КРИСТАЛ ДОБРА

Бувають дуже дивні речі
Що нам бентежать розум й слух,
Що і дорослим і малечі
Спирають раптом їхній дух.
По плину часу ці події
Реальності втрачають смак
І люди кажуть що то мрії,
Казки , легенди, чи ще як.
Вони загубляться у часі
І лише зрідка уст в уста
Будуть даватись ,наче ласі
Цілунки людські. І в містах,
Ті що камінням зараз сковані,
Майже померлими і зляжуть.
Та невідомих і похованих
їх хтось комусь іще розкаже...

Над стомленим містом ліхтарі загорались,
Морок безстидно усе поховав.
Десь у будівлях нестямно кохались,
А хтось, сном підкорений, тихо вже спав.
Десь брязкнула банка-то у смітті
Порпалось кілька бездомних котів.
Та згодом затихло усе, причаїлось.
Місто вже спить, воно утомилось.
Але є в тім місті пара очей
Якій вже не спиться багато ночей.
У найглухішому закутку міста,
Куди навіть злодіям страшно пролізти,
Сам по собі і усими забутий,
Живе гном Лука, старенький, зігнутий.
Дуже страшний, кажуть, часом пожований,
Очі десь у волоссі заховані,
Яким вкрите тіло лихого старця.
Дуже мерзенна особина ця.
У місті його ніхто не стрічав,
Із мешканців мало про нього хто знав.
А ті які знали, то знали одне -
Хто його стріне, біда не мине.
Слухи ходили що він чаклував.
Словом, життя всим в містечку псував.

Саме ж містечко потопало
В усих існуючих гріхах -
Тут крали, били, убивали
І в немісцевих звало страх.
На перший погляд, всі всміхались
І кожен кожного любив,
Але серця їх поопікались,
Бо в їхніх душах був лиш гнів.
Вони гнівились на Малену,
Що була в місті за кермом,
Чий погляд був таким шаленим,
Його не стримував ніхто.
Малена була дуже гарна,
Зеленоока, білолиця,
І всих зусилля були марні
Хто намагавсь їй полюбиться.

