Земляки Олеся Гончара чекають допомоги від української влади

Слободу Суха на Полтавщині називають батьківщиною класика української літератури Олеся Гончара, хоч, як відомо, народився він у селищі Ломівка під Дніпропетровськом. Проте, біографічна помилка, зафіксована в багатьох енциклопедіях та словниках, з’явилася зовсім не випадково — після смерті матері, трирічного малюка забрали на виховання його родичі з Сухої. Так Сашко Біліченко з робочої околиці Дніпропетровська став сільським хлопцем з Полтавщини Олесем Гончаром. Виріс він в хатині діда і бабусі, де сьогодні організовано музей-садибу, за якою наглядає племінниця письменника Тетяна Бондаревська. Щорічно Суху відвідують десятки екскурсій та туристичних груп із усієї України, близького та далекого зарубіжжя. Збираються в хатині Гончара на пам’ятні дати односельчани, родичі та знайомі. Багато хто їде сюди, щоб зрозуміти джерела його творчості, відчути живий зв’язок з епохою, що минула. «У хатині, де зростав Олесь Гончар, ми відчули могутню силу його українського духу. Нехай ніколи не заросте стежина до цієї славної хатини», — записав у книзі музею-садиби поет Іван Драч.

Тим часом, Суха при радянській владі була визнана «неперспективним» селом, хоча розташована лише в 13 кілометрах від районного центру Кобеляки. У минулому багатолюдна слобода, населена нащадками козаків, сьогодні вражає приїжджих кількістю покинутих хатин і високими бур’янами. Місцева влада знаходиться в сусідньому селі Кіровське, а з суспільних будівель збереглися магазин, де продають хліб за записом та божий храм, дивом уцілілий у роки війни. «Ось тут, — показує директор садиби-музею Тетяна Бондаревська, — була початкова школа, до якої ходив маленький Олесь». До дідової хатини, що стала музеєм, треба спуститися вулицею вниз. Після війни цю частину села колишні фронтовики назвали Буда, а з іншого боку знаходиться Пешт. Родове гніздо Гончарів у Буді існує й сьогодні — поруч із музеєм-садибою живуть близькі родичі письменника. Їх прізвище в селі з’явилося не випадково — в Сухій багато хто займався ремеслами, в тому числі, й гончарною справою. За часів Катерини ІІ козацькою слободою на Полтавщині наділили нездібного до господарства поміщика Леонтьєва. І той довів її до того, що почав розпродувати суховську землю. Глинище, з якого гончарі брали сировину для своєї продукції, поміщик за безцінь продав одному пану Гаві. Таким чином, предки письменника залишилися без глини та вимушені були зайнятися столярною справою. Відтоді по-вуличному їх називали Столярівцями. Дід Гаврило, наприклад, сам виготовив з дуба домашні меблі — стіл та стілець, які сьогодні стоять у музеї. Свою хатину він побудував у 1892 році. В ній разом із дружиною Єфросинією Пилипенко вони виростили трьох дітей — Якова, Тетяну та Устину. Середня дочка в п’ятнадцять років поїхала на заробітки в Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ, де на заводі зустрілася з Терентієм Біліченком. Одружилися вони перед Першою світовою, а незабаром у них народилася дочка Шура — старша сестра письменника Олександра Терентіївна, яка досі живе в Ломовці. Після повернення з фронту Терентій Біліченко почав будувати свій будинок. У грудні 20-го на його будівництві мати Олеся Гончаря простудилася й померла. Тоді маленькому Сашкові йшов третій рік і родичі з Сухої, бачачи невдоволення мачухи, забрали його на виховання. З того часу хлопчик жив у будинку діда та бабусі, які замінили йому батька й матір. Тетяна Бондаревська розповідає, що бабуся Пріся була дуже набожною людиною і онука виховувала в тому ж дусі. Кожного вечора, перед сном, вони ставали перед іконами, дякували Богу за прожитий день і просили, щоб день наступний був не гірше. Потім залазили на піч, і до сну бабуся розповідала внуку казки та бувальщини, пересипаючи мову прислів’ями та приказками. 