Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Над Україною, як і триста чи сімдесят літ тому громаддями клубочуться чорні хмари розбрату й лихоліття. Лихо радить, трусить нею, як Хома пустими в’ятірами, бо не взявши за основу її розвитку четвертий Універсал УНР, залишивши на всіх щаблях влади старих ідеологів, Україною й надалі правлять приховані і не дуже марксист-ленінці. Ця чорна рать на всіх рівнях «владної» драбини шкодила і буде шкодити молодій державі до останнього подиху. Маючи нас за ослів, користуючись нашою історичною глухотою, «захисники народу» у ВР і на місцях підкидають нам раз-пораз чергову качку, як ось про НАТО. НАТО – «ворожа» Україні страктура – кричать «захисники». «Геть від НАТО!» - закликають ортодокси вже в Сєвєродонечцьку, а ми мовчимо, чухаючи потилиці, мовляв, якось воно буде. То що ж воно таке оте недосяжне для нас НАТО? В 1997 році була підписана хартія про взаємовідносини України з НАТО. Цей протокольний документ був неоднозначно оцінений різними прошарками суспільства. Згідно з результатів соціологічного опитування окреслилось три прошарки приблизно рівних за кількістю: «за» входження України до НАТО; відповідно «проти», і частина, що не визначилась у своїх симпатіях чи антипатіях. З цього приводу була влаштована по українському радіо і телебаченню цікава дискусія на тему відношення до НАТО. Справді, на цьому ток-рингові схрестили мечі дві політичні сили: національно-патріотична та антиукраїнська, антидержавницька, проросійська. Цей ринг – своєрідний відбиток нашого суспільства, що перебуває у хаотичному броунівському русі під впливом різнобічних зовнішніх і внутрішніх чинників. Регіональний відділ Росії (т. зв. КПУ) був представлений таким собі пан-товаріщем, який сповіщав істини в останній інстанції, запозичені з першоджерел марксизму. Він вів себе так, ніби є месією, що здатен просвітити цих убогих жебраків, показати їм пряму дорогу в світле майбутнє через повернення в темне минуле… Але залишимо це ток-шоу і його прибічників та супротивників і зробимо спробу глянути на предмет суперечки-зіткнення, тобто на НАТО. Звідки виникла, як утверджувалась ця злощасна для одних і жадана для інших організація. Чи були у неї свої пророки чи предтечі, свої месії та ясновидці? Хто її батьки та «спонсори». Двадцятий вік. Вік появи, зміцнення могутності і розпаду двох найбільших тоталітарних режимів за всю історію людства, породжених і вирощених Європою. Ці режими, по суті, були близнюками по своїй організаційній структурі та по своїм глобальним цілям і інтересам, по своїй стратегії і тактиці, по створенню образа ворога і ідентичності прошарків суспільства, на які вони спирались, близнюки по своїй жорстокості і нелюдськості, по фіговим листкам, що прикривали їх мерзенну голизну. І протиріччя між ними було тільки одне, але кардинальне і непокірне, нездоланне: світове панування. А оскільки планета одна, а значить, смертельний бій. 1917-ий рік – більшовицький переворот в Російській імперії. Громадянська війна, зміцнення і розповсюдження «лівого» тоталітаризму, деспотичного режиму, творення так званого Радянського Союзу. Орієнтація на тотальну зовнішню експансію, «світову революцію». Репресії в країні, етноцид і геноцид, знищення цілих прошарків суспільства, оголошених «класовими ворогами». 30-ті роки – «Парламентський легальний» переворот в Німеччині, небувалий злет і зміцнення тиранічного (вже правого) режиму, орієнтованого на зовнішню експансію, на завоювання «життєвого простору», відтак знищення цілих етнічних груп так званих «низьких рас». Весь світ з острахом слідкує за цими глобальними соціально-політичними катаклізмами, відчуваючи наближення Другої світової війни. Світ споглядав за розвитком цих подій, але ніхто активно і дієво не виступає проти цих явищ, ніхто на став їм на заваді. Світова еліта, мов той страус, засунула голову в пісок. Натомість запанувала політика невтручання, політика дипломатичних реверансів та залицянь, спроба залучити антилюдські режими у всілякі цивілізовані спільноти та організації, зокрема в Лігу Націй. Така політика виявилася згубною, миротворці з Англії та Франції відкрили шлагбаум перед страшною машиною Нової світової війни. Америка, оговтавшись після економічної кризи, занурилась у власні внутрішні справи, проголосивши програму «нового курсу» і сподіваючись відсидітись за океаном. Франклін Рузвельт офіційно декларував нейтралітет США. І ось рвонуло. Першого вересня 1939 року грянула друга світова війна, впала Польща, антишлюз Австрії, окупація Франції, Чехословаччини. 1940 рік. Мало не вся континентальна Євразія від Лісабона до Петропавловська-Камчатського опиняється під владою двох тоталітарних близнюків. 