зауважує завідувач поліклініки Львівської псих­лікарні Ольга Ришковська. - Не­має офіційно створеної служби, курсів для навчання людей, які б могли працювати з пацієнтами - потенційними самогубцями. Сімейні лікарі проходять курси психіатрії, але цього не достатньо. Адже тільки фаховий  психотерапевт, психолог може допомогти людині інакше поглянути на ситуацію і вказати на вихід із неї". 

 Як розповіли "Пошті" у Держкомстаті у Львівській області, офіційні цифри смертності від суїцидів занижені, оскільки багато самогубств замасковано під іншими рубриками. У статистичних даних одна з причин смерті - самогубство - фіксується як "навмисне самоушкодження". Значний відсоток нерозкритих самогубств ховається за такими рубриками як "випадки ушкодження з невизначеним наміром" та "симптоми, ознаки та відхилення від норми, що виявлені при клінічних і лабораторних дослідженнях, не класифіковані в інших рубриках",  зокрема в підрубриці "інші не уточнені та невідомі причини смерті". До таких рубрик, власне, вносять випадки самогубств, проте офіційно цього досі ніхто не довів.

"Католицька церква, нарешті, скасувала практику не молитися за самогубців"

Проблема самогубства залишається невирішеною через  історичні, соціальні, релігійні заборони говорити вголос про смерть. 

"Люди бояться говорити про це. Коли не говориш, здається, що цієї теми не існує. З іншого боку, якщо суїцид вже стався, то рідні померлого часто подають самогубство як нещасний випадок", - розповідає  психолог Галина Карпук.

З іншого боку, професійна етика зобов'язує до мовчання. Психіатри не хочуть розповідати про випадки суїцидів, оскільки передбачають реакцію людей, які можуть впізнати себе у тій чи іншій життєвій історії.

Табу на тему смерті, зокрема і самогубства, помітив Юрій Шевельов, який у листах до сучасної української письменниці-есеїста Оксани Забужко писав: "...не опрацьовується в нас проб­лема смерті. Ніби боїмося, ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть - крім, звичайно, героїчної, мовчимо..." (цит. за книгою О. Забужко "Notre Dame d'Ukraine").

В СРСР тему суїцидів вважали "темою для службового користування". Відкрито говорити на тему самогубств не годилося, у соціалістичному су­спільстві вважали, що лише психічно хворі люди можуть чинити спроби піти з життя. Про самогубства не писали медіа, існувала навіть стаття  Кримінального кодексу, яка забороняла писати про випадки самогубств.

"В радянські часи всіх, хто спробував покінчити з життям, привозили до психіатричної лікарні, де їм надавали відповідну медичну допомогу. Будь-хто, в якому б стані він не був, потрапляв до психлікарні. Нині цього вже не роблять,  - розпо­відає Ольга Ришковська. - Зараз швидка допомога чи родичі вирішують, куди саме везти особу, яка здійснила спробу самогубства, і де їй можуть надати допомогу. Це може бути реанімація будь-якого лікувального закладу міста чи області, але якщо родичі вважають, що людина потребує допомоги психіатра, то її скеровують до хорошого фа­хівця.

За словами духівника о. Ігоря Пецюха, релігійна свідомість українців у багатьох випадках створює упередження щодо самогубців. В давнину їх  ховали за межами кладовищ, над ними проводили зовсім інший обряд. Якщо в японській культурі смерть - це вихід, то юдео-християнська традиція, притаманна нашому суспільству, засуджує будь-яку форму вбивства, також і  суїцид. Серед десяти Божих заповідей порушення заповіді "Не вбий" вважається одним з найбільших смертних гріхів. 

Соціальне табу намагаються порушувати медіа, але часто невдало.  Міф про те, що чим більше публікацій у ЗМІ з'являється на тему суїциду, тим більше самогубств стається - частково виправданий, оскільки найчастішим приводом для появи журналістського матеріалу є конкретний випадок самогубства. Наслідком публікацій у пресі може бути ефект повтору, який у психології має назву "синдрому Вертера". Найпомітнішим він був, коли самогубство скоювала відома людина, -  самогубство Мерилін Монро, Курта Кобейна. Фахівці говорять про хвилю неусвідомлених самогубств серед їхніх прихильників. З іншого боку, той, хто має суїцидальні думки, читаючи публікацію  на тему,  що його хвилює, може пережити ефект катарсису - очищення і таким чином уникнути імовірного самогубства. 

Закордонний дослідник самогубств Джо Марлоу довів, що 80 відсотків дорослого населення Землі тією чи іншою мірою думали про позбавлення себе життя, що зовсім не означає, що ці люди намагалися так вчинити. Людина може не робити нічого для того, щоб померти. Достатньо просто почати заперечувати життя.

Фахівці дають різні визначення суїциду: одні називають самогубство хворобою, інші - вибором, дехто - криком про допомогу або втечею. Через багатогранність теми, а  також табу, накладені на неї, однозначної відповіді не може бути. Значно важливіше, проте, не шукати визначення, а усвідомити, що врятувати чуже життя можна звичайною  розмовою...