Редакція отримала листа.
Ми, жителі села Комарівка Кобеляцького району, вирішили звернутись до вашої газети. А справа ось у чому. Ми дуже занепокоєні тим, що з Нового року в нашому селі буде закритий фельдшерський пункт, оскільки на його утримання не вистачає коштів. Ця звістка облетіла все село і викликала обурення. Кому це прийшла така ідея? Дійсно, село маленьке, людей залишилось мало, бо молодь виїхала через безробіття. Залишились люди похилого віку, які все своє здоров’я віддали на «благо Родіни», працювали. А тепер стали непотрібні. Лишають нас елементарного, без чого людина не може прожити – медичного обслуговування. Ніде буде навіть ліки купити. То звертали, що немає медпрацівника. Зараз усе налагодилось: є фельдшер, приміщення в догляді. Так давай закриємо. І чому в нас так. Що краще, що благо людей, руйнується, закривається, розвалюється?
Як нам, старим, хворим, можна далі жити? Автобус вже багато років не ходить до нас. Весною, як на Ворсклі зриває наш понтон, ми залишаємось відірвані від усього світу. Пошту закривають (вона й так дві години на день працює). Телефон працює тільки у фельдшерському пункті, магазину немає, і приміщення вже розвалили (а був магазин!). А «магазин» на окраїні села, в людей, у хаті (дякувати Богу, що такі люди знайшлися, що відкрили його), школи немає, дорога розбита. А щоб найняти машину (вона одна на все село), щоб поїхати в райцентр у лікарню, треба 100 гривень заплатить. А як не раз доведеться їхати, то пенсії в 500 гривень не вистачить.
Дайте відповідь на сторінках Вашої газети, чи все це дійсно правда про закриття нашого пункту. Хіба можна економити на людському здоров’ї, хіба ми не заслужили своєю працею на краще? Просимо вашої допомоги. Ми вже з листом звернулись і в Міністерство охорони здоров’я. Але мало віримо, що нам допоможуть, бо зараз настали такі часи, що люди владі не потрібні, тільки народом прикриваються під час виборів.
Прохаємо не залишити нас в нашій біді.
З повагою, жителі Комарівки,
всього 80 підписів.

…У Комарівку ми приїхали у понеділок пообіді. Щоб заощадити бензин, їхали через понтонний міст через Ворсклу, що в Кунівці. При першому ж погляді на нього стало зрозуміло – під час весняної повені тут не проїдеш. В результаті відстань «до району», до благ цивілізації, а інколи – й до порятунку збільшується втричі. Через понтон з Комарівки до Кобеляк потрібно їхати 12 кілометрів, через Чорбівку і Білики – 35. До найближчого населеного пункту, яким є Чорбівка, від Комарівки потрібно подолати 7 кілометрів.
Місцевий ФАП знайти було досить просто. Добротна будівля, обкладена білою цеглою, досить вигідно відрізняється від інших, частину з яких прийнято називати «шевченківськими». Навкруги все виметено, бур’ян скошений. З усього видно – це не пустка, тут є життя. На момент нашого приїзду ФАП був зачинений. Та сусід Серьога, угледівши чужих і дізнавшись, що вони з газети, швиденько дістав з кишені мобільного і почав телефонувати: «Ліда, тут до тебе з газети приїхали».
- Вона сказала, що через 15 минут буде, - повідомив вже нам.
«Вона» - це господарка ФАПу, фельдшер-акушер Людмила Демченко - дійсно приїхала через п’ятнадцять хвилин. Очікуючи її, підходжу до двох жіночок, котрі, пасучи гусей, з цікавістю поглядають на прибульців. Представляюсь. «Чого це ви так довго їхали, - одразу вкриває «мокрим рядном» шістдесятирічна Марія Маньківська. – Після обіду її немає, в неї у Чорбівці справи». Доводиться виправдовуватись. Мовляв, тільки-но отримали листа, одразу й поїхали. «Що ж це робиться в світі, - скаржиться Маньківська. – Тільки й осталось у нас в селі, що ФАП. І той хочуть розвалити. Почта вже валиться, так нехай і це заберуть. Ми тільки дождались путнього лікаря. Видно, не дадуть їй поробити. Оце ще нехай і автобус шкільний до нас перестане ходити - і кінець настане. Да, письмо ми писали. І я підписувалась. Та тут все село знає, що ФАП хочуть у нас забрати».