1941 рік. Невідворотне і неминуче зіткнення між «братами» за переділ та завоювання світу. Ініціатива в цій війні належить більш динамічному та мобільному нацистському «братові». В усьому іншому брати були схожі, навіть прапори мали одноколірні. Офіцери верхмахта добре засвоїли військовий вишкіл на полігонах Союзу, а СС-гестапо в кругах Саян пройшло добрий вишкіл, як слід будувати військові табори та душогубки. Вигодувана, добре оснащена ця «націонал-соціалістична» чума ринула на Схід, знищуючи на своїй дорозі все живе, насаджуючи «новий порядок». В цю війну поступово втягуються всі великі держави світу. Напругою всіх надзусиль, ціною неосяжних руйнувань та неймовірних людських втрат, світові вдалося подолати фашистський режим та його союзників в Європі та Азії. Та на зміну йому зміцнюється цитадель іншого тоталітарного чудовиська, «союзника» заходу у війні. Комуністична Росія, крім колоній, що їй дісталися у спадок від царизму, «звільняє», тобто окуповує, майже всі країни Центральної Європи і третину самої Німеччини, активно сприяє перемозі комуністів у найбільшій за населенням країні світу – Китаї. Країни Заходу знову потурають цим процесам. Саме за сприяння перш за все США з’являються два нових Мюнхена: Ялта та Потсдам, де підписані угоди «про новий устрій світу». Наскільки президент єдиної в той час супер-держави Ф.Рузвельт був реалістом і прагматиком у внутрішніх, економічних справах своєї країни, настільки він виявився благодушним романтиком, м’якотілим простаком по відношенню до свого «союзника», більшовицької Росії. Саме завдяки йому з’явився і зміцнився на світовій арені так званий «табір миру і соціалізму» або «соціалістична співдружність держав». Це утворення, як дамоклів спис, зависло над світом, бо в основі його замаячив «новий переділ світу», а отже нові потрясіння і катаклізми. Вже в повоєнні роки, вже після смерті Рузвельта його наступники знову намагаються проводити ту ж шкідливу політику примирення та потурання Росії, знову намагаються навертати її до цивілізованого світу (ООН), до процесів післявоєнної, економічної відбудови Європи за планом Маршала. Але всі ті спроби конвергенції заздалегідь були приречені на провал. Бо не співпадали вони з фундаментальною доктриною більшовизму, доктриною світового панування: «весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим…». І «строїли», та ще й як! Народам Європи насаджувались ортодоксальні режими, посилювались репресії, людей переслідували за віру і переконання. Вторгнення в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан вже пізніше - то були висліди «нових будівничих», їх справжніх намірів. Зникли останні надії на вивід окупаційних військ з Німеччини, бо вже планувалось створення маріонеткової держави СНДР. Відчуваючи повну безкарність і свободу дій Кремль почав активно втручатись у внутрішні справи багатьох країн Європи, використовуючи при цьому місцеві компартії (Італія, Франція), щедро фінансуючи їх. В таких умовах, перед лицем наростаючої небезпеки нарешті став пробуджуватись інстинкт національного самозбереження в більшості країн Європи та Північної Америки. І в 1949 році було проголошено створення Північно-Атлантичного Альянсу, політичної та військової організації, що повинна була пасивно протистояти експансіонізму комуністичної, колоніальної імперії. Ця організація за півстоліття свого існування довела на ділі свою ефективність. Вистояла вона в роки «холодної війни», розв’язаної тоталітарним режимом. В Європі, після створення НАТО, були заблоковані всі спроби зовнішньої експансії. Єдність і солідарність провідних країн Заходу в рамках НАТО в підсумку сприяли, нехай частково, поваленню і розраду «імперії ортодоксальних сталінців». Ці процеси сприяли звільненню України з колоніального ярма та проголошенню її незалежності. З 1991 року розпочалася ера нової історії нашої держави, її вихід на міжнародну арену, розвиток її взаємовідносин з іншими країнами і, зокрема, з НАТО. Але не справдились оптимістичні надії наших політиків-романтиків на те, що нам з розпростертими руками гостинно відчинять двері до клубу елітарних демократичних держав та НАТО. Початковий інтерес та залицяння до України згасли, як тільки вона перестала бути третьою ядерною державою у світі. Її роззброїли, передавши ядерний потенціал Росії. Держави НАТО у своїй політиці спираються, перш за все, на свій власний інтерес, а на Україну дивляться через призму своїх інтересів до Росії. Вони не забувають, що Росія – сировинний потенціал та ядерний монстр, а в політиці, як і в житті, поважають сильних і багатих. Особливого зиску ми не повинні очікувати і від