Передчуття...

Десь незабаром опісля революційної катавасії 2004-05 років, якраз тоді, коли помаранчеві бурдюки новітньої влади почали наповнювати регіонально-кучмівською кислятиною, я став ловити себе на думці, що мені все більше стає симпатичним колоритний булгаковський персонаж у кіношній його інтерпретації із фільму "Біг" у виконанні Михайла Ульянова – генерал Чарнота.

Особливо отой епізод, коли шибайголова генерал пояснював в Парижі Парамоші, як би він того пустив у розпил, стрінься вони у громадянську. Мовляв, спеціально б записався до червоних, поставив би Парамошу до стінки, розстріляв того, і тут таки із червоних назад - до білих би виписався.

В мене теж, не дивлячись на помаранчевий стан душі, часто-густо виникало бажання податися в до якої-небудь антипомаранчової опозиції, аби уконтрапупити пару-трійку перефарбованих.

Але швидко стало зрозуміло, що ніякої такої особливо запеклої опозиції в країні власне і не існує. А здавалось би, абсолютно неймовірна процедура впихання "впихуемого в невпихуемое", тобто вростання старої влади в нову (чи навпаки), стала цілком ймовірною.

Наочною ж ілюстрацією цього і подальших процесів, що відбувались в країні, для мене став випадок, який трапився в Богодухівській міськраді.

Там у кабінеті голови, за його кріслом, висів намертво приклеєний до стінки величезний передвиборчий плакат Януковича. А відразу ж опісля інаугурації Ющенка, аби не пошкодити стінку, поверх Віктора Федоровича наклеїли помаранчевого Віктора Андрійовича, залишивши по біло-блакитним краям усі регіональні гасла.

І тоді ж я дійшов висновку, що диверсійними витівками a-la Чарнота справі вже не зарадиш.

Опісля же геніального кидка Мороза і купи універсалів терези моїх симпатій стали схилятися до цілком реального історичного персонажу – Нестора Івановича Махна – із його безсмертним гаслом: "Бий червоних поки не побіліють, бий білих – поки не почервоніють!"

Серед пересічних поселян і городян все популярнішими, коли мова заходить про владу будь-якого кольору чи рангу, стають приказки на кшталт "обоє рябої" або "усі вони одним миром мазані".

І в мене таке передчуття, що від цих приказок, до втілення в життя сценарію відомого анекдоту про паління сільради замість сигарет "Ватра", залишився один крок. Бо ж маємо наявні

Тенденції

Історією давно доведено, що громадяни країн, де панує або ж безмежна свавільна влада, або ж суцільне безвладдя, рано чи пізно починають перебирати на себе виконання деяких функцій держави. І в першу чергу це стосується захисту своєї власної особи, родини, домівки чи іншої власності, а також здійснення судочинства.

Те, що така тенденція існує в нашому суспільстві, мені стало зрозуміло декілька років тому. Перший дзвіночок для мене пролунав, коли восени 2006-го мешканець села Просяне Нововодолажського району на Харківщині Михайло Жиденко застрелив міліціонера.

Далі питання на засипку. Що мусить зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в дім увірвуться незвані малознайомі "гості", образять і навіть підіймуть руку на його дружину та накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга схопить, що під руку навернеться і викине супостатів із подвір'я геть, а якщо ті будуть пручатися – просто зведе їх на нуль.

Приблизно саме так і вчинив Жиденко, коли у нього на подвір'ї заявилися незвані візитери, котрі, як згодом з'ясувалось, виявились співробітниками міліції. Для початку міліціанти, котрі так і не представились, стали мутузити дружину Михайла, а тому під руку навернулась двостволка. Як результат – одного із правоохоронців з двору виносили вперед ногами.

А ще одна історія трапилась трохи раніше ще в одному харківському райцентрі Богодухові. Багато хто, мабуть, пригадує, широко розтиражований українськими ЗМІ гучний скандал, що трапився в одній із елітних шкіл Чернівців. Там діточки місцевої еліти розважалися тим, що знімали фільм про знущання на однолітками.

В Богодухові трапилось крутіше. Там випускники місцевого ліцею №3 напередодні "останнього дзвоника" розважались тим, що зґвалтували свого молодшого на пару класів товариша Андрія П. Усе це дійство юними збоченцями фіксувалось на мобільне фото, а потім було розіслане Інтернетом коханим дівчаткам.

В місцевій міліції заяву матері потерпілого категорично не прийняли, а тільки покрутили пальцем біля скроні. Знаєте, чому? А тому, що головні затійники усієї цієї дикунської історії були, скажімо так, надзвичайно схожими на племінника колишнього начальника місцевої мєнтури Зіньковського та брата помічника райпрокурора Стеріоні.

Коли ж чутки про це поширились за межі райцентру, проблему було вирішено радикально. Семикласника, котрий отримав важкі фізіологічну та психологічну травми, відправили на лікування до "дурки", а його матері пообіцяли велику суму зелених.

Треба зауважити, що спочатку ніхто із рідних постраждалого зі мною, на той час спецкором "ВВ", спілкуватися не побажав. Але згодом батько Андрія, котрий приїхав на пару тижнів додому з далеких сибірських заробітків, аби розібратися в цій історії, зрозумівши, що законними шляхами він нічого не доб'ється, погодився на зустріч із журналістом.

