— А коли ви вперше зрозуміли, що... не такий, як усі?— Я знав це завжди. У школі № 2, де навчався, мене вважали диваком. Я захоплювався хатха- й раджа-йогою. А ще хотів навчитися гіпнозу. Намалювавши на стіні чорне коло діаметром один сантиметр,  годинами не мор-гаючи дивився на нього. Поступово навчився вводити людей у стан гіпнотичного сну. Якось побачив сліпого, який ішов вулицею, — і мене ніби струмом ударило: як він орієнтується в просторі? Мені це вкрай необхідно було знати, і тому вночі, щоб ніхто на бачив, я виходив на вулицю й зав'язував очі чорною пов'язкою... Так років через 7—8 міг, нічого не бачачи, ходити нічним містом: відчував ями, бордюри і навіть людей. У мене не було необхідності бачити — я відчував... Років у 20 почав відвідувати циркову студію при Будинку культури турбомеханічного заводу. Під час перерви просив когось із членів студії сховати в залі шпильку (я в цей час виходив), потім брав людину за руку в ділянці пульсу й просив подумки наказувати, куди мені йти. І... знаходив шпильку. Експериментував і з гіпнозом. Якось вручив приятелю папірець, запевнивши, що даю 100 карбованців, і послав його до магазину за продуктами. Той слухняно пішов. Повернувся в супроводі працівника міліції... Усе це було. І я не просто розважався — вчився. Потім почав тренувати пам'ять — міг за 3 секунди запам'ятати 50 цифр і відтворити цю цифрову гаму в будь-якому порядку. Настав час, коли я зрозумів, що багато чого можу. Одного ранку я підійшов до кіоску й купив 100 конвертів, а також атлас автомобільних доріг. І розіслав у різні кінці Радянського Союзу рівно сто листів. Першою надійшла відповідь із Актюбінської філармонії: ми хочемо, мовляв, побачити, що ви можете. Їду до Актюбінська — й мене одразу беруть...— А чому не звернулися в Полтавську філармонію?— Звертався. Мені відповіли, що подібні здібності їх не цікавлять. А в Актюбінську відразу сказали: ви, мовляв, феномен. Буквально через чотири дні були готові афіші з моєю фізіономією. Із цього моменту в мене почалося зовсім інше життя — я став артистом оригінального жанру. Моя концертна програма називалася «Твої можливості, людино». За 15 років об'їздив із нею третину Радянського Союзу — Казахстан, Далекий Схід, Байкало-Амурську магістраль, Якутію, Центральну Росію. Давав по 2—3 концерти на день. Після них мене чекав натовп людей: у одних були проблеми зі здоров'ям, інші хотіли знати свою долю... Коли ж закрилися філармонії, Будинки культури, я повернувся додому в Полтаву...

—А чому раптом вирішили продемонструвати свої здібності на всю країну?—

Якось прочитав титри: телеканал СТБ шукає людей із паранормальними здібностями. Я зателефонував — мені повідомили, що зональний кастинг пройде в Харкові. На кастингу показую свої афіші, а мені кажуть: ви нам покажіть щось реальне. Тоді прошу дівчину з натовпу сховати шпильку, а сам з керівником проекту Вікторією Барсковою виходжу за двері. Повернувшись, беру дівчину за руку й чую, як вона подумки командує: іди прямо, тепер — направо, у третьому ряду сидить чоловік... Підходжу до нього й відчуваю, що шпилька — в одному цікавому місці... Після того, як показав, що щось можу, на мене чекав такий експеримент: потрібно було сказати, кого з людей, зображених на різних фотографіях, немає серед живих. Я провів рукою над знімками й відчув: від одного йде тепловий промінь... Наступний експеримент був також пов'язаний із фотографією. На ньому — пальми, молодий чоловік тримає на руках трирічну дитину. На запитання, на яку хворобу страждала дитина, не