Річ у тому, що керівництво Російської імперії, як більшості інших, традиційно здійснювало адміністративний поділ ігноруючи національні кордони народів, що її заселяли. Створення етнічно змішаних губерній (та навіть повітів) мало зашкодити процесам національної консолідації поневолених народів та посприяти їх асиміляції.

Відтак, відновлена у 1917-1920 роках українська держава відразу ж відчула проблему пов’язану із приєднанням східноукраїнських земель. Вони перебували у складі Воронезької та Курської губерній, Області війська Донського, Кубані та Ставропільської губернії.

Після поразки УНР вкрай обмежене у своїх можливостях керівництво УСРР все ж продовжувало наполягати на перегляді кордонів зі своїм «старшим братом». Протягом 20-х років минулого століття це питання підіймалося неодноразово.

Воно й не дивно. Адже в цей час уся офіційна пропаганда таврувала польський режим Пілсудського за переслідування та гноблення українців, їх асиміляцію на Галичині, Волині, Холмщині, Підляшші.

В цих умовах ігнорування справедливих домагань українців щодо приєднання Східної України до УСРР в межах «братнього Союзу виглядало принаймні «цинічним».

Однак, попри декларування намірів вирішити національне питання, більшовицький режим продовжував традиційну для російської імперії політику насильницької русифікації.

Пропозиції української сторони про проведення українсько-російського кордону в межах СРСР відповідно до етнічних кордонів були кількаразово проігноровані.

Як наслідок за переписом, проведеним у грудні 1926 року у прилеглих до України адміністративних одиницях на схід від визначеної волюнтаристським методом межі РСФРР та УСРР компактно проживало понад 4,5 мільйонів українців. Приблизно стільки ж українців тоді компактно мешкало на українських землях у складі Польщі (Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина).

Адміністративно справжня Східна Україна входила тоді до складу Російської СФРР та знаходилась у межах таких адміністративних одиниць: Курської та Воронезької областей та Північно-Кавказького краю.

Їх кордони були проведені таким чином аби затушувати переважання українського населення.

Наприклад у складі Курської та Воронізької областей на суцільній території у 42 тисячі км2, проживало 2,2 млн. осіб. З них 1,4 млн. (63,7%) все ще визнавали себе українцями (попри десятиліття систематичної русифікації).

Проте цей прилеглий до України масив – більший за ту ж Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею. Не був він приєднаний і до сусідньої Харківської області УСРР.

Внаслідок такого проведення кордону, тогочасна українська столиця – Харків – виявилась прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські національні території.

Територія тогочасного Північно-Кавказького краю (без північнокавказьких республік) відповідає трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропільському краям і Ростовській області.

Що ж собою являв Північно-Кавказький край тоді?

Попри відсутність офіційного статусу край фактично являв собою одну із національних республік СРСР. Він займав територію в 293,6 тисяч км2 з населенням у 8,2 мільйони осіб. Для порівняння: на той час у Білорусі проживало 5 мільйонів осіб, Узбекистані – 4,5, а Закавказькій Федерації (Грузія, Вірменія та Азербайджан) – 6,3!

Після окупації більшовиками Дону та Кубані у 1924 році ці етнічно-змішані українсько-російські території стали його основою. Українсько-російська частина краю була аграрною. Сільське населення складало тут понад 80%. При цьому у національному складі селянства існував українсько-російський паритет (2,7 та 2,7 мільйони відповідно), тоді як у традиційно зрусифікованих містах переважали росіяни (0,99 та 0,34 мільйона відповідно).

Водночас в прилеглих до УСРР 5 округах (Таганрізькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство складало більшість.

Наприклад в Кубанському окрузі їх було 900 тисяч із 1,4 мільйонів, Донецькому – 206 тисяч із 376, Таганрізькому – 191 тисяча із 265 і так далі.

У більш віддалених 5 округах частка українців складала від 30 до 50%. І лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому окрузі – була незначною.

