Умань. Перша зупинка
Незважаючи на песимістичні прогнози синоптиків, які небезпідставно грозилися познайомити нас із усіма можливими стихійними лихами, експедиція рушила. Першою зупинкою на шляху стало місто Умань, де на межі XVII та ХVIII століть громадянином Потоцьким було закладено парк загальною площею 180 гектарів. Екскурсія парком зайняла більше двох годин, і це без вислуховування довгих розповідей екскурсоводів про унікальність якогось бур’янця чи деревинки та про схожість велетенського каменюки на казкового звіра.
В Умані є на що подивитися. З легкої руки та тугого гаманця графа Станіслава Потоцького на світ з’явилися незрівнянної краси озера, з’єднані у комплекс безліччю струмочків та водоспадів. Понад озерами височіють велетенські кам’яні брили, поряд з якими будь-який Шварценегер чи, прости Господи, Василь Вірастюк зрозуміє, що він не такий уже й крутий. Одразу виникає повага до кріпаків, які без сучасних кранів, екскаваторів та «БелАЗів» усе це рили і тягали. Повагу викликає і теперішній персонал «Софіївки», котрий не лише якимось дивом утримує ідеальний порядок на території, а й постійно підсаджує нові деревця, квіточки та кущики і доглядає за тими, що вже ростуть. А росте там чимало, близько 2 тисяч лише видів дерев та кущів. Крім рослин, води та каменюк увагу привертають скульптури, які зображують переважно діячів грецького епосу.
Остаточно змушують закохатися в парк його мешканці. В озерах – карасі, качки і лебеді, які охоче поспішають до частування, на деревах – білки, котрі професійно позують перед фотокамерами та гамірно з’ясовують стосунки, безстрашно стрибаючи з гілки на гілку на 15-метровій висоті.

Великий Дощ
Наступною після Умані зупинкою мав стати Підкамінь – селище, у якому вже кілька років поспіль проводиться один з наймасштабніших етнофестивалів на Україні.
Та останні сто кілометрів перед Тернополем повністю перекреслили наші плани. Спочатку на небі з’явилася величезна хмара, більше схожа на водяний вал, котрий неодмінно мав змити нас разом з автомобілями з траси і цим самим включити наші імена до списку жертв стихії. Скільки не намагалися ми, користуючись творіннями німецьких та корейських інженерів, відірватися від цієї навали, нічого не виходило. Хмара таки поглинула наші авто, немовби насміхаючись над нашою нікчемністю. І пішов дощ. Таких дощів ніхто з нас ще не бачив. Очевидно, не знали про їх існування й інженери, що займалися проектуванням «двірників», бо ті безпорадно метелялися по склу, не справляючись з потоками води. Раз-по-раз небо різали на шматки блискавки, і вони теж не обіцяли для нас нічого доброго.
Рухаючись в основному зі швидкістю 50км/год, в’їхали нарешті до Тернополя. Це місто вже відчуло стихію. На вулицях по фари у воді стояли дорогі автомобілі, не здатні вже рухатися самостійно. Вирвавшись із моря посеред траси, знайшли перший-ліпший мотель і лишились там. Дощ переміг.
Вже потім виявилося, що тієї ночі в усьому регіоні зривало мости, розмивало автошляхи і людські оселі. За кілька днів ми побачили місця, де річки «повигризали» шматки дороги, мости, які щойно нашвидкоруч залатали, щоб хоч якось можна було проїхати. Бачили і затоплені городи, і будинки, на яких слід від Великої Води сягав півтораметрової висоти. Ця ж вода не дозволила підкорити Говерлу. За 10 кілометрів до найвищої точки України дорогу змив Прут, і шлях до гори став надто небезпечним.

Романтична багнюка
Фестиваль у селищі Підкамінь Львівської області теж не оминула дощова негода. У нас було реальне припущення, що дійство перенесуть. Проте побоювання не справдились. Для справжніх любителів етно бруд та болото від злив додали лише романтики.
Не злякали численних гостей з усієї України проблеми з електрикою, що були першого дня фестивалю, і відсутність відповідного взуття та одягу протягом двох днів злив. Спочатку романтики намагалися стрибати по нетривких острівцях болота з бруду, а коли ці нечисленні підвищення теж занурились в багнюку, народ став однією командою босоногих друзів. Якщо бруду на тобі було по коліна – вважай пощастило. Місцеві трактори та упряжки з коней раз-у-раз відбуксировували нових автомобільних героїв, що наважились в’їхати у Підкамінь на транспорті.
Вечірня концертна програма сприймалась на «ура». Танцювали та стрибали у натовпі в багні під «Бурдона», «Воплі Відоплясова», «Дримбу Да Дзигу», «Мертвого Півня», «Сонцекльош», «Перкалабу» та ін.
Дівчатам гурту «Сонцекльош» настільки сподобалась атмосфера фестивалю, що на прес-конференції вони припустили можливість зйомки нового кліпу в Підкамені у багнюці.
У фестивальне життя включились продавці сувенірів, демонстрували свої роботи майстри народних ремесел, а на малій сцені співали народні колективи. З конкурсів, розваг та літературних читань підприємці торгових палаток нехитро переманювали гостей до себе, частуючи їх їжею та до їжі.
Не оминув око і дивовижний камінь, по якому лазили туристи в обладнанні. Власне, цей велетенський камінь і розкривав походження назви селища. А багнюка в поєднанні з національним колоритом доповнювала його незвичайність. Проте час ішов, і нам потрібно вирушати далі…

