Настоятеля Свято-Миколаївської церкви, що у Світлогірському,  отця МихаЇла важко знайти в якомусь одному місці. Він постійно перебуває у русі, постійно чимось зайнятий, вирішує якісь проблеми, втілює в життя нові ідеї. Світлогірське, Озера, Кобеляки, Полтава- у всіх цих населених пунктах протягом одного дня можна побачити світлогірського священика.
Уродженець села Хомутець, що у Миргородському районі, Михайло Костенко у сані священика приїхав у Кобеляцький район в 2003 році. Світлогірський прихід для нього є першим місцем роботи. І як сподівається сам отець Михаїл, єдиним і останнім. За п’ять років він вже встиг закохатися в село над Дніпром, полюбити його жителів і завоювати у їх середовищі неабиякий авторитет.
А це було досить непросто. Адже за якийсь десяток років у Світлогірському змінились шість священнослужителів. І селяни з деякою настороженістю поставилися й до отця Михаїла. «А, чужий приїхав , та ще й без освіти, цей швидко втече», - така яса пішла по селу.
Дійсно, Михайло Костенко не закінчував духовний навчальний заклад. До Бога, до служіння йому прийшов сам. Сам освоїв премудрості служби і був посвячений у сан. Хоча перша половина його життя аж ніяк не вказувала , що він стане священиком. У дитинстві Михайло, як і більшість сільських хлопчаків , захоплювався технікою. Сам міг зібрати і розібрати мотоцикл, залюбки ганяв на ньому по сільських вулицях та польових дорогах. Увійшовши в пору юності , освоїв автомобіль, трактор, комбайн. На тракторі і працював у рідному селі. Закінчивши школу,  без проблем вступив на фізтех Харківського державного університету. Хоча, як сам зізнається, вже тоді відчував: «Це не моє». Вчився тому, що було потрібно, тому , що вчилися всі. Набуті знання допомогли дуже швидко освоїти нову техніку – комп’ютерну. Отець Михаїл із сучасною електронікою на «ти», залюбки подорожує по хащах всесвітньої мережі, не забуваючи, звичайно, відділяти здорові зерна від непотребу та гидоти, яким насичений інтернет.
Закінчивши ВУЗ, Михайло відслужив дійсну строкову службу. Вона проходила у відомому всій Україні учбовому підрозділі «Десна». Потім повернувся у рідне село. А 23 лютого 1984 року зустрів свою долю, свою другу половину. Лілія Полянська приїхала у Миргород із Великої Багачки і вступила до педагогічного училища. Жила на квартирі з двома подругами. До однієї із них залицявся Олександр Костенко. І ось 23 лютого він прийшов до дівчат, щоб відзначити День Радянської Армії. То була любов з першого погляду. «Ніби дихнуло на нас щось», - говорить про першу хвилину знайомства із своєю судженою отець Михаїл. Швидко вони й побралися. А в 2009 році будуть відзначати своє «срібне» весілля.
Жило подружжя Костенків у любові і злагоді. Дружина виховувала двох синочків, а Михайло тяжко працював, заробляючи на хліб насущний. Коли розвалився Радянський Союз і почала занепадати українська економіка,  спробував і вільного селянського хліба. У власній садибі тримали курей, гусей, свиней, биків. Частину з’їдали, частину продавали. Спробував себе Костенко і на ниві будівельній. У Миргороді стоять з два десятка будинків, зведених  його руками.
А в 1996 році на Михайла Костенка «дихнуло» вдруге. Вирішив він охрестити свого третього сина Михайла Михайловича. І пішов до церкви, щоб домовитися зі священиком про час проведення обряду. Тільки-но зайшов до храму, як його ніби свіжив вітром обдало. «Ніби крила в мене виросли, стало так гарно, вільно, все тіло наповнилось неземною благодаттю», - згадує про той момент священик. І ось тоді він зрозумів – ось воно. З того дня почав регулярно ходити до церкви, спілкуватися зі священнослужителями, їздив по святих місцях, читав літературу. І з кожним днем все більше й більше впевнювався , що його покликання - служити Богу.
