Нова історична епоха, з якою відчутно змінюються культурно-поведінкові стандарти в житті людських спільнот, під час оцінки ролей і самого призначення художника послуговується вже відомими стереотипами суджень. Чимало з них “емігрувало” на початок XXI століття з найдавніших культур і цивілізацій, але в структурованому стані вони найбільше заявили про себе вже у XX столітті.

Львів теж має багатий досвід різноманітних дискусій щодо художницького фаху та його соціально-культурних повноважень. Най­більш резонансними були заклики до митців ставати провідниками національно-культурних рухів, очолювати просвітницькі проекти, брати активну участь у “комуністичному вихованні трудящих”. Водночас синхронно проявлялася зовсім інша іпостась художника – бути насамперед собою, дистанціюватися від політики й ідеології, не пого­джуватися зі статусом духовного провідника, просвітянина чи морального авторитета. Таким чином сус­пільна рецепція митця “розщеплювалася”, щораз змінюючи свою конфігурацію залежно від соціальних і духовних настроїв часу, ставлення до цієї професії чиновників різних політичних режимів, різних категорій громадянства.

Приблизно в такому діапазоні запитів і критеріїв сприймають “паспорт” художницької професії й нині. І це незалежно від того, що в сучасній Україні немає місця монополії ні в ідеології, ні в естетичних смаках, ані в трактуванні поняття “національної художньої школи” або “універсальних мистецьких ідей”. Натомість будь-які спроби наголошувати на цілісності національної художньої культури чи національному векторі розвитку образотворчого мистецтва карають “прогресивні постмодерністи”, для яких понад усе індивідуальна свобода та світовий контекст формальних пошуків. У такий спосіб ця категорія митців вивищує себе над усім художницьким загалом, вживаючи при цьому різні звинувачувальні кліше на зразок “провінційність”, “консервативний традиціоналізм і дилетантизм”, “культурне гетто” тощо. Взаємини по цій осі почали “оформлюватися” вже наприкінці 1990-х років і зараз перебувають у стадії немаскованих дискусій між різними середовищами мит­ців і мистецьких інституцій (центрів, галерей, профільних журналів, ситуативних проектів тощо). Природа цих розбіжностей відповідає і глобальним, і локальним духовим колізіям часу, але багато в чому перегукується з відомими літературно-мистецькими дискусіями 1920-1930-х, зокрема щодо ідейних ангажувань художників і питання, хто винуватий у певній зане­дбаності мистецьких галузей – митець чи суспільний загал.

Здатність сприймати явища мистецтва суспільним загалом нині коригує великий натиск масової культури, яка не лише усереднює смаки сучасних українців, а й ставить перед ним щораз більші перепони щодо можливості набути глибшої системи оцінок елітарних мистецьких дос­відів. За таких обставин художник нерідко піддається таким усередненим смакам, задовольняючи їх і своєю посередньою творчою продукцією. Відтак Львів, який у своїй історії дав життя багатьом визначним художникам, прикро відстає в пошануванні мистецького фаху малим відсотком експозиційних площ, особливо для експонування творів митців XX століття. Де митець-початківець може поспілкуватися зі склад­ними концепціями модернізму Олександра Архипенка, Святослава Гордин­ського, інших художників кола Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) чи групи Artes, де він може побачити виняткову граціозність поетичного стилю Романа Сельського, неостильові пошуки Михайла Бойчука чи Ярослави Музики, тонкі лінії віртуоза графіки Павла Ковжуна, космічність таланту Євгена Лисика чи формальні експерименти Карла Звірин­ського – митців уже другої половини XX століття? Недосконалість інфраструктури мистецтва стає ще дошкульнішою на початку XXI століття, коли руйнується виробнича база львівських митців кількох поколінь – Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, і навіть творчі робітні художників стають об’єктами комерційних зисків.

Очевидно, що за таких реалій творчим зусиллям мит­ців бракує необхідної скон­­центрованості для того, щоб можна було системно плекати професійні завдання. Невирішеність таких побутових питань нерідко вторинізує суто творчі ініціативи, які спорадично виникають у середовищі львівських художників й естетичний коефі­цієнт яких буває не надто високим. Водночас мистецький процес визначається не лише цією складовою. Тому в художньому просторі Львова кожен день постають значимі естетичні “продукти”, які іден­тифікують час, множин­ність авторських екзистенцій і раціоналістичних моделей художньої форми. Носіями таких ідей мистецтва є десятки й сотні художників, які відчувають потребу творити, потребу щодня народжуватися через мистецький акт. Львів уже далекий від стереотипного образу своєї мистецької сутності. Він пропонує Україні та світові велику кіль­кість здорової творчої енергії, чим закріплює свою історію в духових й естетичних еквівалентах. Андрій Бокотей, Ігор Стеф’юк, Борис Буряк, Марія Савка-Качмар, Роман Романишин, Ігор Ковалевич, Олена Турянська, інші неповторні творчі індивідуальності проектують національні прикмети форми на сучасні технології пластично-образного мислення, чим долають регіональність проблематики естетичної творчості й визначають нові вектори розвитку мистецтва Львова.

Роман Яців,
канд. мистецтвознавства,
проректор із наукової роботиЛьвівської національної академії мистецтв