Духовна столиця України
Увечері на горизонті з’явився Львів. На перший погляд місто нічим не відрізняється від раніше вже бачених Тернополя, Рівного, Вінниці. Та це лише на околиці. Центр міста змусив щелепу відвиснути надовго.
У Місті Лева панує якась надзвичайна атмосфера. Тут подобається все. Надзвичайно приємні, привітні люди, вони не кидалися на нас із кулеметами і дубинами, почувши полтавський суржик. Тут немає звичного для полтавця хамства. Ані на дорогах між водіями, ані в магазинах, ані між перехожими. Дивно бачити, коли за тобою через усю вулицю біжить молодик і несе тобі капелюха, котрого ти згубив. У місті прямо посеред вузьких вуличок стоять столики й стільчики з якогось «кабачка», і це місце на бруківці здається найзатишнішим у світі. У Львові немає генделиків у класичному розумінні цього слова, тобто сумнівних барів з агресивними чувачками та музикою «шансон» всередині. Замість чуваків сидять ті ж таки привітні люди, часто у вишиванках, а замість «шансону» ненав’язливо звучать класичні твори.
В атмосфері цілковитого комфорту і затишку особливо сприймається архітектура міста. Надзвичайні відчуття викликають Домініканський собор та Храм святої Ольги-Єлизавети, котрі, до речі, під час панування радянської влади використовувались як склади. Варто також відвідати Високий замок, котрий цінний не так власне замком, як фантастичною панорамою, що розгортається з оглядового майданчика.
Єдиний недолік столиці Галичини – дороги. Вони погані. Все ж інше дає місту право носити ім’я взірця стилю, духовності, краси і затишку.

«Не підкажете?» - «Із задоволенням!»
Гостинність західноукраїнських людей і дивувала і засмучувала. Дивувала, бо ЗМІ постійно намагаються втлумачити, мовбито на Заході до східних жителів України ставляться вороже. А засмучувала, бо неохоче усвідомлюєш, що на Полтавщині набагато агресивніше чи байдуже ставляться до туристів та незваних гостей.
На незнайомій місцевості нам доволі часто доводилося звертатись за допомогою до тернопільців, львів’ян, закарпатців… Жоден з тих, до кого ми говорили, не проігнорував питання. З посмішкою та задоволенням розповідали, куди йти, їхати чи навіть лізти…
Одного разу, трішки заблукавши у вуличках Львова, ми звернулись до групи молодиків, що проходила повз. І тільки потім помітили, що компанія знаходиться у досить нетверезому стані. Але місцеві жителі не переставали дивувати. Ледве стоячи на ногах, юнак із простотою української душі з подробицями описав правильний шлях і побажав доброї дороги.
Напевне саме цей дух гостинності найбільше притягував нас протягом усієї подорожі і тримав у неабиякому піднесенні. І лише повертаючись назад через м. Житомир, коли у працівника міліції поцікавились, де знайти пункт продажу преси, а у відповідь почули незрозуміле «гикання», відчули – до дому вже близько…

Назад на віки
Місто Кам’янець - Подільський з самого початку здавалось якимось містичним. Дорога, вимощена камінням, вела до фортеці. За символічну ціну там можна стріляти з лука та арбалету, ходити довгими коридорами фортеці, відчуваючи себе привидом… З фортеці, минувши кам’яний міст через р. Смотрич, ми потрапили до ратуші, в якій декілька віків тому був суд. Втім нас більше зацікавило підземелля ратуші, в якій вирок суду приводили в дію. На аркушах паперу А4 було детально описано всі прийоми страти, а поряд стояли засоби: диба, стілець з шипами, щось на кшталт гільйотини та ін. В підземеллі моторошно і сиро, тому довго ми там не затримались.
Поряд знаходилось місто Хотин, в якому ми уздріли ще одну фортецю. Вона дещо відрізнялась від кам’янець-подільської. Побудована сувора і грізна фортеця ще на початку Х ст. А під час панування у ньому молдавського воєводи Стефана III Великого замок було значно перебудовано. Зведено мури шириною 8м. та висотою до 40м. Нажаль значна частина фортеці знаходилась на реконструкції. Рожеві стрічки зі знаком «не входити» весь час заважали встромити свого носа то у в’язницю, то у башту фортеці.


А вдома краще!
Ми кинули копійку у колодязь фортеці, що в Кам’янці на Подолі, щоб колись повернутись, знову відчути себе близькими до минувшини. А потім з великим задоволенням гайнули до дому.
Знайомі краєвиди, тепла сонячна погода вітали нас у Кобеляках. Якими б красивими не здавались водоспади, фортеці і Карпати, все ж краще споглядати їх на фото, сидячи на теплому піску біля Ворскли. Ніякі пригоди, захоплюючі враження не зможуть замінити затишок рідної домівки. Проте спогади та нові відчуття дали перспективу натхненно працювати і, звичайно ж, планувати нову подорож наступного літа.