1926 року Сашко пішов учитися в Суховську робочо-селянську школу. Через два роки старший брат матері — дядько Яків, що працював директором сінного заводу, забрав свого племінника в село Хорішки. Саме там здібного хлопчика помітив учитель української мови та літератури, який був великим шанувальником поезії Олександра Олеся. За його порадою, талановитий учень почав посилати свої замітки в газету, підписуючись Олесь Гончар. Разом із дядьком Яковом Олесю довелося змінювати місця проживання й навчання, однак, на вихідні та свята він поспішав до бабусі в Суху. «Бабуся — найрідніша людина, яка була для мене як образ самого народу», писав пізніше Олесь Терентійович. Після семирічки О. Гончар влаштувався «витратним» кореспондентом у районну газету «Розгорнутим фронтом», а у страшному 1933 році поїхав на навчання в Харківський технікум газетного мистецтва. Однак, життєвий шлях ще не раз повертав його в рідне село. На початку війни колишній студент університету, відправившись на фронт, опинився в німецькому полоні. Восени 1941-го, зі слів Т. Бондаревської, О. Гончар потрапив до робочого табору на Полтавщині, але зміг передати звісточку рідним, і був викуплений ними у поліцаїв за продукти. Після війни Олесь Терентійович неодноразово приїжджав відвідати свою рідню в Сухій. Він активно переписувався з родичами, односельцями та близькими людьми з сусідніх сіл. Його сильно вразило те, що Суху в 60-і роки влада визнала неперспективним селом. Наскільки міг, впливовий письменник намагався допомогти землякам — на його прохання в село підвели газ, заасфальтували головні вулиці та побудували дитячий садок-школу. Востаннє О. Гончар побував у Сухій у 1986 році. Ще за його життя односельці неодноразово порушували питання про створення музею-садиби і звернулися до письменника з колективним листом. Проте, О. Гончар у відповідь сказав як відрізав: «Лише безсовісна людина може за життя ставити собі пам’ятники та музеї». До ідеї створення меморіального музею-садиби в Сухій земляки, друзі по роботі та вдова О. Гончара — Валентина Данилівна повернулися вже після його смерті. Нарешті, до п’ятиріччя смерті видатного письменника — влітку 2000 року відбулося урочисте відкриття. Участь у ньому взяли президент Л. Кучма, академік П. Тронько, поети Іван Драч, Дмитро Павличко, а також тисячі полтавчан та гостей — шанувальників творчості О. Гончара. Кошти на ремонт садиби виділив уряд, який тоді очолював Віктор Ющенко. Стару хатину, яка багато чого бачила на своєму віку, капітально відремонтували та покрили новим дахом, правда, поспіхом зробили холодну цементну підлогу і не поставили сигналізацію. Однак, і на тому велике спасибі. В облаштуванні музею-садиби, згадує Т. Бондаревська, брало участь усе село. Багато хто дарував старовинні ковдри, домоткані доріжки, рушники, праски, глечики та інші предмети домашнього побуту 20—30-х років. За українським звичаєм, в хатині поруч з іконами висів вишитий портрет Тараса Шевченка. Той, що був у сім’ї Гончарів, за довгі роки вицвів і вилиняв — треба було шукати новий. Колишня вчителька української мови Олександра Романченко вишила портрет Кобзаря і передала музею. Однак в хатині збереглося чимало й справжніх речей, які пам’ятають маленького Олеся. Старі меблі та посуд, коване ліжко, яке заробив дядько Яків у пана, прядка, за якою сиділа молода мати письменника, а також годинники із зозулею, прадідівський самовар та особисті речі бабусі й дідуся. В другій половині хатини примостилася літературна частина, що оповідає про життєвий шлях та творчість самого Олеся Гончара. Тут, окрім особистих речей письменника, можна побачити унікальні документи та листи, альбоми та книжки, багато з яких мають автографи й дарчі написи відомих літераторів та громадських діячів. «Літературна частина музею, — говорить Т. Бондаревська, — за вісім років його роботи збільшилася настільки, що давно не вміщується в експозиції. Багато експонатів доводиться тримати під ліжком та в старій скрині бабусі Прісі, де колись зберігалося її придане». Частину експонатів навіть довелося розмістити... в сараї, розташованому в садибі біля старої груші, посадженої прадідом Олеся Гончара. Цю проблему вивчали місцеві чиновники і порадили «ущільнити» експозицію, розмістивши частину документів та книжок у передпокої — біля печі, на якій бабуся розповідала казки маленькому Олесю. «Допустити цього ніяк не можна, вважає Т. Бондаревська. — В такому випадку зникне відчуття історичної епохи та українського сільського побуту, серед якого відбувалося становлення особистості Олеся Гончара. Адже за цим столом збиралася сім’я, тут пекли пироги, пили чай, співали пісні. Люди жили в звичайній сільській хатині, а зовсім не в літературному музеї».

