Про донорів крові та сперми чули всі, а от про донорів яйцеклітин знаємо мало. Однак останнім часом оголошення із запрошенням клінік із приводу такого виду донації бачимо чи не на кожному стовпі.

Донорку можна обрати за… кольором очей або волосся

Виявляється, двадцять від­сотків подружніх пар, що страждають на безпліддя, не можуть мати дітей тому, що в жінки від­сутні (недорозвинені) яйники або ж гормональний фон є таким розлагодженим, що яйники не виконують свою функцію – не продукують яйцеклітини. Єдиний шанс завагітніти для жінки з такою патологією – отримати яйцеклітину від іншої жінки.

Донорами можуть бути представниці слабкої статі віком від 20 до 34 років, які не мають проб­лем зі здоров’ям, шкідливих звичок, у яких є діти. Нині клініки пропонують велику базу даних донорок. Можна вибрати власницю яйцеклітини не лише за групою крові й резус-фактором, а й за кольором очей і волосся, зростом чи вагою.

На процедуру донації яйце­клітин скеровують пацієнток, у яких відсутні яйники або сталася передчасна чи фізіологічна менопауза. Для цього донор­ську яйцеклітину запліднюють спермою чоловіка реципієнтки. Піс­ля цього її переносять у порожнину матки реципієнтки, яка й виношує дитину.

Донори підписують зобов’язання, що вони ніколи не намагатимуться довідатися подальшу долю їхнього біоматеріалу. У такий спосіб лікарі знімають із себе відповідальність за наслідки, в тому числі й за встановлення батьківства.

Запліднення: третій зайвий?

Донація ооцитів спричинила низку проблем, які зі специфічно медичних трансформувалися у суспільні: наприклад, встановлення материнства. Тут є простір для обох варіантів: матір’ю може бути жінка, яка дала яйцеклітину, але також і та, яка виносила й народила дитину.

Чітко й однозначно висловлюється з цього приводу Церква. Її втручання у сферу штучної репродукції відбувається з позицій любові до людини і за принципами гуманізму. Традиція Церкви визнає за шлюбом нерозривну єдність, а відтак дійсно гідне відповідальне від­творення собі подібних.

Право на життя – фундаментальне право. З морального погляду свідоме відтворення (що­до май­бутньої дитини) повинно бути наслідком шлюбу. Вірність подружжя у шлюбі передбачає реалізацію права батьківства стати батьком і матір’ю тільки завдяки одне одному. “Ди­тина є живим відображенням любові батьків, постій­ною ознакою їхнього шлюбного союзу”, – наголошував Папа Римський Іван Павло II.

Папа Римський Пій XII 1956 ро­ку заявив, що спроби запліднення ін вітро людини необхідно відкинути як аморальні й абсолютно незаконні. Аргументи зводили до того, що така методика нехтує людським життям. Законним вважають зачаття внаслідок подружнього статевого ак­ту, коли чоловік і жінка стають однією плоттю.

Католицька Церква налаштована опозиційно до цієї методики, вважаючи її такою, що замінює подружній статевий акт.

Медичний персонал клінік біорепродукції не вважає аргументом те, що методики треба заборонити тільки тому, що застосовують неприродний спосіб запліднення. Цей факт не беруть до уваги як деталь технологічного плану, що не має принципового значення.

Будь-яка вагітність – результат гетеросексуального акту й повинна бути підсумком такого акту між чоловіком і жінкою. Методика суперечить єдності шлюбу, честі й гідності подружжя, крім того, вона порушує права майбутньої людини. Однак цим чомусь не переймаються ні майбутні батьки, ні законотворці від медицини, ні виконавці процедури.

У Японії донацію сперми дозволено, а яйцеклітин – заборонено. Але якщо дитина з’являється на світ завдяки донації, її вважають законно народженою.

“Нічиїх” дітей не буває!

“Зачаття – це таємниця, яку не можна розгадати лише засобами науки. Донація означає, що народиться запланована людиною кількість ембріонів. Але ж решта мусить померти! Отже ми йдемо на свідоме вбивство, оскільки вирішуємо, давати життя чи ні, що вже само по собі не є компетенцією людини. У такий спосіб людина претендує на роль Абсолюту: я хочу – я дам життя. Людина грішить, бо забуває, що Абсолютом є Бог. Зрештою діти мають бути плодом любові, агапе за Платоном, жертовної, справжньої, яка уподібнюється до Божої”, – вважає Галина Добош, викладач християнської етики Українського Католицького Університету.

Зрештою, тема донації яйце­клітин залишається табу з парадоксальних причин: громад­ськість відмовчується, понад те, не знає, про що йдеться. Відтак наші жінки за відпо­відну суму (у Львові доноркам платять приблизно 3200 тисяч гривень) погоджуються на нехитрі маніпуляції. “Жодна з нас не готова до ймовірної випадкової зус­трічі на вулиці з дитиною, яка дуже схожа до нас і нами народжених дітей”, – підсумовує Галина Добош.

Чомусь наше суспільство виявилося неспроможним пригадати той факт, що до 1920-х дитбудинків не було як таких – у них не виникало потреби, ос­кільки не було “нічиїх” дітей. Якщо, не дай Боже, маля втрачало обох батьків, ним опікувалися здебільшого хрещені батьки або інші родичі. Отже, дитина отримувала сім’ю, хай не власну, але принаймні справжню, з усіма ролями в ній. Натомість так звані “державні” діти змалку опиняються на маргінесах і найчастіше залишаються там без жодної соціальної реабілітації.

Однак у Бога немає “нічиїх” дітей, якщо він дозволяє сиріт­ство, отже, в Нього є плани щодо дорослих, які можуть зігріти чужу кровинку. Адже часто буває так, що пари, які довго лікуються від безпліддя, народжують власне дитя лише після того, як усиновлять чуже. Чим пояснити цей факт, як не втручанням Абсолюту в земний стан справ? Донація натомість спроможна дати лише ерзац-почуття, ерзац-радість, що зазвичай не має жодного стосунку до бать­ківства-материнства…

Ірина Березовська