Ще якийсь десяток років тому стан сільського господарства в Україні можна було охарактеризувати виключно словами «криза», «занепад», «деградація». І здавалось, кинуті в стихії жорсткої ринкової економіки селяни не виборсаються, не випливуть. Дійсно, «вижили» не всі. Зруйновані ферми, «залужені», а точніше, зарослі бур’янами поля, зниклі з карти держави села – це плата за перехід від централізовано-планової до ринкової економіки в аграрному секторі.
Але частина сільгосппідприємств не лише вижила, а й зміцніла, зробила стрімкий ривок вперед і зараз працють на рівні найвищих міжнародних стандартів. В Кобеляцькому районі одним із таких господарств є товариство «Здобуток», яким незмінно керує професійний агроном за освітою і відчайдушний експериментатор за вдачею Микола Сердюк. Багато в чому саме це – високий фаховий рівень та відсутність остраху перед новими не випробованими технологіями і є запорукою того, що Микола Григорович із своєю командою досягає успіху на землях, до яких інші господарники і наближатися бояться.
Землі, які орендує СТОВ «Здобуток», розташовані на території двох сільських рад – Бутенківської та Чорбівської. Бутенки, Чумаки, Свердловське, Котовське здавна славилися на Кобеляччині своїми чорноземами. Багатий на поживу грунт, великі рівні поля, розташовані на невеличкій відстані одне від одного створювали для аграріїв більш-менш комфортні умови для роботи. Саме тому бажаючих працювати на бутенківських землях завжди вистачало. І в один прекрасний момент Микола Сердюк зрозумів – стає тісно, потрібно розширятися. А Куди? І тут погляд аграрія впав на Чорбівку. Ось туди якраз любителі швидкого успіху не рвалися. Майже суцільні піски Чорбівки, Білоконівки, Дейнеків заростали вибірними бур’янами майже з радянських часів. Більшість із колег Сердюка назвали його прихід на тамтешні землі відвертою авантюрою. Він же вважав це сміливим  експериментом.
Розпочався він, цей експеримент, сім років тому. І триває до цього часу. Триває на 1325 гектарах землі. Раніше, ще навіть до добрих старих радянських часів, коли майже безкоштовну солярку виливали в лісосмуги, туди ж викидали десятки тон мінеральних добрив, вважалося – на чорбівських землях можна вирощувати виключно жито і багаторічні трави. Все інше там не росло. Не росло до того часу, доки на ці піски не прийшло СТОВ «Здобуток». Керувати чорбівським відділенням свого господарства Микола Сердюк поставав такого ж фахового агронома і невиправного романтика та експериментатора Віктора Труша. Разом вони вирішили, що будуть працювати на чорбівських землях виключно за мінімалізованими, а то й нульовими технологіями. Такими, які застосовують у Сполучених Штатах Америки та в Канаді. Що це означає? Перш за все – землю не орють. Тобто навесні дискують, боронують, вносять гербіциди, сіють і далі знову застосовують засоби захисту рослин. А в цьому році 50 гектарів кукурудзи посіяли взагалі в навіть не дисковане соняшничиння. Взагалі, поля, які належать «Здобутку», при їх огляді у різних людей можуть викликати дуже різні відчуття і емоції. А дехто із агрономів-ветеранів, напевне, одразу б схопився за серце і зажадав виключення Сердюка із партії. Як це так – сіяти в бур’яни? А вони сіють і мають небувалий для цих країв результат. Так, соняшник, який ніколи в Чорбівці не родив, у минулому році «сипав» по 20 центнерів з гектара. Непоганий результат був досягнутий і по кукурудзі та пшениці – відповідно по 52 та 35 центнерів із гектара. А в цьому році Віктор Труш з обережним оптимізмом прогнозує ще кращий урожай. У всякому випадку, майже ідеальні погодні умови та найсучасніші технології цьому сприяють. Посіяли в «Здобутку» вчасно. Посіяли найкращі гібриди всесвітньовідомих фірм «Сінжента «монсанто», «Піонер» та «Нові сад». Добре заправили землю поживою і отримали швидкі та дружні сходи.
А далі почалася робота для «Бертоу». Це – французький опри­­скувач, гордість, надія та опора бутенківських аграріїв. За день за допомогою цієї чудо-техніки механізатори Юрій Федь, Олександр Колодяжний та Олег Кучеренко обробляють по 100-150 гектарів землі. Крім високої ефективності та продуктивності європейська техніка має ще одну перевагу. Вона береже людей, майже повністю виключаючи їх контакт з робочими розчинами. Підійшов, відкрив каністру, вилив пестицид у спеціальний бачок – оце і вся робота оператора оприскувача. Все інше розумна машина робить сама. Допомагає людині й навігаційна супутникова система GPS, встановлена на тракторі.
Ось до чого доекспериментувались Микола Сердюк, Віктор Труш та їх підлеглі-однодумці. «Джіпіеси» на тракторах, «Джон Діри» «Кейси», «Бертоу», «Кінзи» та «Магнуми». Вся ця найкраща техніка працює на бутенківських та чорбівських землях. І придбана вона за власні кошти, без сторонніх «вливань», без залучення київських чи ще якихось інвесторів. Отже, можна працювати і досягати результату і в Україні. І не лиша на жирних чорноземах, а й на бідних пісках.
І можна було б писати і говорити про здобутки «Здобутку» лише в «мажорі». Коли б не одне «але».
Працювати по-сучасному українські селяни вже навчилися. А ось відстоювати свої інтереси – ще ні. Ні на зерновому ринку, ні на майбутньому ринку землі не хлібороби є головними гравцями, не вони диктують правила гри. Вони поки що є тими «телятами», котрі мріють «вовка» з’їсти. А може, зможуть і це? Не святі ж горшки ліплять.

Ігор ФІЛОНЕНКО