відповів ніхто з учасників кастингу. Виявилося, що вона народилася без ануса. Третій експеримент: мені показали обручку. Завдання: розповісти, що пов'язане з нею. Я єдиний сказав: «У мене таке враження, що це материна обручка», — і таким чином влучив у «десятку». Після цього їду додому. Одного ранку мене будить телефонний дзвінок: «Віталію, післязавтра збір на станції метро «Арсенальна»... Виходжу на станції метро — а там такий натовп! Думаю: куди я потрапив? Сідаємо у 8 автобусів, які привозять нас до Будинку культури (усе це показували в телепроекті). Заходимо до просторого залу. І що бачимо? Чорна ширма, перед нею — червона смуга, заходити за яку суворо заборонено. Завдання: мусимо за 10 хвилин відчути, що за ширмою. Я підходжу до червоної смуги, воджу рукою й відчуваю, що там щось чорне, живе, у нього б'ється серце... Я відповів, що там людина в чорному. Після цього ми спілкувалися з психологом із СБУ.— Там був присутній і психолог із СБУ?— Так. У мене склалося враження, що наші надможливості комусь потрібні для якихось цілей. Усе закінчилося о вісімнадцятій годині. Нас викликали в хол і повідомили, що із 165 осіб відібрали 28 (серед останніх був і я). Та ніхто не розходився, усі хотіли дізнатися, що було там, за ширмою. Минає дві години, до залу нас не впускають — весь цей час там відбувається щось незрозуміле. Нарешті заходимо, ширма розсунулася й усі побачили... страуса, який стояв у величезній клітці. «Я хотів попередити Нестора Шуфрича, що йому, імовірно, загрожує травма»— Тобто під час експерименту за ширмою була не людина, а птах? І цього «не побачив» ніхто з тих, котрі вважають себе ясновидцями?— Слухайте далі. Після цього я підійшов до керівника проекту й говорю: «Щось тут не так. Я відчував, що за ширмою була людина в чорному, і в мене таке враження, що страуса привезли за ті 2 години, що нас не впускали до залу». Вона промовчала, але по її очах побачив, що мої сумніви небезпідставні. Але все це — лише мої відчуття. А могло бути й таке: біля клітки зі страусом походжала людина в чорному, яку я чітко «побачив» крізь ширму.— Я так зрозуміла: навіть якісь свої провали екстрасенси завжди можуть виправдати.— Наступного дня нас знову привозять до Будинку культури й попереджають: будьте готовими до того, що після сьогоднішнього й завтрашнього експериментів більшість із вас поїде додому, — залишаться лише десятеро найсильніших. Перед входом до залу на мене надівають маску, я одразу ж втрачаю орієнтир і дуже сильно вдаряюся головою об двері.— А що ж сталося з вашою здатністю розпізнавати предмети в темряві?— Зрозумійте, усі ці експерименти супроводжувалися сильним стресом, душевною напругою... Мене кудись ведуть, потім знімають маску. Я стою посеред диму й бачу справа й зліва по 6 високих дзеркальних шаф. Назустріч виходить ведучий шоу Павло Костіцин і говорить: «В одній із шаф знаходиться людина. Ви повинні відчути, в якій саме». Скажу чесно: моє серце стукає 300 ударів за хвилину, я нічого не тямлю. Іду доріжкою, і біля другої шафи інтуїція підказує мені: «Віталію, тут стоїть людина». Але з нею бореться логіка, яка стверджує: «Та не може бути все так просто». Я знімаю взуття, прямую далі й показую на передостанню шафу. Павло відчиняє двері: там стоїть манекен — до речі, схожий на живого чоловіка як дві краплі води. В інтерв'ю я так і сказав: «Я не програв, оскільки моя логіка відреагувала на «двійника». До речі, лише шестеро із 28 вгадали, в якій саме шафі — жива людина... Цілу ніч не сплю, надіваю на очі чорну пов'язку й тренуюся. Оскільки нас попередили, що наступний експеримент буде суперскладним... 