В 2000 році він відчув третій вирішальний подих. В Києво-Печерській Лаврі старий монах сказав паломнику Михайлу Костенку: «Тебе Господь до священства призива. Тобі давно пора». І розповів ошелешеному Михайлу історію його життя. Пізніше інший священик підтвердив, що покликання Костенка – стати служителем Господа. І дав відповідні рекомендації, «ручився» за нього. Дуже швидко Костенка «рукоположили». До речі, історія православної церкви знає чимало випадків, коли навіть канонізовані люди не мали ніякої духовної освіти.
В 2003 році почалася служба отця Михайла в світлогірському приході. Зрозумівши, що до них приїхав «їх» священнослужитель,  світлогірці швидко потяглися до храму. І не лише старенькі дідусі та бабусі. Не лише в святкові, а й у звичайні дні, коли йде служба у Свято - Миколаївській церкві  повно малечі. Йдуть діти і до гостинної оселі отця Михаїла та матушки Лілії. Тут їх і нагодують, і словом добрим розрадять, і про Бога доступно розкажуть. Хата по вулиці Енгельса,  3 завжди заповнена дитячим щебетом. Добро і благодать йде і від людей, котрі в ній живуть, і від самої будівлі. В тому будинку колись жив художник, який писав ікони. Він заповів, щоб після його смерті в оселі проживав священик. Так і сталося.
А в 2007 році скликав отець Михайло сімейну раду. І сказав матушці: «Проповідуючи добро і милосердя , потрібно самому добро робити. Одних слів замало». І вирішили вони відкрити дитячий будинок сімейного типу. Благо двох старших синів у світ вже випустили. Так Лілія Володимирівна отримала змогу на практиці реалізувати свої педагогічні навички. Хоча до їх реалізації довелось ще чимало зробити. Спочатку Костенки пройшли довгу і складну бюрократичну процедуру оформлення документів, витримали десятки психологічних іспитів та тестів. Сільський голова Віктор Жук, виписуючи отцю Михайлу чергову довідку , навіть розсміявся: «Такі справки ми бомжам та бандитам виписуємо. А тут священик трапився».
В березні 2008 року отець Михаїл та матушка Лілія витримали останній іспит. Їм дали заключення: «Годні». Адже Костенки вирішили взяти в свою сім’ю дев’ятеро дітей. І їх потрібно було десь поселити. Чотирьохкімнатний будинок для цього явно замалий. А по сусідству стоїть будівля аптеки, в якій задіяна лише одна кімната. Більше року вирішували депутати  Полтавської облради , чи передавати цей будинок на баланс Кобеляцької райради. Врешті-решт передали. Згідно із законодавством батьки-вихователі повинні отримати для своїх діток оселю зі всіма зручностями, відремонтовану і умебльовану. Але то лише згідно із законодавством. В реальному ж житті отець Михаїл розпочав і проводить ремонт самотужки. Йому це не важко. Адже батюшка на всі руки майстер і роботи не боїться. Проведе службу в Світлогірському та Озерах і, гайда на новобудову. Він там і муляр, і тесля, і електрик. Але ж не все зробиш власноруч. На будівельні матеріали, оплату роботи підсобників потрібні гроші. Всі сімейні заощадження вже давно пішли на ремонт. Посильну допомогу постійно надають світло гірські підприємці, особливо Володимир Білорибець. Та сільські бізнесмени самі великими статками похвалитися не можуть. І тут Бог послав у Світлогірське луганського бізнесмена Юрія Тернікова. З його допомогою темп ремонтних робіт помітно пожвавився. Трьом робітникам-будівельникам Ю. Терніков щомісяця платить зарплату. А шість міцних чоловічих рук - таки добряча підмога.
«У серпні з Божою та людською допомогою думаємо вселятися», - говорить отець Михаїл. А як набудуть статусу юридичної особи, то й держава їм допоможе. А там і районні депутати відповідну статтю витрат до бюджету закладуть. Так і буде.
А поки що отець Михайло молиться і будує. І все встигає, ніби стосильний двигун в собі має. А може то крила?



P.S. Для бажаючих зробити благу справу вказуємо номери телефонів, за якими можна зв’язатися зі світлогірським священиком. 9-95-36 – домашній, 8(097)311-17-93 – мобільний. Допоможіть йому, допоможіть дітям. І Вам воздасться сторицею.