В минулому номері «ЕК» опублікована інформація про крадіжку в центрі міста Кобеляки бюста В.І.Леніна. Прочитавши її, я подумала, що це звичайнісінька крадіжка, скоєна «металістами». Дізнавшись же, що бюст був неметалевий, стала в цьому сумніватися.
Додала сумнівів і стаття Тетяни Александрової, з прес-центру управління у справах преси та інформації облдержадміністрації, надрукована в газеті «Колос» від 7 червня 2008 року під назвою «Валерій Асадчев: «Облдержадміністрація утверджує національні пріоритети».
Йшлося в ній про те, що на розширеному засіданні колегії ОДА обговорювалося питання про виконання указів Президента України, присвячених відродженню історичної пам’яті української нації.
Є там такі слова: «Обласна адміністрація звернулася до голів міст обласного і районного значення з ініціативою перейменування вулиць, назви яких пов’язані з тоталітарним комуністичним режимом, демонтажу пам’ятників Владіміру «Леніну» Ульянову, а також символіки колишнього СРСР у Полтаві та райцентрах області».
Після прочитаного виникло запитання, а чи не міг хтось із ретивих, надміру ініціативних чиновників в такий спосіб задовольнити звернення облдержадміністрації?
І замість того, щоб вирішувати питання цивілізовано, просто викрав бюст вождя світового пролетаріату. Не забувши при цьому й на міліцію тінь кинути, бо навіть в полтавських теленовинах було «підкреслено», що в цю ніч міліція патрулювала вулиці.
Прикро, що самі працівники міліції не надто активно ведуть розслідування й пошук вандалів. Невже професійна гордість відсутня?
Крім міліції, питання встановлення особистості вандалів повинно б турбувати в першу чергу членів КПУ, які чомусь відмовчуються, і, як це не парадоксально звучатиме, навіть радикальних націоналістів й істинних націонал-патріотів (без лапок), бо навіщо їм, щоб і на них тінь від заподіяного падала.
Якщо вірити твердженням, наведеним у вищезгаданій статті, «..у питанні утвердження національних пріоритетів треба не дискутувати, а діяти, займати активну наступальну позицію».
На кого наступати? На власний народ, на його переконання і історію, якою б вона не була.
Може краще було б не «наступати на граблі». Такими словами характеризував колись на сторінках «ЕК» діяльність чиновників ОДА депутат облради А.Шкарбан стосовно так званих «чорних списків», до яких заносили громадян, які писали скарги до органів влади вищого рівня. Між іншим, ініціатором їх складання був все той же, тоді керівник апарату, а нині заступник голови ОДА, Сергій Соловей, який згадується в статті Т.Александрової як ініціатор втілення указів Президента України в життя.
В історії з «чорними списками», яка стала відома всій України і за її межами, також було посилання на директиву Секретаріату Президента України про покращення роботи зі зверненнями громадян і залученням правоохоронних органів до роботи з порушниками законів. В інтерпретації ж чиновників ОДА виявилося, що потрібно проводити профілактичну роботу не з порушниками закону, а зі скаржниками.
Думається, і в Указах Президента України, присвячених відродженню історичної пам’яті української нації, йдеться саме про її відродження, а не про стирання всякої пам’яті взагалі.
Нещодавно довелося бачити на Алеї Слави зафарбовані могильні плити-стели, на яких не прочитати імен. Це, що, недбалість працівників «сервісної служби»? Відсутність контролю з боку міської ради? Чи таким чином за чиєюсь вказівкою стирається і зафарбовується пам’ять про тоталітарне минуле? Так загиблі хіба винні?
Йдучи мимо пам’ятника Тарасу Шевченку, звертаєш увагу на те, що клумби довкола нього в занедбаному виді, навкруги поросла трава. Дивись, скоро і символ нашої нації стане забороненим поетом. Надто незручні для сучасної «еліти» речі писав він в свій час.
Мабуть, рятує його тільки те, що мало хто з «еліти» Кобзаря читав.