В інституті мене вчили, що історія людства розвивається по спіралі. І я з цим в принципі погоджувався. Й до цього часу пригадую кумедний випадок, з цією теорією пов’язаний. Задаю питання своєму викладачу філософії й одночасно декану історичного факультету Кравченку: «По цій теорії на зміну первісній суспільній власності приходить приватна, характерна для рабовласницького ладу, феодалізму і капіталізму. Потім знову настає етап суспільної власності – соціалізм і комунізм. А потім? Знову приватна власність?» Декан розсердився і відповів: «Більше мені таких запитань не задавайте.»
Гарні і водночас складні були то часи. Гарні, тому що студентські. А складні… Тому що криза була в країні. Лютувала страшна інфляція, ціни зростали не по місяцях, а по днях. Грошей ні в кого не було, буйним цвітом квітнув бартер. Шило міняли на мило. Зарплату видавали сигаретами, туалетним папером, запчастинами. А найчастіше – цукром. Найвигіднішим капіталовкладенням був американський долар. Купити його можна було не в банку, а у вуличних мінял.
За долари продавалося все – від вуличних дівчат до елітної чи малогабаритної нерухомості.
Чому про все це згадую? Та тому, що, як і багато хто, переживаю ефект дежавю. Чи не в дев’яностих роках минулого століття я живу? Інфляція лютує, долар росте, купити його можна лише у мінял. В редакцію «ЕХО» вже дзвонять і дають оголошення люди, котрі отримали цукор як зарплату. І прагнуть поміняти його на гроші.
Біжу до дзеркала, дивлюся в нього. Та ні ж, у віддзеркаленні не худющий довгочубий юнак, а сивий дядько з невеличким пузцем. Таки ж не дев’яності зараз, а 2008-ий. Блін, чому ж веселе і гарне вже не повернеш, а погане і кризове – з легкістю?
І приходжу до висновку. Теорія про розвиток людського суспільства по спіралі є хибною. У всякому випадку, для тієї частини людства, котра проживає в державі на імення Україна. У нас історія біжить по колу. По заплутаному колу. Або по принципу кошмарного сну. Приснився якийсь жах – прокинувся. Витер холодний піт, зітхнув полегшено – заснув. А там знову кошмар.
По теорії ми живемо в епоху «пізнього Ющенка». А придивишся пильніше – це ж справжній «ранній Кучма»! Різниця лише в деталях. Один був парторгом, інший – бухгалтером. Один колекціонував мисливську зброю і більярдні столи, інший – вишиваночки та мистецькі арсенали. А у всьому іншому… І там криза в політиці та економіці, і тут. І там ні до Заходу, ні до Сходу не приткнулися, і тут.
І здається, вже навіть можна угледіти того, хто прийде на зміну «ранньому Кучмі», тьфу, «пізньому Ющенку». Хто в нас ще там залишився молодий, освічений, незаплямований? Кого «пішли», щоб він повернувся? Чи не юний Я.? І так же йому хочеться вірити, так вже він відрізняється від інших – однакових і набридлих. Може він дійсно нормальний, європейський, не по костюму, а по нутру?
Навряд. У нас же історія біжить по колу. Чи стрибає на місці.