Мені він лише заявив, що якщо ґвалтівники не будуть покарані офіційно, то він тоді докладе усіх зусиль, аби зробити це самотужки: "Повбиваю негідників, чи каструю!"

Коли ж я запитав, чи можу використовувати його погрозу у своєму матеріалі, то почув у відповідь: "А я і прокурора, і ментів вже попередив, що від мене вони не відкупляться. Гроші - це справа матері і сина, а в мене свій рахунок."

Якщо хтось вважає, що це пуста погроза, то я - ні. Бо бачив очі цього чоловіка, коли він це казав. І впевнений, що негідники або ж не доживуть свого віку, або ж залишаться без причандалів.

Мої земляки з одного полтавського села повідали ще одну тенденційну історію. Коли одного чудового дня з'ясувалось, що усі навколишні ставки приватизовано, і простому смертному половити там рибку за "так" зась, вирішили найзапекліші дядьки-рибалки дати раду старому сільському ставкові, який на той час перетворився майже на калюжу.

Зорганізувались вони в рибальське товариство, зареєструвались, ставок почистили, заглибили його, запустили малька та й стали чекати, коли рибка підросте. Аж тут внадились якісь напівкримінальні елементи на джипах: то волочок закинуть, то сіточки поставлять.

Дядьки із ними намагались побалакати по-доброму. Раз, другий, третій... "Крутяки" не вгамовувались. І тоді одного ранку в ставкові знайшли напівзатоплений джип, а навколо нього як поплавки доверху чобітками бовтались трійко елементів. Винних шукають по цей день. Тому, хто знає, що таке справжня сільська кругова порука, пояснювати не треба – не знайдуть...

Так що час вести мову не про тенденцію, а про суспільний

Синдром

Взагалі-то, якщо вірити соціодослідженням Центру Разумкова чи інших серйозних інституцій, політична напруга хвилює народонаселення менш за все.

Стурбований люд речами більш приземленими, ніж розгадка такої мороки, як, наприклад: чи будуть натовські човни, борознуючи просторами Салтівського водосховища, заходити із дружніми візитами в акваторію головної харківської річки Лопань; або ж на якій мові їх пошлють подалі чи то в Донецькій мерії чи то у Львівській мєнтури.

А позаяк і без соціологічних досліджень відомо, що пересічний громадянин зі своїми проблемами в першу чергу піде до найближчої ради чи виконкому, міліцейську дільницю чи до бандитів, а вже потім до вищих інстанцій - включно з Кабміном, ВР чи президентським секретаріатом, то й громити у випадку чого всю цю чиновно-кримінальну публіку народонаселення буде саме в цій послідовності.

Я це ось до чого. Коли мені кажуть, що, мовляв, усі революції здійснюються виключно в столицях, то я погоджуюсь. Але при цьому зауважую, що все починається із якої-небудь Хурхуярівки.

І коли ті ж таки харківці наочно, так би мовити експериментальним шляхом, переконуються, що від того, який статус має "великий и могучий" на Слобожанщині, тепліше в їхніх оселях не стає, а плата за те ж саме тепло чи газ не зменшується і навіть не стабілізується.

Донеччани з'ясовують, що від того, яку політику – проросійську чи прозахідну – провадять батьки міста та області, шляхи кращими не стають, послуги транспортників дорожчають, а аварійність на конкретних шахтах все рівно зростає.

Дніпропетровці нарешті усвідомлюють, що передвиборчі обіцянки про зменшення комунальних тарифів не більше, ніж блеф, котрий не має жодного стосунку до НАТО.

До галичан нарешті доходить, що гасло "Бандитам – тюрми", не більше ніж передвиборча агітка, аби посадовити конкретного бандюгу на чолі конкретної мерії чи селищної ради.

Мешканці центральних областей України з'ясовують, що програма "Український прорив" лише засіб для різних губських узаконити дерибан їхніх земель, то це їх тільки об'єднує у бажанні розтрощити усю сутню владу...

Не варто забувати ще про один фактор, котрий значною мірою може поглибити соціальну напругу. Найавторитетніші українські політологи, соціологи та психологи - Видрін, Фисенко, Бондаренко, Глушман - попереджають, що позбавлення від ілюзій та надій, котрі з'являлись в населення у зв'язку із, здавалось би, радикальними пертурбаціями на владному Олімпі, зовсім не обов'язково породжує тверезе сприйняття навколишніх подій.

Воно, це болюче розставання, поки що породжує розгубленість, апатію та повну втрату орієнтирів, і в сполученні з можливими соціальними конфліктами може перетворитися в таку вибухову суміш, в порівнянні із котрою “майдан” може здатися дитячою забавкою.

Той хто бажає дізнатися, у що все це може вилитися, я би порадив передивитися фільм "Ворошиловський стрілок", в якому дуже переконливо показаний один із можливих сценаріїв боротьби "маленької людини" із владним свавіллям.

Чи розуміють цю небезпеку теперішні владоможці? Не знаю. Таке враження, що ні.

Що нам робити? Думаю, що знаю. Але про це якось іншим разом...