11 лютого експеримент знову проходить у Будинку культури. У нас відбирають мобільні телефони, перевіряють металодетектором. Перед дверима на очі мені знову надівають маску і дають конверт, пояснивши, що в ньому — річ людини, яку мушу відчути. Мене знову кудись ведуть. Тільки-но я зупинився, почув голос «за кадром»: «Віталію, за кілька метрів від вас — відома людина. У ваших руках — конверт з її річчю. Через 3 хвилини ви повинні якомога більше розповісти про цю людину й по можливості назвати її ім'я та прізвище. Час пішов...» Стою й не можу зосередитися. І раптом згадую, що сьогодні — день народження моєї матері, яка померла два роки тому. Я підняв обличчя й прорік: «Мамо, я тебе пам'ятаю, допоможи...» І що ви думаєте? Переді мною несподівано з'являється обличчя людини — спершу зображення було блідим, потім — усе яскравішим і яскравішим. Це було обличчя... Нестора Шуфрича. Я бачив його секунд 10, потім воно почало зменшуватися й зникло. Я знову залишився в темряві й почав говорити: «Я бачив цю людину, чую запах її одеколону. Це політик, суперник нинішнього Прем'єр-міністра України, у цього чоловіка є син. Ця людина — Нестор Шуфрич». Тут я відчув хвилювання людей, які були поряд, і зрозумів, що вгадав. Ще одна теплова хвиля обкутала мене — вона йшла від тієї людини... З мене знімають маску. І що я бачу? Переді мною — доріжка із запалених свічок. А за кілька метрів у червоному кріслі справді сидить Нестор Шуфрич. От він встає, переступає через ряди свічок і тисне мені руку: «Віталію, я вражений. Якби мене не запросили на цю передачу, ніколи б не повірив, що є люди з такими незвичайними здібностями...» Він знову сідає в крісло, а я, ще не вийшовши з трансу, воджу рукою й говорю: «Хочу вам сказати, але це не для всіх...» І тут мене ведуть у вузький коридор. Знову — бесіда з психологом СБУ, знову — інтерв'ю. Тут чую якийсь шум: одна з учасниць умудрилася пронести мобільний телефон, її тут же викреслили зі списку. Таким чином, Нестор Шуфрич перестав бути інкогніто, і в наступні дві години шукали йому заміну. Нею стала Надія Грановська із колишнього складу ВІА «Гра». Ми вже збиралися їхати до готелю, коли до мене підійшов чоловік років 30: «Віталію, Нестор Шуфрич уповноважив мене переказати, що неодмінно зв'яжеться з вами. Він хоче поговорити...»— Відбулася у вас із ним розмова чи ні?— Справа в тому, що пан Шуфрич зламав ногу, тож, думаю, йому не до розмов. До речі, тоді, після експерименту, я хотів попередити, що йому, імовірно, загрожує травма, а тому потрібно поберегтися. Але мене швиденько вивели... Випробування на цьому не закінчуються. Як виявилося, відібрали 13 осіб, тож на нас чекає ще один експеримент, після якого залишиться десятеро. Я заходжу, мені дають аркуш, поділений на чотири частини: в одній — трикутник, у другій — коло, у третій — квадрат. У четвертій — відкривають різні фігури. Із трьох спроб я вгадую... три рази. Очевидно, дуже вже хотів потрапити до телепроекту. Так закінчився відбірковий тур. До речі, коли їхав до Києва, мої приятелі збивали: «Віталію, куди ти лізеш? Там же все куплено». А я поїхав і без будь-яких грошей пройшов відбірковий тур. Отже, повірте, не все у нас в Україні купується. Навпаки, наше перебування в Києві влітає в копієчку телеканалу. Проживання в столиці, харчування, навіть проїзд — за рахунок каналу. Окрім цього, мені подарували два добротні костюми й три кольорові сорочки. Можете побачити мене в них із телеекрана.
