Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Частина друга: “Церковні” забобони Дивовижно, але факт: для Церкви, яка бореться із забобонами і марновірствами, саме ці марновірства і забобони є однією з найсерйозніших проблем. Багатьом здається, що пов’язані вони ні з чим іншим, як із церковним переданням, - мовляв, від новірства, пишуться книги, але, на жаль, багатьом парафіянам більше подобається довіряти усним джерелам інформації - церковним “бабусям”. Насправді ж Церковне Передання (читай: Священне Передання) тут ні до чого. Справа в переданнях інших, а саме тих, які Христос різко викривав, -”переданнях старців” (Мк. 7.3, Мк. 7. 13, Мф. 15. 3,6). На жаль, Передання Церковне, якого хоч і свято дотримувалися, багатьма перетлумачувалося, спотворювалося (як “у часи оні” спотворювалося вчення Господа, дане Мойсеєм). Для “простоти справи” люди вигадували свої “заповіді”, дотримуватися яких було зручно і які, як гадали їхні автори, неодмінно забезпечували спасіння - на відміну від Заповідей Божих, нагорода за виконання яких була тільки в руках Божих. Тому і в наш час малоцерковні люди легко стають жертвами “передань”, водночас позбавляючи себе причетності до Передання Церкви. І ось що характерно: “духовними чадами” церковних бабусь стають люди освічені, інтелігентні. Отже, любов до марновірств звичайною безграмотністю пояснити не можна, тут все значно складніше. То що ж таке - релігія, а що - міф? І чим вони між собою відрізняються? Прагнення до богоспілкування є в кожного, незалежно від національності, віку чи професії. Але якщо людина позбавлена знання про богоодкровенну релігію, то її дух починає працювати “в автономному режимі”. І ушкоджений людський дух породжує свою релігію - таку ж, як і дух, ушкоджену. Адже Бог не обмежує свободу. Але істинну релігію придумати неможливо, - вона дається безпосередньо Богом в Одкровенні. Якщо людина позбавлена віри в Істинного Бога, то, у що б вона не вірила, вона - язичник, язичництво пронизує всі сфери її життя, її світогляд, особливо на рівні побуту. Язичництво - це психологія, це - коли духовність підмінюється душевністю, це і є - стан душі без Бога. Рідна сестра язичництва - магія, тобто прагнення людини підпорядкувати собі духовний світ, фактично - бути як Бог (Бут. 3. 5). “Для мага радощі містичного богоспілкування - порожній звук... Магізм чекає від Неба тільки дарів, природу він хоче поневолити, у людському суспільстві він воцаряє насильство... Виходить, в основі магізму лежить принцип: “Ти - мені, я - тобі” (протоієрей А. Мень). Люди біжать у храм ставити найтовстіші свічі, наче Бог їх потребує, - біжать, будучи цілком впевненими, що всі проблеми в житті відбуваються через те, що їх “зурочив” сусідський чаклун. З тим же успіхом такі товариші звертаються до всіляких “бабок” і екстрасенсів. Інша крайність - коли ритуал для людини є не релігійним, а суто психологічним поняттям без глибокої духовної складової. Такі люди ходять у церкву “поплакати”. Доводилося бачити, як одна жіночка після слізної “молитви” і возведення рук угору ні слова не могла сказати на сповіді, аргументуючи це тим, що в неї “немає гріхів”. А коли я відмовився її причащати, все її “благочестя” де й ділося, і на мене виплеснувся суцільний потік обурення. Така особа має священика і церковні правила за ніщо. Вона прийшла в храм “споживати” благодать, нічого не даючи взамін. Повертаючись до теми “свічкового благочестя”, мушу зауважити, що для багатьох людей найелементарніший акт запалювання свіч у храмі є чи не найголовнішим у їхньому духовному житті. Це - та ж магія (я Богові - свічку, а Він мені повинен... список додається). Борони Боже когось передати свічку лівою рукою чи переставити раніше поставлені кимось свічі... Це відразу ж викликає бурю гніву, і того, хто зазіхнув на чужу свічу, можуть навіть звинуватити в чаклунстві, - адже він втручається в “мою магію”! Багатьох парафіян треба просто “купати” під час водосвятного молебню, слова “крапля освячує море” не для них, - мовляв, коли мене водою облили, то тепер і здоров’я буде, і гріхи простяться. Така ж “веселенька” історія має місце і на всіляких інших освяченнях: у мою банку (корзинку, пакет) лийте побільше (щоб, напевно, “посвятіше” було?). У списку церковних марновірств на особливе місце слід поставити геронтоманію - пошук старців, а