Тримаймося. Саме таким словом полюбляє прощатися мій колега кореспондент «України Молодої» Василь Неїжмак. Дуже влучно, як для сьогоднішньої України, для її народу, для журналістів, котрі про це суспільство пишуть.
Так, живеться більшості українців досить тяжко. Тяжко навіть не в матеріальному сенсі слова. Повірте, страждають в нашій державі і люди, котрі їздять на «Мерседесах» і відпочивають на Канарах. Вони теж страждають він несправедливості, від того, що потрібно бути де в чому злодієм аби жити нормально. Вони теж хочуть, але поки що не можуть пишатися своєю державою.
Важко і журналістам, котрим доведеться копирсатися у всій цій брудній білизні українського політикуму. Тяжко критикувати, усвідомлюючи, що тим самим порушуєш одну із Божих заповідей. Адже судиш. А це – гріх.
Та потрібно триматися. Тому що благословенна сита і затишна Європа всіх не прихистить. Комусь потрібно залишатися тут і працювати на рідну державу, на свій народ. Народ достойний і любові, і зневаги одночасно.
Та все ж таки певно більше Любові. Хоча б тому, що без неї ми просто виродимся і загинемо. А українці ж в більшості своїй добрі, відкриті і щедрі люди. Не так давно мені довелося відчути це на власному життєвому досвіді. Сталася в сім’ї біда. Потрібна операція дитині. Ми ні в кого допомоги не просили, розраховуючи лише на власні сили. Та коли б було потрібно, то є до кого звернутися. Хвалити Бога, маю достатньо друзів, котрі і ???, і гроші, якщо потрібно, виділять, і добрим словом розрадять.
А тут прийшов у дім чоловік і приніс банку з-під кави. А в ній – гроші. П’ятірки, десятки, гривні, металевий дріб’язок. Ці гроші дали люди. Дали стільки, скільки в кого в кишені було. Як сказав чоловік, не відмовив ніхто. Всі розуміли, що це для лікування дитини.
І зовсім неважливо, яка там була сума, хто скільки дав. Адже десь там, у вищих сферах, верховний суддя не відрізняє одногривневу купюру від стодоларової. Головне – щирість вчинку. Який колись, можливо, врятує, стане вирішальним на суді Божому.
Дякую Вам, люди. Тримаймося. Ми того варті.