Коли містечко знемагало,
Вона казала ніби зна,
Що саме лихо спричиняло
Й рятунок знає лиш вона.
Коли вже вкотре урагани
Ламали на деревах віти,
Усих зібрала на майдані
І стала тихо говорити:
«О мій народе! Старці, діти,
Я знаю, ви усі стомились
У страхові і болі жити.
Та зрозумійте, прогнівились
На наше місто неба сили.
І доля в нас така важка,
Бо закрутилось, завертілось,
Коли ще юним був Лука...»
Раптом здригнувся її Голос,
І її мова обірвалась,
І по обличчю, що ніколи
Не плакало і не всміхалось,
Сльоза скотилася гірка.
Майнула тінь, Малена зникла,
Люд невдоволено гудів,
А від зібрання, похилившись,
Старий Лука додому брів.
Йому у слід дивились люди,
А він, замислений, зітхав.
Стискалися у нього груди
Від болю люто, бо він знав
Про що Малена говорила,
Він знав у чім його вина,
Чому вона майдан лишила,
А чим зарадити не зна.
Він увійшов до свого дому,
Із дьогтю випив чашку чаю,
І не прогнавши свою втому,
Відчув як сни його скоряють...
* * *
Юнак Лука, у снах, у полі,
Над ним величний старий дуб.
І в тім зеленому роздоллі
Він чує тільки шепіт губ -
То з ним Малена сидить поряд,
В її руці його рука,
Про щось закохано говорять,
Біля їх ніг тече ріка.
Промені сонця сліплять очі,
Воно виблискує з води.
Чисті думки, Луки й дівочі,
Завжди тягнули їх сюди.
Колись під каменем, в струмку тім,
Вони знайшли кристал чарівний.
На дві частини був розкутий,
Давав їм силу позитивну.
Вони вбирали смак природи,
А їх ніхто не розумів.
А той кристал, не з Землі родом,
Він обертав в кохання гнів.
Хто їм стрічався - ті всміхались,
Здоровим був хто знемагав.
Нелюдські сили там ховались,
І їх кристал всим дарував.
І ціле місто розквітало,
Коли ще в інших сніг лежав...
Та сновидіння обірвалось,
Хтось до луки двері ламав...
* * *
Після тих зборів люд шалений
Так на майдані і стояв,
А парубок якийсь холений
Ступив вперед і слово взяв:
«Нам не нужны чьи-то подачи!
Не надо нам и женских слез!
Лука виновен! Не иначе!
Он злой! И он беду принес!
Малена, значит, знает тайну.
Она нам не сказала, но
Ведь мы не глупые, мы заем,
Она с Лукою заодно!»
Як чужоземець скінчив мову,
Люд озвіріло закричав.
Вони були на все готові
Лиш би зігнати гнів, що мав
Кожен із мешканців містечка.
Та не на когось. Сліпа лють
Заполонила їх сердечка,
Яку ніхто не міг збагнуть.
Скажені, наче вовча зграя,
Вони вже до Малени мчали,
Та не боялась та нагая,
Вона, скоріше, їх чекала.
* * *
Була думками там де краще
Життя складалося у всих.
І там у ній жила весна ще,
Не зима в шатах крижаних.
Вона ще чітко пам'ятала
І дуб, і луг, і той струмок,
І те, як в небесах літала,
Вище бажань, вище думок.
Як їм кристал надавав сили,
Як розливав в душі тепло.
А як, вони не розуміли.
Та чи важливо це було?
Коли весь світ немов примарний,
А ви у центрі, ти і він.
Для вас лиш світ небес захмарний,
І ви мов сонце понад ним.
Малена день той пам'ятала
Коли вона і він - Лука -
Кристала частки поєднали,
А він не втримався в руках.
Він протримався кілька митей,
Ще дав останній блиск добра,
Й розсипався на пил гранітний,
Бо був не час, не та пора.
Замість кристала в їх долонях
Було лиш жмені дві піска.
Відчули біль у своїх скронях
І ломоту в своїх кістках.
Чужим раптово став їх погляд,
Лука зігнувся, почорнів,
А з ним Малена була поряд,
І в її серці був лиш гнів...
* * *
Скажений Люд вже вдерсь до хати
І все що бачив, те й трощив.
А немісцевий став шукати.
Знайшов він дівчину й схопив.
Він зв'язав їй грубо руки,
Без церемоній і без слів,
Вона ж не видала ні звуку,
Хоч той цього дуже хотів.
Побиту, подрану, змарнілу
Вели в темницю вояки,
Що, певна річ, не вгомонились,
І подалися до Луки.

Старий прокинувся насилу
І неохоче відчинив.
Його в ту саму мить схопили,
А головний проговорив:
«Ну что, Лука, вы доигрались?
Как видишь ты, моя взяла.
И как бы вы не надривались,
Не быть добру! Это мир зла!»
Луку важким чимсь оглушили
Й народ в в'язницю потягнув.
І очі всих вогнем горіли –
Вони впустили сатану.

В'язень отямився в темниці,
Лежав він зв'язаний в кутку,
А в іншім - жінка білолиця.
І в кожного по пригоршні піску.
Вони там довго пролежали.
Ніхто і слова не зронив.
А їм вже петлі готували,
Бо так того чужак волів.
Аж ось фатальна мить настала,
До камери ввійшов палач,
І раптом бранці водночас прошепотали:
«Пробач мені, хоча б тепер пробач...»
Лука і дівчина завмерли,
Він її погляд упіймав.
Слова їх обернулись в перли,
А кожен з в'язнів камнем став.
Палач той криво посміхнувся:
«Пусть будет так, решать не в праве.»
Він навіть не опам'янувся,
Як світло в камеру яскраве
Ввірвалося і силует з'явився,
Що світло в камері пролив.
До кам'яних тіл нахилився
І палачу проговорив:
«Як би ти не намагався,
Не вб'єш у людях ти тепла.
Нема тих хто б не закохався.
Тож, як завжди, моя взяла.»
Після цих слів розсипавсь камінь,
Що стали ним Малена і Лука,
З-під їхніх решток, їм на замін,
Виповзло два малюка.
Піщані жменьки знов в кристали
Перетворились з двох частин.
Усі з темниці позникали,
Там лиш граніт лишивсь один.

Як неупинно котить час
Свої у піну збиті хвилі.
Хтось на зорі, а хтось вже й згас,
Хто новий старт бере до цілі.
Далеко десь, що люди і не знають,
Є луг, є дуб, струмок там протікає.
Там двоє діточок гуляють,
І кожен пів кристалика в руці тримає.

Ярослав Гузченко.
29,02,2008 р.[/c]