Надійшов до редакції лист. Лист із критикою. Цього разу з критикою на адресу редактора. Читач, звертаючись до «пана (чи товариша)» Філоненка, обурюється надрукованим в газеті дописом Раїси Коротич. Він висловлює невдоволення її авторським трактуванням Голодомору 1933-го року та ставленням до Романа Шухевича. Для нього той чоловік – однозначно герой. Невдоволений читач і буденністю номера до Дня Незалежності України і місцем, де розміщене святкове звернення міського голови. Патріот, який чомусь забув підписати свого листа, навіть згадує недавні історичні часи. Цитую: «…в радянські часи такі дії щодо громадянських свят вважалися б злочином до незалежної України». В знак протесту проти… Відверто кажучи, навіть важко сказати, проти чого, читач обіцяє більше не читати газету «ЕХО Кобеляк» і нічого в неї не писати.
Що ж, це його незаперечне право – читати чи ні. Ми примушувати нікого не будемо. Та й не хочемо цього. Але так хочеться запитати цього ура-патріота: «Шановний, а ви парторгом чи ще якимось ідеологом не були?» Щось надто наказовий тон у вас. Ну ось так, а не інакше, повинні журналісти писати, а громадяни – думати.
Але чому, шановний? Ось для Вас – Роман Шухевич герой. Для Раїси Коротич та її однодумців, напевне, героєм є Ленін. Ризикну припустити, що для когось і Гітлер є героїчною особистістю. У зв’язку із цим згадую випадок десь двадцятирічної давнини. Сидимо ми з кумом Сашком у мене вдома і дивимось телевізор. А там в новинному сюжеті демонструють, як у Баку демонтують пам’ятник Володимиру Леніну. Кум і каже: «Що ж це робиться? Це ж святе!» А в мене ледь ложка з рук не випала. Кажу: «Сашко, в тебе сім’я є? Є. Діти є? Батьки, дім і все інше. Так ото – святе. А ще вірні друзі і Батьківщина. А все інше - то другорядне».
Справа в тому, що і Ленін, і Гітлер, і Шухевич разом з Де Голем, Махатмою Ганді і тисячами їм подібних є всього лише історичними особистостями. Хтось більш визначним, хтось – менш. Але – не більше. І на роль кумирів, ідолів чи героїв, яким потрібно поклонятися, вони навряд чи претендують. Сьогоднішні ж так звані лідери, ті, що в Україні на слуху, навіть на роль історичних особистостей не претендують. Так, «каліфи на годину». І Ющенка, і Тимошенко, і Януковича досить швидко забудуть. Вони політики. А це всього-на-всього професія, так як лікар, вчитель, слюсар, шофер. Причому, й політики вони не визначні.
До чого я все це веду. А до того, що, не дивлячись на сьогоднішню політичну ситуацію, бажано б бачити трішки більше. Сьогодні «модні» Шухевич і Бандера… А завтра? Можливо, знову Ленін?
А тих, хто думає інакше, потрібно що, розстріляти? Чи просто не давати їм слова в газеті? На мою думку, це неправильно. Повинні говорити всі – і ті, хто за Леніна, і ті, хто за Бандеру. Правильно колись сказав Вольтер: «Я можу не погоджуватись з тобою. Але я помру за те, щоб ти зміг висловитись».
І останнє. Колись давно, близько 2 тисяч років тому, жив один чоловік. Він був сином Бога. В Україні його звуть Ісус Христос. Так і його люди розіп’яли перед тим, як оголосили Богом.