У недалекому минулому
єдиним знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Отож, за тиждень
після «Петра» в Україні починалися жнива. На полі з’являлися люди в широких білих
штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясами і з косами в руках, -
косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба й
довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою. Дівчата й молодиці
виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і,
працюючи, співали: Вгору, сонечко,
вгору, Хай я нивоньку дожну. Ой, лане-ланочку, Скажи ж мені
правдочку, Чи будемо ми в кінці, Чи підемо в вінці? Ой, будем, доню
будем, Лише нивоньку дожнем! А як ниву вже
дожинають, то співають, бувало: Дивувалися ліси, Де поділися вівси, Женчики позжинали Залізними серпами, - Біленькими руками.
Дожинаючи ниву, женці
залишають трохи недожатих стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате
колосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою, або виплітають колосся у
китицю, ніби бороду, й пригинають колоссям до землі – це і є «Спасова борода»,
яка в різних місцевостях називається
по-різному. Потім з колосся
виминають трохи зерна й закопують в землю, або просто сіють зерно поміж
стеблами тої «бороди». На Чернігівщині коло «бороди» кладуть окраєць хліба,
дрібку солі, баньку з водою і співають: «Сидить ворон на
копі, Дивується «Бороді»: Ой, чия ж то «борода» Сріблом-злотом
обвита? Ой, чуй, пані, чуй: Вечеряти нам готуй! Сріблом-злотом
обвита, Красним шовком обшита
– Ой, чуй, пані, чуй: Вечеряти нам
готуй!...
Хоча, найчастіше в
пісні співається «сидить півень на копі і дивується «бороді» - і це, здається
нам, найдотепніше, бож півень і сам має бороду і то не абияку, а червону, і
навіть він, мовляв, такої гарної «бороди», як у нашої пані, не бачив.
Збираючи врожай не
тільки поля, а й городу, чи саду, за нашим народним звичаєм годиться щось
залишити «на пні», в землі, чи на дереві. Збираючи садовину, наприклад, наші
селяни залишають на кожному дереві по яблуку, чи грушці, а вишні, звичайно,
залишаються на вершку дерева – «на розплід». Існує повір’я, що коли забрати
геть усе до краю, то наступного року не вродить. Часом кажуть, що це
залишається для птиць, бож Бог, мовляв, родить не тільки нам, а на їхню,
пташину, долю. Це – правда.
Підготовлено за матеріалами Олекси Воропая.
|