Попри поразку Кубанської Народної Республіки боротьбу кубанське козацтво продовжувало. Якщо на Великій Україні партизани діяли до кінця 1920-х років, то на Кубані – до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942 року).

Виявилось, що становище Східної України у складі Російської Федеративної СРР куди гірше від Західної, яка перебувала під владою таврованої офіційною пропагандою «пілсудчини» та «панської Польщі» (Це зовсім не значить, що там не було терору проти українців. Але все пізнається в порівнянні!)

В умовах чергового наступу режиму на селянство на межі 20-30-х років посилилась ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Ради, почали створюватися нові повстанські загони які формувалися під гаслами "Нехай живе вільна Кубань!"

Відповіддю російського керівництва на активізацію спротиву українського селянства та козацтва стала справжня війна, що включала в себе заходу різнопланові заходи терору.

Східна Україна (тобто ті українські землі, що опинилися внаслідок волюнтаристського проведення державного кордону УСРР та РСФРР у складі Росії) найбільше постраждали і від Голодомору.

Якщо втрати 30-ти мільйонної України склали тоді 3,5-5 мільйонів осіб, то 6 мільйонного Північно-Кавказького краю (без північнокавказьких республік де голоду не було) за оцінкою Роберта Конквеста 1 мільйон осіб. Смертність у багатьох станицях коливалася від 40 до 90%.

Уже до 9 березня 1931 року лише з районів Кубанської та Чорноморської округ Північно – Кавказького було виселено в "Північні області" 10 тисяч родин (близько 100 тисяч осіб), а в період із листопада 1932 р. по січень 1933 р. на "чорну дошку" було занесено 15 станиць: дві донських та 13 кубанських.

Епогеєм імперської наруги над корінним населенням східно-українських земель стала масова депортація корінного українського населення до Сибіру та Казахстану та знищення традиційних назв населених пунктів.

Аби витравити память про історичне минуле станиці Київську, Уманську, Урупську, Поповичівську та Полтавську назавжди було позбавлено своїх історичних назв. Їх перейменували на Красноартільську, Красноармійську, Ленінградську, Кагановичівську та Совєтську...

Лише з Полтавської, Медведівської і Урупської було виселено до Сибіру і Уралу – 45 тисяч 639 осіб. В Полтавські станиці де проживало 17 тисяч жителів в 3,6 тисячах дворів майже все населення було виселене до Сибіру.

Видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом М.Тухачевського предбачала заселення спустошеної станиці демобілізованими солдатами Червоної армії.

При цьому порядок їх вербування був чітко визначений: до поселенців в жодному разі не могли бути зараховані вихідці із України та Північного Кавказу. Окремі демобілізовані привезли з собою до 12 членів своїх родин.

Проте на зрошеній кров’ю корінного населення землі переселенці почувалися вкрай незатишно.[b] Їх становище розкривалось у доповідній записці у Політуправління Червоної Армії: «Люди з Півночі [Росії – автор] і з Білорусі звикли жити в деревяних ізбах, з деревяними подами, а тут мазанки і глинобитна підлога… Не знають навіть як ремонтувати вибоїни в підлозі. Господині, так ті сумують за російською піччю… На цьому грунті були навіть цілі сімейні «трагедії». Розводились – жінка із дітьми поверталась назад, а чоловік – залишався. Були випадки підпалів, побоїв, грабунку з боку корінного населення.[b] Страх козаків особливо відзначався… казали «Коли б козаки не повернулись та нам не дісталось».

То ж чи можна дивуватись, що значна частина кубанських, донських та терських козаків під час Німецько-радянської війни 1941-1945 років вирішила все ж таки воювати проти сталінського режиму?

Зрозуміло ж, що це була їх відплата справжньому ворогу – сталінському окупаційному режиму. І не їх вина, а їх трагедія, що довелося їм воювати на боці іншої людиноненависницької імперії – нацистської Німеччини. А чи був у них інший вибір?

Олександр Крамар