точніше - віщунів і волхвів, які б вдовольнили спрагу духовного рабства, взявши на себе клопіт про чуже спасіння. Сюди ж можна віднести і технофобію - страх перед прогресом. На думку технофобів, комп’ютери, банкомати, мобільні телефони і т. п. суть бісівщина. Багато хто вдало поєднують два вищенаведених марновірства, будучи сташелюбами-технофобами. До речі, для підтвердження своїх думок такі марновіри пропонують легковірним книги, листівки і листки - видані за допомогою ... тієї ж найсучаснішої комп’ютерної техніки. Варто згадати ще так званий церковний націоналізм. Приміром, деякі вважають, що не можна читати книги низки православних богословів тільки тому, що в них “неправильні прізвища” (Керн, Мейєндорф, Шмеман, Блюм), а священики певних національностей оголошуються просто лицемірами і вовками в овечих шкурах. Тут доречно слід зауважити, що всі апостоли були не слов’янами, а багато хто - так просто євреями, окремі ж святі, як апостол Павло, до навернення були навіть гонителями християнства... - і це не заважає Святій Церкві їх вшановувати. Далі. В усьому незрозумілому вбачаються підступи ворогів Православ’я, причому саме Православ’я вперто заганяється в рамки певної Помісної Церкви, навколо якої під маскою інших Церков криються виключно вороги і зрадники Православ’я. Загалом, “психологія дрібного крамаря” заміняє соборну свідомість. Для справжнього марновіра неприйнятні навіть мізерні відмінності в традиціях між різними парафіями: “А ось у нашій церкві завжди виносять з обідні записки на молебень”, “а в нас сповідають перед ось такою іконою”, - і виконання чогось “не так” або “не так, як заведено” розцінюється як ознака остаточного і безповоротного відступу від Православ’я. Мені як священику надзвичайно часто доводиться стикатися з великою кількістю забобон, які можна об’єднати під назвою некрофобії - страху перед небіжчиками і всього, що з ними пов’язано. Цей первісний магічний страх не має нічого спільного з християнським ставленням до смерті. Люди, які займаються чаклунством, намагаються роздобути воду, що нею обмивали небіжчика, або ганчірки, якими йому зв’язували ноги і руки (у марній надії, що ці предмети допоможуть їм у богопротивних справах). Не відстає від чаклунів і рідня покійного. Після підняття труни відразу ж перевертають табуретки, на яких вона стояла, щоб ніхто не сів на них (а в інших місцевостях, навпаки, відразу ж на них сідають). Дзеркала й інші блискучі поверхні завішують, але не для того, щоб у день трауру не чепуритися, а щоб не побачити відображення душі покійного. Землю після заочного відспівування бояться нести додому... При цьому ніхто не боїться перетворювати поминальний обід на вакханалію! Звісно ж, я назвав не всі марновірства і забобони, які надійно “прописалися” в церковному побуті. Я не згадав ще марновірства, пов’язані з Причастям, - зокрема, що воно нібито є найкращим засобом від хвороб шлунка і підвищує гемоглобін. А те, як “треба” причащатися і що робити “до” і “після” цього, - це тема для окремої розмови. Важливо інше: люди шукають у християнстві магію, життєву користь, не прагнучи очистити свою душу і присвятити своє життя Богові, як того вимагає Православна Церква. Певно, у цьому частково винні і пастирі. Священики самі часто недостатньо добре пояснюють парафіянам основи Православної віри. Але я впевнений, що якщо людина вірить у Христа, то вона прагне якомога глибше і докладніше вивчити свою віру, - як справді любляча людина бажає знати усе про предмет своєї любові. Тому найкращі ліки від брехні і помилок - це любов до Бога, до Його Святого закону і до Церкви як вмістилища Божественної благодаті. А любов ця досягається через покаяння, усвідомлення власної гріховності. Кожному віруючому необхідно зрозуміти, що він сам, будучи гріховним, є причиною своїх духовних і життєвих проблем, він - а не чаклунка, яка живе по сусідству. Це усвідомлення своєї гріховності і є найнеприємнішим, але і найнеобхіднішим в житті християнина. Саме цієї “неприємності” багато хто й уникає як вогню. Безсумнівно, великою є спокуса перетворити християнство в містичний побутовий атрибут, але християнство - це спасіння. Про це забувати не можна. Сон духу здатний породити ще більших потвор, ніж сон розуму.
За сприяння священика Свято-Миколаївської церкви протоієрея Георгія Момохода
Головна 
