Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
В досить сірому світі ми зараз живемо. В світі «сірих» автодилерів, «сірого» підкупу виборців, «сірих» футболу та музики. І цей світ затягує, засмоктує як смердюче болото, примушує забути про головне, про вічне і незникненне. І ось ми вже забуваємо про виховання дітей, про повагу до старших, забуваємо телефонувати та провідувати рідних, не встигаємо навіть друзів провести в останню дорогу. Швидкий, мобільний і жорстокий час стрімко летить, не даючи ні хвилини на роздуми, на те, щоб сходити в церкву помолитися або просто зупинитись і озирнутись навколо. Не будемо гріха таїти, підвладне цьому шаленому,безумному ритму і журналістське життя. Потрібно все встигнути, бути першим. Знайти скандал, який так люблять читачі. Все це зрозуміло. Все це специфіка професії, яка тісно прив’язана до часу і до суспільства. В яких ми живемо. Але чи це головне? Кілька днів тому автор статті повернувся з Львівської області, куди їздив по запрошенню разом із делегацією школярів із Мартинівки, Василівки, Дашківки і Деменок. Нас, на святкування Різдва Христового запросило Згромадження сестер святої Євхаристії. Сім днів діти і дорослі з Кобеляччини перебували в греко-католицькому монастирі в місті Самбір Львівської області. Самбір – це районний центр майже із сорокатисячним населенням, дещо подібний по своїй специфіці до полтавського Миргорода. Надзвичайно вигідне географічне становище робить це містечко вельми перспективним. Майже на однаковій тридцятикілометровій відстані воно розташоване до Трускавця, Моршина і польського кордону. До Львова і до Карпат можна дістатися за годину. Так що живучи у Самборі можна встигнути все – і екскурсію до міста Лева здійснити, і в горах на лижах покататися. І водички цілющої попити. Що, власне кажучи, представники Кобеляччини на Самбірщині й робили. І хоча і у Львові, і в горах ми перебували лише кілька годин, але й дітворі, й дорослим це запам’яталося надовго. Напевне немає сенсу описувати екзотичну красу древнього міста. Там потрібно лише побувати. І бажано не день, і не два. Щоб нікуди не поспішаючи побродити вузенькими старовинними вулицями, полюбуватися на архітектурні пам’ятки, на чисельні собори, костьоли, мечеті, якими славиться столиця Західної України. Ну, а гори! Краще гір можуть бути лише інші гори. От тільки дорослим без спортивного взуття було досить важко по них пересуватися. Зате дітвора! Вони, як ті козенята, вправно і швидко йшли і бігали по гірських стежках. А натрапивши на придатний для спуску схил осідлали, не маючи лиж і санчат, звичайну клейонку і залюбки на ній каталися. Дорослі в цей час відсапувались і відхекувались. І навіть тихенько кляли самі себе за те, що пішли в гори. Але втома швиденько минула. І Микола Гергенкоп, який тільки но важко віддихувався від спуску вже заявляв: «Обов’язково приїду сюди влітку, море вже набридло». Крім Львова і гір малечі і дітям запам’яталося ще й відвідування органного залу. Орган у Самборі не належить до розряду великих, але має надзвичайно красиве звучання. Та й музикант за його клавішами сидить високопрофесійний. Ім’я професора Львівської консерваторії Віталія Півнова знайоме всій Європі. Не менш відомими і вправним музикантом є і скрипаль Ігор Захарченко. Та, звичайно, головною метою нашої поїздки було потрапити на святкування Різдва Христового. На Галичині це найбільше християнське свято відзначають таки пишніше і урочистіше аніж у нас. В ті дні православні і греко-католицькі храми були переповнені. Ті люди, які хоча б трішки запізнилися на ранкове богослужіння змушені були стояти на вулиці. І стояли. Під снігом. Із непокритими головами. І старі, і малі, і багаті, і бідні. А ще ми в Самборі ходили колядувати. Наш гід, місцевий музикант пан Роман спочатку запросив до себе на вечерю, а потім запропонував походити від хати до хати поздоровляючи земляків із святом. Вечеря була знатною. І хоча всі дванадцять страв були пісними. Але ж… Але ж дванадцять! Так що встати із-за столу було таки важкувато. Щодо колядування, то потрібно відзначити, що в Самборі колядникам не надто поспішають наливати горілку. За три години ми обійшли тридцять осель, то лише в одному домі запропонували спиртне. А ось гроші. За згаданий час наша група наколядувала майже 5 тисяч. Найменша сума, яку давали – 50 гривень. І то бабусі перепрошували, що так мало. Мовляв, пенсію мають невелику. Та одразу охолоджу «гарячі голови», які вже зараз почнуть збиратися на Львівщину на наступне Різдво, щоб грошей заробити. В кожній оселі, куди ми заходили, знали, що ця група збирає гроші на ремонт собору. Тому й жертвували так щедро. Ще одним приємним епізодом під час перебування на Львівщині став момент, коли ми з місцевою інтелігенцією розмовляли про стан справ із незалежними ЗМІ в Україні. Для самбірчан стала справжнім шоком інформація про існування на Кобеляччині газети «Ехо Кобеляк». Вони довго не могли повірити, що це можливо. І перепитували: «Так це вас якась партія фінансує?» А ми в свою чергу не могли зрозуміти, чому в Західній Україні, від якої до Європи годину, а то й півгодини їхати, немає незалежних ЗМІ. Кілька днів на Львівщині промайнули швидко. Не знаю, як кому, а мені там сподобалося. Хоча б через те, що всі ці дні жодного разу не бачив включеного телевізора, жодного разу по радіо не чув набридлого до чортиків блатного «шансону» та російської попси. В міських кафе звучить виключно український рок та якісна західна музика. А їдучи в машинах, вони, уявіть собі, слухають різдвяні колядки! Зараз вже знову робота. Аварія у Біликах, колотнеча навколо Ощадбанку. Інші буденні проблеми. В яких, на жаль, більше чорного і сірого, аніж світлого і радісного. Та все одно хочеться й до сьогодні при зустрічах із людьми замість банального «прівєт» говорити «Христос рождається». І чути у відповідь: «Славімо його!»
Головна 
