Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
За 23 роки свого життя юнак зазнав безліч горя від лютої оковитої, не випивши ні краплі. Однак тяжка праця та людська доброта допомогли йому вистояти і йти далі. Діма Гудим народився на Кіровоградщині і жив у багатодітній сім’ї з мамою. Ріс без батька, бо той ніколи не вважав Діму своїм сином. Ще коли хлопчику було шість років, він з мамою та сестрою переїхав на Полтавщину, в село Чечужино Козельщинського району. Доля у інших братів та сестер Дмитрика склалася по-різному. Братика-близнюка забрала до себе тітка по матері. А сестричка Юля після семи класів утекла з дому і вийшла заміж. Діма залишився з маленькою сестричкою на руках та мамою, яка випивала. Про дитинство у хлопчика хороших спогадів дуже мало. «Замість іграшок у мене було три корови, десять свиней, дві кози… Після народження сестрички Альонки мама сильно перехворіла і все хазяйство звалилось на мої плечі.» До школи Діма ходив за чотири кілометри у Бреусівку. Завжди після третього уроку він велосипедом їздив додому доїти корів, а потім повертався до школи. Навчався Діма добре, навіть музичну школу закінчив у Козельщині. Не від хорошої долі мама почала випивати ще більше. Після закінчення Дімою одинадцяти класів вона поставила його перед фактом: забирай половину господарського майна і живи собі як хочеш. Вісімнадцятирічному Дмитру дістались дві корови, двоє свиней та кілька гусей і курей. «Жити було ніде. Я пішов до бабусі, яка жила у тому ж селі. Відносини з бабусею так само не ладились, бо вона теж не була байдужа до чарки.» Бабуся дуже пила. Останні два роки Діма ходив замість неї на роботу доїти корів, яких було чотирнадцять, а вдома - ще дві. У вільний час Діма пас корів людям, за що отримував 3-5 гривень. У 2006 році прийшло до Діминої оселі велике горе. Бабуся святкувала свій день народження, і з нею стався, так би мовити, нещасний випадок. Вона випила літр горілки, після чого раптово померла. Діми вдома тоді не було, він якраз пас корів. На пасовисько прибігла сусідка і повідомила страшну новину. Діма втратив свідомість. Потім у нього трапився сердечний напад. Він залишився сам. Коли трішки оговтався, зрозумів, що в нього немає коштів, щоб поховати бабусю. «Голова сільської ради не виділив і копійки для поховання бабусі. Довелось продати свою улюблену корову Майку за 800 гривень і маленького бичка за 250 гривень, щоб поховати бабусю. Мені дуже боляче було її втратити. Яка б вона не була, проте я її вважав за матір.» Після цих подій у Діми почались проблеми зі здоров’ям. Боліло серце. За своє життя він жодного разу не випив навіть чарки горілки і не скурив жодної цигарки, бо на прикладі своїх рідних знав, що до хорошого ці звички не приводять. Опинившись зовсім один, він мав вирішити, як жити далі. Дмитро продав залишки свого господарства і подався до м.Кобеляки. Спочатку жив по квартирах. Так як корову він міг здоїти за 5-6 хвилин, швидко знайшов роботу у людей. «Доводилось вичищати у свиней, допомагати по господарству. Але в Кобеляках працювати було набагато краще, платили вже не копійки, а по 20-30 гривень, і давали їсти.» У душі ж Діма був творчою особистістю ще з дитинства, тому у вільний від роботи час він відвідував Кобеляцький будинок дитячої та юнацької творчості. Там його завжди приймали з теплом та усмішкою. І саме там відкривались його таланти. Діма входив у сценічний образ Вєрки Сердючки на сцені БДЮТ, РЦКД, а нещодавно виступив зі своєю програмою на день міста Кобеляки. Взимку стало важче, люди перестали наймати його пасти та доїти корів. Було дуже холодно. І за квартиру потрібно було чимось платити. Діма не знайшов іншого виходу, як піти до міської ради. «Мені відкрив двері секретар міської ради Сергій Галушко. Вислухавши всю історію мого життя, він одразу зателефонував до Анатолія Шкарбана і поцікавився, чи потрібна йому на роботу людина, яка уміє будь-що робити по підсобному господарству.» Анатолій Миколайович не пройшов повз чуже горе і прийняв хлопця на роботу до психоневрологічного будинку-інтернату, директором якого він являється. У колективі до нього добре ставились, там Дмитро знайшов підтримку і розуміння. Але, на жаль, Діма у житті пережив багато стресів, і через півроку за станом здоров’я йому довелося звільнитися. Зараз він працює у навчально-виховному комплексі №1 двірником. Однак у вільний від основної роботи час він нарешті займається улюбленою справою - допомагає педагогам у проведенні свят та творчих вечорів. Налагодилось у Дмитра не лише у роботі, а й в особистому житті. Він зустрів дівчину на ім’я Ольга, яка стала його опорою та підтримкою. «З Олечкою у мене почалося нове життя (прим. авт.: говорить зі сльозами на очах). Я дуже хвилювався перед знайомством з її батьками. Спочатку вони навіть не вірили, що у моєму житті так склалися обставини. Але, незважаючи ні на що, вони прийняли мене до своєї родини.» Зараз Діма одружений і називає батьків Ольги татом і мамою. Цього місяця у Діми сталася значна подія - Ольга подарувала йому сина Максимка. Дмитро дуже щасливий, і коли говорить про сина, не стримує сліз радості. Діма щиро дякує педагогічному колективу НВК №1 і всім, хто допомагав йому фінансово та морально. «Світ таки не без добрих людей! Я дуже щасливий, адже у мене тепер є дружина, син та батьки!»
Головна 