Хартії, що декларує відносини з НАТО. Ця Хартія лише документ про наміри благії, а куди веде дорога, вимощена благими намірами, ви добре знаєте. За логікою мислення НАТО, як пасивна військова організація, що має власну ідеологію і політичну доктрину, після зникнення фактору небезпеки чи суб’єкта агресії мала втратити всі підстави для свого існування і зникнути. Але той факт, що НАТО продовжує існувати, і більше того, продовжується її розширення та зміцнення за рахунок колишніх наших співкамерників по соціалістичному табору, свідчить про те, що небезпека не зникла, а отже НАТоОй надалі стоїть на стороні миру й демократії в Європі. Крім цього, НАТО це: високі стандарти життя людей співдружності, розквіт науки, культури, медицини, освіти. Це у 8-10 разів вищі зарплати, пенсії, стипендії тощо. Саме ці загальнолюдські цінності, набуті Європою в процесі цивілізації, і захищає НАТО. Обговорюючи тему взаємовідносин України та НАТО, бачимо холодність та зарозумілість натовських наречених, пихата Європа не бажає бачити й надалі Україну в числі рівновеликих, рівноправних партнерів. Та в ім’я власного спасіння Україна будь за що повинна добиватися руки, коли не за коханням, то хоч за розрахунком. Не маємо іншого виходу, не маємо прийнятної альтернативи, бо на що нам сподіватись в майбутньому, як не на натівську броньовану парасольку, яка б захистила нас від чергової трагедії. Стукаймо постійно і наполегливо в зачинені натівські двері, стукати маємо до того часу, доки не відчинять. Який же посаг ми можемо запропонувати вередливим, не в міру гоноровим натівським женихам? Немає у нас ні діжки з золотом, як колись у пан-отця Полуботка, нас розділи і обікрали. Але хоч і пихаті натівські женихи, але кумекають вони добре, а особливо коли йдеться про власні інтереси. Бо ж відомо, навіть тим, в кого бракує однієї клепки в голові чи одна зайва, що роль України в майбутніх геополітичних процесах в Європі буде визначальною. Отож, наш посаг повинен стати їх власним інтересом, наш посаг – то їх стратегічний набуток. Доки Україна буде незалежною державою, допоки натівський суперник ніколи не перетвориться в «повноцінну» загрозливу імперію, забракне і пороху, і агресивного запалу. Про цю істину добре знають і ті в Україні, що кричать – «геть від НАТО!», і наші Роксолани і, сподіваюсь, здогадуються і натівські султани. Сподіваюсь, що дещо іронічний тон моїх міркувань не затінить їх надсерйозну суть, жартувати можна навіть з зашморгом на шиї. Для нас, для нашої держави становище погіршується ще й тим, що залишаємось роз’єднаними, що суспільство у нас роз’єднане, неоднорідне, дезінтегроване. Бракує нам злагоди, ми не можемо виступати єдиним фронтом, бо не маємо міцного тилу, потужного національного коріння, а епіцентром дезінтеграції постійно виступає ВР. Парламент, як іржа залізо, роз’їдає саму серцевину з такими потугами завойованої незалежності. Боже, яке велике розмаїття цих наших обранців чи своїх (самообранців). Всіх їх об’єднує жагуча, нездоланна любов до простого люду, до своїх виборців, до України. Вони мучаться, голодують і недосипають, кричать, лементують, блокують, кульки надимають і все в ім’я народу, во благо йому… Вони всі з народу і для народу! Є поміж них багаті й «бідні» мільйонери, а є й міліардери, на руку не чисті імпічментеси і імпічментисти. Є рожеві, коричневі і червоні, а є й червоношкірі з томагавками, заядлі мисливці, що полюють за скальпом президента. Маємо і таких, хто стоїть ледь лівіше центру, а є й такі, які стоять лівіше здорового глузду. Є майже великі, а є й страждаючі манією величі – це реаніматори, що вбрались в білі шати Ісуса Христа, а на покійну імперію нап’яли хітон Лазаря. Є консерванти і регресисти, а є і значно прогресивніші від прогресивного параліча. Є заглиблені в себе люди з четвертого віртуального виміру, а є й товаріщі і для себе з «п’ятої колони». Всі вони перебувають в стані «хворобливої конкуренції», жорсткого суперництва за владу, за переділ власності. Це нагадує сперматозоїдів, що в лужному безладному середовищі псевдодемократії нестямно штурмують єдину яйцеклітину – владу. Вони непримиренні і постійно в стані конфронтації і агресивного запалу з іншими гілками влади, з урядом, з президентом. А наш народ, як покірний кінь Болівар, тягне віз з останніх сил, несе тягар, хропучи і спотикаючись. Але це буде не весь час. Бо Болівар, як відомо, не винесе двох, а кількох – тим паче. Народ обов’язково встане з колін, бо він Великий! А тим, хто споглядає з-за стріхи, бо якось, мовляв, воно буде, доречно згадати пересторогу Емануїла Канта: «Хто звивається хробаком, той не має права скаржитись, що його розтопчуть».
Головна 
