Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Нещодавно в газеті «Ехо Кобеляк» прочитала цікаву статтю В. Виноград «Чи потрібна Україні друга державна мова?», і захотілося мені продовжити цю наболілу тему. Наша українська мова була на задвірках і за царату, і за радянського часу, і за сучасного (поки що). Мій батько, українець,закінчував ще церковно-приходську школу, в якій домінувала російська мова. Він дожив до 100 років і говорив суржиком. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Грибоєдова, Лермонтова, перечитав багатьох російських прозаїків, а з українських знав, вірніше, читав, лише Шевченка і Глібова, і то сам читав, а не за шкільною програмою. Ось яку «увагу» до нашої мови приділяла царська влада. Яка «увага» до української мови за радянського часу була – дізнаємось з історії про репресії справжніх українців. А чого вартий один лише 1937 рік! У міських школах у 1960-1970 роках, пам’ятаю, вимагалось спілкування на перервах лише російською мовою. Саме в цей період я гостювала в Донецьку. Думаю, загляну в ІУКУ (інститут удосконалення кваліфікації учителів), щось почерпну там для своєї школи. Знаходжу потрібну будівлю, а там напис на дверях: «Институт усовершенствования квалификации учителей». Іду коридором, зупиняюсь перед дверима з написом: «Кабинет украинского языка». Українською мовою прошу потрібну мені літературу, йду в залу і чую за спиною, як говорять між собою дві методистки: «И вообще, зачем этот украинский язык?» Мене аж покоробило у ту мить: оце такий кабінет української мови?! І взагалі цікаво стало – в Україні я чи ні? І біда не лише в тім, що влада ігнорувала мову українського народу, а на мій погляд, і тому, що сам народ, піддаючись такій «популяризації» своєї мови, почав ділитись на «культурних» українців і «некультурних». «Культурні» – це ті, які хоч і не навчились говорити російською мовою, зате вміли кривлятися нею. Будучи ще школяркою і не відаючи політики компартії щодо мови, я якось інтуїтивно відчула відчуження орусачених від простолюду. І ось приклади. Часто ми пасли корови разом з однією дівчиною - Настею. Та покохала вона хлопця і поїхала з ним у Ленінград. Через рік приїхала вона «русская», а, отже, на голову «культурніша» від нас. Прийшла якось забирати та дівчина корову, та й ніяк не впіймає за налигач, намотаний на рогах. Запитує нас: «Как это называется?» Як же це так? За рік щабула, як налигач називається?! Дівчата всі усміхаються, а я говорю: «Насте, а ти не забула, як оця худоба називається (показую на корову)? Та рік же назад ти пасла цю саму корову, та й налигач на ній той самий!» Інший випадок. Наш учень після «восьмирічки» поїхав навесні у «далеке» місто Дніпродзержинськ. Восени зустрічаю його в селі на пошті. Чую: уже штокає. «Славко, що ж ти забув мамину мову? – питаю». «Да по-русски вроде как-то легче и солиднее, (!!!) – відповідає». Вийшли з ним на вулицю, тут дощ накрапає, а Славко: «О, дождь лил и обратно ллет». Підбігає до нього собака й лащиться, а він: «Ляж, говорю, ляж». Я, критично посміхаючись, кажу йому: «Славко, з такою мовою ти не солідно виглядаєш, а смішно! Як же це, «дождь лил и обратно ллет»? Це назад, вверх до хмар, чи що? І в російській мові немає такого слова, як «ляж», є «ляг». Не виставляй себе посміховиськом перед своїми односельцями, не намагайся від них відрізнитись. І зверни увагу: у нас в селі троє росіян справжніх і живуть вони тут кілька десятків років, і говорять російською, а ти за півроку зрадив рідну мову». Отаких українців у нас, як оцей Славко, на Україні повно! І не лише тих, які спеціально хочуть відрізнитись від сірої, особливо сільської, мужви, а й тих, які волею попередніх влад мимохіть засвоювали русизми і говорять їх українською мовою, типу: «ненада», «потом», «хвати», «всігда», «конешно» і т. д. На них, тобто на русизми, хворіє навіть інтелігенція з вищою освітою, і, коли хтось ненароком зауважить, реакція миттєва: «Воно оце тобі нада? За чистоту мови зарплата не дораховується!» А в мене в житті було й таке, що волею різних життєвих ситуацій ми, учителі, ходили по місту з гаслом «Згоден на любу роботу, аби в освіті». Якось заходжу в міський відділ освіти і з порогу: «Скажіть, будь ласка, чи немає якихось вакансій?» Завміськво, почувши «недержавну» мову, не підняв навіть голови, буркнув: «Вакансій нет». Днів через три, «наманіфестившись», йду до того самого завміськво (він все рівно мене не запам’ятав) й говорю: «Скажите, пожалуйста, есть ли у Вас вакансии для учитилей?» – «А у Вас какой профиль?» – «Украинский язык» – «Вы знаете, на ставку не хватает, а если доберете себе ликбезовцев человек 20, будете иметь ставку». От так ми, українці принижувались, бо була на те воля Божа, чи пак, воля тодішньої влади. Одного разу їду в Москву потягом, потрапляю в купе, в якому були всі росіяни. Ну, думаю, щоб не виділятись, буду говорити по-російськи. Мені це неважко, бо народилась і прожила на Україні все своє дитинство, навчалась до сьомого класу, а потім жила у місті серед українських «росіян». Кондуктор взяла наші паспорти, а повертаюч їх, вигукувала: «Горький!», «Челябинск!» і