- Хто останній? - тихенько запитую у чоловіків, які на початку провулка
завершують величезну чергу стражденних.

- Уже не записують, - похмуро відповідає юнак, - проспав ти, дядьку, треба
було приходити вчора до обіду, може, і потрапив би в список на сьогодні.
Він прийматиме з першої години дня. Спочатку, як завжди, дітей, потім -
жінок.

- І скільки бере за сеанс?

- Нічого. Ніяких розцінок.

- І не думай давати йому гроші або якийсь подарунок -вижене і більше до
нього не потрапиш.

Ця багаторічної давнини сцена мого журналістського входження пізно вночі в
роль пацієнта знаменитого костоправа запам'яталася на все життя. Та і
Микола Андрійович згодом мені ще не раз нагадував про невдалий експеримент
кореспондента інкогніто розпитати у людей про факти "поборів" і "наживання
на людському горі", що їх вишукували в 90-х роках офіційна медицина і
правоохоронці. Щоб мати аргументи заборонити "шарлатану" займатися
мануальною терапією. Багатьох функціонерів від медицини дратувало і досі
дратує, що народний цілитель виліковує своїми руками те, що не під силу
навіть "світилам" з їх хірургічним скальпелем, - міжхребцеву грижу,
випадання дисків.

- Щойно ти з'явився в черзі і почав випитувати у людей подробиці, мені
одразу доповіли: ходить там, копає під вас якийсь черговий контролер.

З Касьяном ми товаришуємо майже 30 років, половину з яких я віддав,
працюючи в газеті "Труд", пропаганді народної медицини і захисту її
унікального представника-самородка, котрий присвятив все своє життя
утвердженню мануальної терапії в широкій практиці вітчизняної охорони
здоров'я. Незважаючи на багаторічні гоніння і сотні всіляких комісій, які
закінчилися лише років десять тому, Микола Андрійович довів усім, що може
без скальпеля та ін'єкцій лікувати і сколіози, і остеохондрози. Свого часу
знаменитий костоправ перебрав своїми чутливими пальцями хребці практично
всіх космонавтів Радянського Союзу і членів Політбюро ЦК КПРС.

- Ось тільки Горбачова не лікував. Михайло Сергійович -така славна людина.
Але навіщо, не розумію, йому треба було розвалювати Союз? А його Раїсу
Максимівну, царство їй небесне, довелося лікувати. "Що ви можете сказати
про мій шийний відділ?" - запитала вона мене під час першої зустрічі. Я
оглянув її і назвав діагноз. "Звідки вам це відомо? - здивувалася. - Вам
ніхто нічого не казав? Я згодна вам довіритися". - "Справа ваша", -
відповідаю. З нею довелося попрацювати всього тричі. Вона стала здоровою, а
я Народним лікарем СРСР.

У Касьяна великі натруджені ручища, такі, що здалися мені навіть опухлими.
Хтось підрахував, що за добу полтавський костоправ завдає по своїх пальцях,
маніпулюючи по хребтах, 70 тисяч ударів. "Наприкінці дня я їх не відчуваю,
- був відвертий зі мною Микола Андрійович. - А ось пучки пальців, як і
раніше, немов рентген. Ось чому спочатку приймаю дітей, доки мої долоні
свіжі".

Прийме кілька десятків дітлахів, трохи відпочине - і береться за дорослих.
За добу через його руки проходило близько 300 хворих. Вагою, зрозуміло, не
менш як 50-120 кілограмів. І кожного, враховуючи його метод лікування,
треба підняти і струсити, щоб поставити зміщені хребці на місце. (Навряд чи
кожен штангіст піднімає щодня на тренуванні по 25-30 тонн ваги!). І так 45
років поспіль, майже без вихідних! На добу три-чотири години нормального
сну.

- Хоч ви йому скажіть, що не можна так знущатися над собою, - благала мене
під час кожної зустрічі, не стримуючи сліз, Андріана Миколаївна, дружина
Касьяна. - У нього немає часу ні для сім'ї, ні для себе. Він думає, що
здоров'я у нього бичаче.

І я вирішив якось, на свою голову, виконати прохання його "мамулі", знаючи
наперед, чим це закінчиться.

- Ви ж працюєте до зносу, - спробував я делікатно і обережно вплинути на
несамовитого Касьяна з його нестримним, безвідмовним устремлінням зцілити
кожного хворого, котрий благає про допомогу. - Їх тисячі, і потік
стражденних нескінченний, а ви один. Здоров'я не вічне. Зменшіть
навантаження, хоча б трохи.