— Ви сказали, що був момент, коли подумали, що вилітаєте із телепроекту. Що це за момент?— Після першої «битви» (канал СТБ транслював її минулої неділі) мав покинути проект один із десяти. І от Костіцин вишикував усіх і звертається до мене: «Віталію, ви відмінно відпрацювали експеримент із кров'ю, але були недостатньо сильним у двох інших. І тому мушу констатувати...»— Далі йшла пауза...—Так. Мені потім говорили, що став білим, як сніг. Далі Павло прорік: «Але не хвилюйтеся, ви залишаєтеся в проекті». Отак він мене розвів.«Над четвертою пробіркою відчув тепловий промінь і зрозумів: це моя кров»— Розкажіть про експеримент із кров'ю. — Уранці нас повезли до медичної клініки. Завели в лабораторію й кажуть: у кожного з нас візьмуть із вени кров. Мені вводять голку у вену, тут же все це знімають телекамери й тут же беруть інтерв'ю. Повірте, це дуже неприємно... Увечері нас привозять до аптеки-музею. В окремій кімнаті у штативі стоять десять наших пробірок з кров'ю і одинадцята — з кров'ю Павла Костіцина. Нам пояснюють: усі пробірки зашифровані. Мусимо за десять хвилин відчути свою кров. Я провів рукою й над четвертою пробіркою відчув тепловий промінь. Одразу ж сказав: «Це моя кров». — «Подумайте, — зупинив мене Костіцин. — У вас ще більше дев'яти хвилин». Я знову провів рукою над пробірками, сумніву не було: сильний тепловий промінь ішов саме від четвертої пробірки. Я повторив: «Так, це моя кров, я припиняю експеримент». У цей момент у мене була така нервова напруга, що мимоволі заплющив очі. І тут чую голос Костіцина: «Віталію, відкрийте конверт із шифром». Я відкриваю й читаю: Віталій Загорулько. «Це означає, — констатує Костіцин, — що ви відчули свою кров». До речі, це вдалося лише трьом із десяти учасників телешоу... Телеканал СТБ зняв ще багато експериментів з моєю участю, але, згідно з контрактом, не маю права розповідати про них до їхнього виходу на екран.
— Ви стверджуєте, що бачите долю людини...— Так. До речі, епізод із Нестором Шуфричем якраз і був прикладом ясновидіння. Я наосліп багато чого розповів про людину, назвав її ім'я та прізвище. — А якщо бачите, що людину чекає щось погане, говорите про це?— Іноді доводиться. Як, скажімо, в одному з останніх експериментів. Жінка, яка була одночасно й експертом, принесла фото сестри, що зникла. Я сказав, що вона жива, хоч потрапила в неприємну ситуацію, назвав риси її характеру. Попросивши географічну карту, провів над нею рукою й повідомив, де приблизно її шукати. Я не зміг видати більше інформації, бо серед прожекторів, телекамер дуже важко працювати — ці експерименти люблять тишу й приглушене світло. Окрім усього, позаду камер у кріслі сидів чоловік і дивився мені в потилицю. Я весь час відчував його погляд — він заважав мені зосередитися. Після чергового експерименту я не витримав і підійшов до нього. «Скажіть, — запитав прямо, — чому весь час не зводите з мене очей?» Він відповів: «Я володію гіпнозом, і моє завдання — спробувати відчути ваші думки». — Ну, просто суцільні експерименти... Ви відчуваєте в собі сили дійти до кінця?— Проект настільки складний, що передбачити його фінал практично неможливо. Окрім цього, в одних експериментах я на висоті, в інших — просто безсилий. — І як ви це поясните?— Мені здається, це не піддається поясненню. У всіх цих експериментах важливо почути власну інтуїцію — тільки вона дає суперефект. Якщо ж підключається логіка, ти неодмінно програєш. Мене часто запитують ваші колеги, чим збираюся займатися, коли рано чи пізно приїду з «Битви екстрасенсів». Справа в тому, що завдяки цим експериментам відкрив у собі здібності, про існування яких не підозрював. Я зрозумів, що володію ясновидінням, дуже відчуваю людину. Хочу займатися масажем (мої руки здатні навіть розгладжувати зморшки), плануванням значних покупок, угод...— Коротко кажучи, видаватимете іншим інформацію, яку неможливо перевірити?— А що ви скажете про таку ситуацію? Перед зйомками телепередачі нас завжди гримують. Так от, якось до гримерки зайшла молода жінка. Я подивився на неї, й несподівано мене «перемкнуло»: «Бачу аварію. Зіткнулися два автомобілі. Один із них — «малолітражка» з білим дахом». Жінка зблідла: «Це мій автомобіль». Ми спустилися з другого поверху — й на вулиці я побачив чорну іномарку-«малолітражку» з білим дахом. А я ж узагалі не знав, що та жінка водить авто. От такі бувають речі. Окрім усього, відкрив у собі дар — прогнозувати людей на кохання, гроші, удачу

Автор: Ганна ЯРОШЕНКО