Тим часом у директора музею-садиби дозріла пропозиція розмістити літературну частину в розташованому неподалік приміщенні дитячого садка-школи, яке було побудовано завдяки турботі самого Олеся Гончара. Сьогодні воно стоїть без вікон та дверей, а вхід заріс двометровою амброзією. Свого часу школу закрили і дітей тепер возять у сусідні села. «Декілька років, — розповідає Т. Бондаревська, — будівля стояла закрита і неушкоджена. Потім зрізали батареї опалювання, і це стало сигналом — зі школи винесли все, що можна винести». Щоб врятувати будівлю і використати в суспільних цілях, Тетяна Владиславівна попросила передати його музею. «Тут прекрасні світлі кімнати, — показує вона, — і дуже міцні стіни. Підлогу, двері та вікна можна відновити. Тут може розміститися не тільки літературна частина музею. В одній із кімнат треба зробити кінозал для перегляду відеофільмів, в іншій — бібліотеку. Взагалі, колишня школа повинна стати культурним центром імені Олеся Гончара, де можуть проходити різні заходи та конференції». З цією пропозицією Т. Бондаревська поїхала в Полтавську облдержадміністрацію. Там її прийняв та вислухав заступник губернатора. «Після цього, — розповідає директор, — в село приїхала комісія, оглянула будівлю і склала кошторис, з якого випливало, що ремонт обійдеться в 324 тисячі гривень. Такої суми в області не знайшлося, хоча, відверто кажучи, ця сума мені здається занадто завищеною». Після цього Т. Бондаревська почала шукати приватних спонсорів, тим більше, що зараз багато говорять про розвиток зеленого туризму. Однак незабаром вона прийшла до висновку, що на Полтавщині зацікавлених людей знайти практично неможливо. «Якщо людина при грошах, — говорить директор, — то в неї очі у вигляді доларів. Вона дивиться на все через цю призму. Навіть не віриться, що раніше були меценати, які будували церкви, школи, ліцеї. Невже Україна настільки деградувала?» Полтавська обласна влада пошуку спонсорів не сприяла. Директор музею зверталася з листом у секретаріат Президента, але звідти всі послання спускають в облдержадміністрацію, а потім вони потрапляють у район, де на культуру коштів ніколи не було. «В Кобеляках, — сумно усміхається директор музею, — всі хапаються за голову і говорять: звідки взялася ця Бондаревська?»

«Відверто кажучи, — розповідає Тетяна Владиславівна, — за освітою я не музейний працівник, а журналіст. І хоч народилася в Сухій, довгі роки жила та працювала за межами України. Пізніше повернулася на батьківщину, спочатку в Кобеляки, а потім переселилася в Суху. Дуже хочеться вірити, що у нашого села є майбутнє. Цю надію вселяє музей, який об’єднує односельчан. Тому що на свята і в пам’ятні дні ми збираємося в будинку-садибі. Туди приїжджають люди, які пам’ятають Олеся Терентійовича і шанують його творчість». Взагалі, оптимізм директорові музею вселяє те, що Суху відвідує багато шкільних екскурсій та туристичних груп. Коли в 2000 році відкрився музей-садиба, в село почали навідуватися найнесподіваніші гості. Приїжджали люди з самих різних куточків України й навіть з Росії, де проживає чимало українців, у тому числі й полтавчан. «Якось, — згадує Т. Бондаревська, — приїхала дуже немолода жінка, яка виїхала з Сухої ще в період колективізації. Згадувала про те, що Олесь товаришував із її племінником. Незважаючи на те, що їй було 92 роки, вона перечитала та пам’ятає всі твори О. Гончара. Так ось, ця жінка, почувши, що Суха вмирає, сказала прекрасні слова про те, що музеї нам потрібні навіть посеред пустого степу. Тому що ми стільки забули і втратили, що потрібно все відроджувати. Є музей — буде й Суха, — на прощання сказала вона. І це говорила жінка, яка мала два класи освіти!» Після того, як на повороті біля Кобеляк поставили покажчик «Музей-садиба Олеся Гончара», в Суху стали приїжджати й іноземці. Були поляки і німці, які, як виявилося, читали «Собор» та інші твори. Запам’ятався один англієць на ім’я Пітер. Він приїхав в Кобеляки, де відкривали приватну школу. «Цьому англійцю, розказує Т. Бондаревська, так сподобалося в Сухій, що він весь час говорив: тут повинен бути заповідник. З його слів, потрібна соціальна програма по розвитку цього села, тим більше, що воно знаходиться не в якійсь глушині, а недалеко від пожвавленої автомобільної траси. На жаль, у нас далеко не всі так думають». Сама Тетяна Владиславівна надію не втрачає. Вона розповідає історію, яка схвилювала її односельців. Поміщик Леонтьєв, який накоїв немало злих справ у Сухій, вирішив осушити річку Осьмачку після того, як у ній потонула його дочка. Як свідчить місцевий переказ, він наказав своїм слугам просмолити мішки з овечою вовною та забити ними джерела, які живили водоймище. Відтоді річка обміліла, а її заплава зробилася сухою. Однак того року, коли в селі відкрився музей О. Гончара, з-під землі несподівано знову почали бити чотири джерела. Незвичайне явище, говорить Т. Бондаревська, жителі Сухої розцінили як особливий знак, посланий Богом.

Вадим РИЖКОВ, «День»