- Станіславе, а не послати б тебе туди, куди сам знаєш?! -стримано
відреагував на мої слова вологий від поту Касьян і, стрімко захопивши мене
у свої могутні обійми, притиснув так, що я відчув мокру сорочку лікаря -
хоч викручуй. - Ти ж давно переконався, заради чого я живу - заради цих
нещасних людей, заради цих крихіток, особливо з бідних сімей, до яких
байдужі "світила від медицини".

... І цього разу, побувавши на Дніпропетровщині на могилах своїх рідних і
близьких, я дорогою на Київ не міг не заїхати в Кобеляки на годинку-півтори
до Касьянів. Це вже моя багаторічна традиція. На мій дзвінок до хвіртки
вийшла з будинку Андріана Миколаївна. Побачивши мене з дружиною, одразу
заплакала.

- А Миколи немає. У лікарні він. Але заходьте.

І вже на лаві у садочку продовжувала, не стримуючи сліз, розповідь про
самопочуття свого Касьяна.

- Не слухав він ані мене, ані вас. І ось з черговим кризом знову в
кардіологічному центрі. В Полтаві. І тиск у нього шалений, і серце. І чи
могло воно взагалі витримати такі навантаження?!

Ми намагалися заспокоїти Андріану, але це було майже неможливо. "Я ж краще,
повірте, знаю його істинне самопочуття. Він же на людях ніколи не подасть
виду, в якому він стані. І нікому не може відмовити. Вип'є ліки, трошки
полежить і йде в свій центр мануальної терапії: "Люди ж приїхали здалеку,
як я можу їх не прийняти?"

- Заїдьте до нього обов'язково. Буде дуже радий, -промовила, витерши очі
хустинкою, Андріана. - А я через годину теж під'їду, тільки зберу що поїсти
Миколі та в що перевдягнутися. Холодильник і телевізор вже завезла йому в
палату.

А він сидів на ліжку в боксі, немов вже чекав на гостей. Такий самий
могутній з виду. Із своєю незмінною усмішкою, зі своїми жартами. Але сині
плями на венах рук від численних уколів та крапельниць багато про що
свідчили.

- Молодці, що провідали Касьяна. Як діти ваші, як онуки? Ось бачиш,
Стасю, до чого я довів себе. Скільки Андріана благала мене, не слухав, - з
осудом закінчив Микола Андрійович свою фразу і одразу, зробивши енергійний
жест, почав декламувати чергового чотиривірша: "Ну, что за жизнь пошла? То
сердце заболит, в груди отдышка, еще поллитра осушу і крышка!". Але ж ти
знаєш, що я давно не п'ю, відпив своє. Таке було навантаження, що тільки
коньяком міг зняти. "Шипра" півфлакона виллю на себе, освіжу рот, щоб не
чути було перегару, - і знову до роботи. Мерехтлива аритмія, тиск, але як
тільки починаю людей приймати, все немов рукою знімає: тиск падає, голова
не болить, я знову почуваюся в своїй тарілці. Гадаю, що через
тиждень-другий я втечу звідси.

За два тижні він, справді, вже був на своєму посту. Чи втік без дозволу
лікарів, чи вмовив їх відпустити під розписку, не знаю. Але вже знов
приймає хворих. Щоправда, тепер здебільшого тільки дітей. Піднімати
100-кілограмових "хлопців" і "дівчат" уже побоюється: "Дзвінок уже
пролунав, не можна далі експериментувати на собі". Нехай Ян (син,
професійний лікар-травматолог) вже ними опікується, у нього це непогано
виходить. Правда, на шийних хребцях маніпулювати ще забороняю. Це справа
моя. Йому ще треба досвіду набратися.

- А працювати вам нині, бачу, одне задоволення.

- Так, чудово! Мені та пацієнтам такі б умови для лікування років 30 тому.
Я гори зрушив би.

Та картинка з прийому хворих Касьяном, яку я змалював на початку своєї
розповіді про славетного костоправа, вже історія. Гірка і до сліз образлива
для Миколи Андрійовича і тих багатьох журналістів, які доклали чимало
зусиль для "торжества справедливості". Сучасний Центр мануальної терапії,
який зводили тут неподалік під особистою опікою Миколи Рижкова, голови
останнього уряду СРСР, і який перед самим розвалом Союзу вже на 80-90
відсотків був готовий до введення в експлуатацію, у 1993-1997 роках був
повністю розтягнутий мешканцями Кобеляків. Від центру залишилися лише голі
залізобетонні корпуси та назва вулиці, яка нагадує про те, що тут мало
бути, - "Мануальна". Десятки садиб, побудованих на ній, увібрали в себе
багато з того, що було розкрадене по дворах.