т. д. Челябінськ – це мій паспорт, він пасажирам підтвердив мою «національність», і тепер я з усіх сил намагаюсь не видати себе українським акцентом. Потоваришувала з однією пасажиркою. Ось уже і Москва, екскурсія по місту, і раптом та жінка до мене: «Вы учительница?» Я шокована: «Что, акцент выдал?» – «Да причем здесь акцент? Просто я заметила, что вы больно правильно говорите по-русски, не употребляете исконно русских диалектных слов типа: нынче, давеча и других. Так правильно говорят только учителя». В душі я запишалася, що здала успішно екзамен з російського мовлення і, почавши говорити рідною мовою, зізналась, що я українка. - Ой, а почему Вы стесняетесь своего языка? – дивується моя знайома. – Ведь он такой красивый, такой певучий! Он нам так нравится. Соромно мені стало за себе. А я для росіян – немов екзотика: - Ану, скажите что-нибудь по-украински, а мы будем переводить. І почалось: - Ліжко. - Лижко? А где оно бывает – в быту или в производстве? - И там и там бывает. У вас в комнате есть. - Ну стол – не лижко, шкаф – не лижко, пол – не лижко. Где же у нас лижко? - А на чем Вы сейчас сидите? - На кровати. - Вот это и есть лижко. - Ой, как интересно! Давайте еще. - Соняшник. - Со-ня-чник. Это, наверное, сложное слово: со – это сон, ня – это предлог, чник – это что-то на ночь. Это, наверное, ночная рубаха. Далі пішло слово «цвях». Доки росіяни гуртом думали, що ж то таке, мій чоловік, який прибув туди раніше, тихенько питає: «А що то таке цвях?» Жах! Українець, сорок років пропрацював на будівництві і не знає, що таке «цвях», хоч щодня забивав у дошки «гвіздки». Отакі парадокси трапляються з нами, українцями, і все тому, як правильно пише пан В. Виноград, що й досі «багато посадовців, народних депутатів мусолять питання про другу державну мову – російську». Мабуть, вони погано вчили історію четвертого класу радянських часів, в якій писалось, що рідна мова – одна з чотирьох складових, які входять до поняття «держава». Згадаймо, скільки українських письменників-класиків писали про рідну мову – Тарас Шевченко, Олесь Гончар, наш земляк Євген Гущин. Всі вони закликали любити й плекати рідну мову. Така моя думка про мову сьогоднішніх українців – тих, хто соромиться її, хто прагне російську зробити державною. Біля прізвища Виноград я навмисне поставила слово «пан», адже за сучасними демократичними порядками ми тепер усі пани. Цікаво було б почитати, що думають з приводу питання української мови й інші читачі «ЕК».
Привіт мене звати Олександр, я з Чернігівської обл. В нас в школах всі говорили на українській мові і в технікумі теж... Мені подобається,але в вільний час більше з друзями спілкуємося суржиком де бувають і російські слова...Буває хтось може посміятися якщо ти говориш декілька речень тільки на Українськом. Але я все одно за українську і ніякої російської, хоть люди і говорять на ній,це добре,їм ніхто не забороняє..Але мова тільки одна - Українська, так все більше людей знає українську, навіть друзі з Криму і то навіть я здивувався що знають Українську і легко говорять..Мені це сподобалося. - Angel про яку об'єднання ти говориш, людям уже надоїло це...Ніхто ніякого об'єднання не захоче зі сторони України, тим паче з Росією. Вони то слов'яни як і ми, але всеодно вони вже зовсім інші.(свині,не поважаючі сусідів,так вони відносяться до братів слов'ян що намагаються затянути в євроазійський союз, всі західні політологі не вірять в приєднання України).Історично ми не любимо росіян як Країну і як окремих верств населення. Буде тільки Україна-буде народ, розвиваємо свою країну,а не пахаємо на всіх як в жопі-союзі.Моя точка зору.Тільки Україна.Росія ні який не брат це факт.Брати так не ведуть себе з сусідами.Поляків-Грузинів можна назвати країнами друзями,оскільки розуміють Україну і допомагають, ми Грузинам,вони нам.і т.д
Ну от! Знову! "Об'єднаємось"! Ви хоч розумієте, що фрази "друга державна мова" ("второй государственный язык") і "другой государственный язык" мають абсолютно різне значення. Не об'єднаємось. Про об'єднання ніхто й мови не веде. Тільки знищення. Фагоцитоз.
История конечно интересная, НО! Не секрет что украинский язык уже давно умер, все разговаривают на суржике (украинско - руском диалекте). Я согласен с автором что было присутствие притеснения украинского языка со стороны русских во все времена нашей совместной жизни с Россией. Но ненадо так завзято относиться к этому. Мы теперь отдельное государство и кроме нас самих коверкать его, ни кто не сможет, что и происходит сейчас. Пример тому появление новых слов, гелеокоптер..... и др. (не буду перечислять) Все почему - то помнят обиды, со стороны русских, но все почему - то забыли что и русские и украинцы - СЛОВЯНЕ, и я незнаю более близких двух национальностей, по культуре, вере, образу жизни, и многому другому, чем русские и украинцы. И что бы там не говорили, а Украина и Россия рано или поздно всеравно обьединяться, пусть даже не территориально, а другим способом, но обьеденение все же будет. И тогда как не крути, а прийдеться принимать второй гос. язык - так можэт сразу приймем?
Головна 