Людмила Демченко приїжджає на скутері. На цьому транспортному засобі вона їздити звикла. Щодня по кілька разів приїжджає із Чорбівки, де живе, до Комарівки. «Ви розумієте, є специфіка таких маленьких сіл, як це,» - пояснює жінка. – Тут люди не звикли самі в медпункт чи лікарню ходити. Доводиться їздити до кожного додому.» Людмила Петрівна запрошує пройти в її «апартаменти». В більшості кімнат чисто, світло, але дуже холодно. Опалюється лише один кабінет, де, власне, й працює фельдшер. «Економимо на всьому», - пояснює Демченко. Її прийомний кабінет одночасно виконує функції аптечного пункту. В асортименті – найбільш недорогі ліки. Тут є і знеболюючі, і протигрипозні препарати, і найпростіші мазі та краплі. «Дорогих ліків я не тримаю, - продовжує свою розповідь Людмила Петрівна. – У місцевих жителів на них просто немає грошей. Які тут, в Комарівці, доходи? Майже всі – пенсіонери. Ще тримають корів і, здаючи молоко, мають додатковий прибуток».
Людмила Демченко працює в Комарівському ФАПі другий рік. Але за цей час уже встигла вивчити прізвища, імена та по-батькові всіх місцевих жителів. Їх у Комарівці небагато – 76 дорослих і 9 діток. Як і всі люди, вони хворіють і потребують медичної допомоги. В чорбівську амбулаторію чи в районну лікарню звертаються дуже рідко. Хіба зуби полікувати чи в разі дійсно тяжкої недуги. В основному ж лікуються у Людмили Демченко.
Комарівський ФАП знаходиться на балансі Чорбівської сільської ради. Рада ця бідна, одна з найбідніших у Кобеляцькому районі. Землі тут піщані, малопридатні для землеробства. Немає і промислових підприємств. Більшість із семисот мешканців Чорбівської сільради ніде легально не працюють. Всі ці чинники і призводять до того, що місцевий бюджет взмозі «прогодувати» хіба що нечисленний апарат органу місцевого самоврядування. На всі інші потреби надходить дотація з бюджетів вищих рівнів.
Два місяці тому пішли розмови, що у 2009 році дотація на медицину буде скорочена. І медичний заклад залишиться лише в Чорбівці. Говорить сільський голова Любов Васюта: «У нас 700 чоловік живе. Амбулаторія і ФАП - це таки дуже «жирно».
«Жирно» - це 22815 гривень, котрі йшли на утримання комарівського ФАПу. 90 відсотків цих коштів – зарплата Людмили Демченко і санітарки. Фельдшер отримує «аж» 700 гривень на місяць, санітарка – 250. Інші витрати – це телефонний зв’язок.
Головний лікар ЦРЛ Іван Супруненко про плани щодо ліквідації комарівського ФАПу знає. Він говорить: «Під майбутню реорганізацію може потрапити не лише комарівський ФАП, а й такий же лікувальний заклад у Чкаловому. У сусідньому Решетилівському районі вже реорганізовані всі дільничні лікарні у амбулаторії.
(Від редакції: в Кобеляцькому районі сільські дільничні лікарні працюють в Іванівці, Дашківці, Озерах). Утримання цих закладів є надто затратним через те, що вони обслуговують надто малу кількість населення. Та я б поки що не радив жителям Комарівки засмучуватись. Рішення по їх ФАПу ще не прийняте, з Нового року він працюватиме».
Комарівський ФАП дотується з районного бюджету. І, відповідно, його доля залежить від депутатів районної ради. Районний бюджет протягом 2008 року постійно перевиконується, тому надія, що сільські ФАПи житимуть, залишається.
А взагалі, ліквідація подібних медичних закладів проводиться по всій Україні. Чиновники з Міністерства охорони здоров’я аргументують цей захід вже звичними поясненнями про «європеїзацію», «оптимізацію» та іншу «ацію». Нібито в Європі таких закладів немає. Але ж у Європі є дороги, є санітарні вертольоти, котрі при необхідності долетять до найменшого села. Коли це буде в нас – невідомо. А відомо те, що після закриття ФАПу в Комарівці будівлю швиденько розберуть, двоє людей втратять роботу, а місцеві жителі залишаться без медичного обслуговування.
Цікаво, а у вітчизняних «європеїзаторів» батьки в селах живуть?