- Це ж варвари! - бідкався в гніві Касьян, показуючи мені п'ять років тому
те, що лише нагадувало про центр. Дивлячись на Касьяна, цього могутнього,
чесного чоловіка, я бачив, яких неймовірних зусиль вартувало йому те, щоб
не розплакатися на руїнах своєї мрії. "У всьому винне місцеве начальство",
- жорстко сказав він, не приховуючи злості і роздратування. Я теж ледве
стримував сльози, відчуваючи весь трагізм несправедливості долі по
відношенню до цієї величної особи, іменем якої в світі названо вісім
мануальних центрів. А він свого не має, приймає і вночі, і вдень хворих на
тапчані в приземистому будиночку власної садиби, де від щодобового потоку
сотень стражденних її господарі почуваються тут гостями.

Саме тоді, у 2003-му, Микола Андрійович сказав фразу, яка стала пророчою:

- Тепер лише надія на наших нових бізнесменів. Держава розписалася в своїй
безпорадності.

І цей чудовий триповерховий особняк Добродійного фонду імені академіка М.
Касьяна поряд з його обійстям, де ми розмовляли в одну з останніх наших
зустрічей, - з просторими номерами для проживання і кімнатами для
відпочинку хворих, з телевізорами і кондиціонерами, сучасними меблями,
посудом та інтер'єром - став через два роки втіленням щедрого добродіяння,
щирого співчуття і милосердя сім'ї відомого політика і бізнесмена Віктора
Медведчука. В унікальному своїми експонатами музеї Миколи Касьяна, який
створено в цьому центрі-палаці практично руками Андріани Миколаївни, цій
сім'ї присвячений цілий розділ. "Передайте, - попросила вона, - через свою
газету Віктору Володимировичу та його дружині Оксані Марченко наш низький
уклін і щиру подяку за цей щедрий подарунок, цю велику справу, яку вони
зробили для хворих Миколи Андрійовича і нашого Яна. Таким умовам для
лікування, створеним їхнім пацієнтам, може позаздрити будь-яка київська
клініка".

Бажання неодмінно якось допомогти Касьяну, розповідає Оксана Марченко,
відомий тележурналіст, виникло під час зйомок у Кобеляках фільму про
великого цілителя. "Коли я дивилася на руїни, що залишилися від медичного
центру -невтіленої мрії Майстра, я теж ледве стримувала сльози. Але я не
втримала їх, як і вся наша знімальна група, коли слухали вірші та історію
важкого життя Миколи Андрійовича. В мене стискалося серце від того, що
пережив він та його родина. Коли я повернулася додому після зйомок, одразу
розповіла про все чоловікові. Того вечора ми не могли говорити ні про що
інше - історія Касьяна стала нашим власним болем. А коли ми переглянули
вдома вже готовий фільм, Віктор сказав: "Ми зробимо центр Касьяна". Одразу
відправили до Кобеляків архітекторів та менеджерів. Вони з'ясували, що
потрібно для будівництва центру... Все робилося швидко. Будівництвом
керував сам Микола Андрійович, ми туди навіть не їздили - тільки
контролювали. Ми не їздили і на відкриття центру, жодного разу не були в
ньому. Але почуваємося щасливими від того, що тепер Касьян у людських
умовах рятує людей, - завершила свою хвилюючу розповідь Оксана, - що
збулася нарешті найголовніша мрія Миколи Андрійовича - проект медичного
центру в Кобеляках, який втілено в життя коштом нашої родини".

Їдучи додому від Касьяна, я зайшов перед далекою дорогою в новий
Свято-Миколаївський храм, що велично височіє над райцентром, недалеко від
будинку знаменитого костоправа. Мене вразив чудовий, багатий іконостас
храму і дивний передзвін його голосних дзвонів. Все це і багато чого іншого
в храмі, як з'ясувалося, створено коштом "одержимого лікаря". Під час
відкриття храму право першому вдарити у дзвони було надано академіку
Касьяну, почесному громадянинові міста Кобеляки.

Сьогодні у 71-річного Миколи Андрійовича день народження. Вітаємо Вас,
великий Цілителю! Здоров'я Вам і ще раз здоров'я!

Станіслав ПРОКОПЧУК, "Урядовий кур'єр"

"Урядовий кур'єр" 2008.04.10