Останнім часом спостерігається зростання числа матеріалів антиукраїнської спрямованості в російських ЗМІ, витриманих в жорсткій наступальній риториці звинувачень і погроз. У деяких з них зустрічаються вислови певних російських політиків і посадовців, які граничать з територіальними претензіями до України. Вітчизняні політики і медіаспільноти також підливають масла у вогонь, формуючи образ Росії як «найвірогіднішого супротивника». Складається враження, що ми рухаємося до якоїсь «точки неповернення», коли поняття «братерські відносини» назавжди зникне з лексикону наших країн.

В очікуванні катастрофи
Характер останніх подій в українсько-російських відносинах свідчить, що РФ вибрала песимістичний для України сценарій їх розвитку. Щоб попередити або зробити неможливим так званий відрив від Росії шляхом приєднання до ПДЧ і остаточної інтеграції в НАТО, Москва твердо узяла курс на планомірну жорстку ситуативну заборону України. В результаті реалізації цього курсу українсько-російські суперечності досягають тієї фази, яку можна назвати системною кризою.
У свою чергу своєрідна відповідь України у форматі рішення РНБО від 16 травня 2008 року щодо підготовки «виселення» Чорноморського флоту підсилила протистояння. У відповідь вже спікер Ради федерації федеральних зборів РФ Сергій Міронов заявив про можливість розгляду питання про повернення Севастополя Росії. У цьому ж руслі формується і позиція нового російського президента Дмитра Медведєва, який в телефонній розмові з Віктором Ющенком зробив наголос на неприпустимості «ухвалення односторонніх рішень і кроків, які йдуть врозріз з раніше прийнятими договірними зобов’язаннями і досягнутими домовленостями». Паралельно на різних політичних і експертних рівнях мусується ідея про те, що угоди по ЧФ РФ приймалися в пакеті з Великим договором, а тому і відмова від них незворотньо запустить в Росії механізм його денонсації.
Жорсткий тиск на Україну, що почався в гуманітарній сфері, переведений в політичну площину. Важливою ознакою цього є конфронтаційна тональність заяв російських ЗМІ. Через них «широкій громадськості» (як російській, так і українській) нав’язується думка про «одностороннє порушення «оранжевою» владою Великого договору».
Популяризується теза про те, що «з такою вороже налаштованою Україною Росія не підписувала договір», що «перед такою українською владою Росія не повинна мати зобов’язань». Разом з тим вона «має зобов’язання перед тією частиною України, яка сприймає Росію як дружню державу, і ці свої зобов’язання виконуватиме».
Така одночасна зміна риторики на адресу України з боку основної маси російських політиків і ЗМІ невипадкова. Зрозуміла і основна причина: прискорений рух української держави у напрямку НАТО, а також одностайна позиція країн-членів Альянсу щодо євроатлантичного майбутнього України призвели до виникнення панічних, емоційних настроїв у російської влади. Ухвалене рішення зробити все можливе і неможливе, лише б приєднання України до ПДЧ не відбулося — принаймні, в найближчій перспективі.
З цільовою аудиторією також все ясно, вона залишається незмінною впродовж всіх років української незалежності — це головним чином російськомовне населення Києва і південно-східних областей України.
Що є насправді новим в нинішній пропагандистській кампанії — це концептуальні особливості риторики, яка упроваджується в масову свідомість і нові психологічні конструкції, які використовуються в позиціонуванні України. На думку багатьох українських експертів Кремль відмовляється від основної для традиційної російської пропаганди гуманітарно-цивілізаційної риторики і остаточно переходить на геополітичний дискурс.
Саме в прірву безперервного очіквання нападу ззовні і похідного від цього мобілізаційного драйву повинні занурювати українську аудиторію опуси на зразок «Операції «Механічний апельсин» Ігоря Джадана і багато що інше, що нині активно заповнює російськомовний сегмент Інтернету.
Щодо української аудиторії, всі ці войовничі сценарії переслідують подвійну мету: сформувати «черно-белый формат»: розщепнути свідомість людини на протилежності (ворог-друг), відволікаючи тим самим від конструктивних міркувань в термінах розвитку демократії і взаємовигідних двосторонніх відносин.
Таким чином, можна виділити ряд тенденцій. По-перше, трансформація в російських ЗМІ образу України — з конкурента Росії на пострадянському просторі у відверто ворожу їй державу. По-друге, спекулювання на тезі про розкол України у разі продовження її євроатлантичної інтеграції, а також про готовність Росії вийти з Великого договору і активізувати проблему потенційних територіальних претензій до України. Третє — розширення мережі структур (державних і недержавних), орієнтованих на посилення позицій РФ в країнах СНД в політико-гуманитарній і соціально-політичній площинах.
Слід також враховувати геополітичний нюанс. З одного боку, нагнітаючи антиукраїнську істерію в РФ, Кремль прагне відірвати Україну від НАТО, з іншого — використовує нас як пробну кулю для перевірки США і ЄС на здатність утримати цей сегмент пострадянського простору під своїм контролем. Якщо вдасться не дозволити Україні одержати ПДЧ, тоді можна буде говорити про подальше настання на всьому протязі південної частини СНД, традиційної для СРСР «зони відповідальності».

Обопільні провокації
В той же час необхідно відзначити зворотну реакцію українських ЗМІ і деяких вітчизняних політиків на «російську загрозу». Складається враження, що певні сили в самій Україні зацікавлені в політиці «малих провокацій» відносно РФ. Не потрібно бути маститим політологом, щоб спрогнозувати реакцію російської сторони на спроби реабілітації ОУН-УПА, нагородження Романа Шухевича званням Героя України або святкування на державному рівні роковин Конотопської битви.
Крім того, Київ старанно уникає наочної дискусії з Москвою в питанні позиції України щодо ПДЧ. Український МЗС обмежується ритуальними фразами про «безпеку» для РФ нашої атлантичної інтеграції, не розшифровуючи цю саму «безпеку». Адже російська сторона чітко заявила, що розглядає інтеграцію України в НАТО як загрозу (або в кращому разі — виклик). Ігнорувати цю тезу — значить йти від наочної дискусії з Кремлем. Заяви МЗС України і керівництва НАТО про те, що Київ і Брюссель не має наміру створювати військові бази Альянсу на українській території, сприймаються в Москві лише як черговий «хохляцкій прійом».
Провокуючи Кремль на дрібницях, Київ формує умови власної атлантичної інтеграції. Населенню країни указують на «імперську суть» Москви і як альтернативу, що забезпечує безпеку держави, підносять НАТО.
На думку вітчизняних «атлантистів» те, що тільки 40% громадян України позитивно сприймають входження нашої держави до Альянсу, не виконує великої ролі. При вдалій демонізуючій кампанії, та ще при такій «підтримці» Москви ця пропорція може вже до 2009 року істотно змінитися.
В результаті формується хвиля загострення відносин, нейтралізувати яку з кожним днем стає все важче. У залишку зберігається обопільний негатив. В той же час позитивні напрацювання діалогу Києва і Москви, як правило, вивітрюються унаслідок чергової взаємної інформаційної атаки.
Ми ризикуємо в короткостроковій перспективі опинитися в ситуації, коли в свідомості українців і росіян міцно укорінятимуться не братські відчуття, а образ ворога або — в кращому разі — «найвірогіднішого супротивника». І тоді ламати стереотипи буде вже пізно.