Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Андрій Дрофа: «Головне – вірити у те, до чого прагнеш»
17:22
Колись Андрій Дрофа навчався в Кобеляцькому інтернаті, зараз у свої двадцять шість років він працює на Всеукраїнській радіомережі «Мелодія», паралельно втілює в життя проект «Новий рік-РеПеТиція - «Найкреативніший новорічний ранок» у 30 містах України, який невдовзі зможете побачити на телеканалі «М1». Він побував у Польщі (знімався в телепроекті), до Вірменії їздив по програмі «Study visit» (навчальний візит), до Угорщини - на найбільший фестиваль Східної Європи. Отже, вперше, відверто, Андрій розповідає про шлях, який йому довелось пройти перед тим, як стати успішним
Передісторія приїзду до кобеляцької школи-інтернату
Я народився у Чернiговi. Оскільки місцем мого народження виявилася тюрма, де матір відбувала строк за крадіжку, потрапив до дитячого будинку в Прилуках (зі слів єдиного рідного дядька). Я батька ніколи не знав i даних про нього не маю. Яким чином пішов до першого класу в селі Мар’янiвка Гребiнкiвського району Полтавської області, мені теж невідомо. Очевидно, матір, забравши мене з дитячого будинку, вирішила “осісти”, влаштувавшись у цьому селі дояркою, за що i отримала квартиру, в якій ми мешкали. Та через 2 роки (я закінчив 2 класи) вона з невідомих причин, забравши мене з собою, поїхала у «нікуди»... Пам’ятаю, що бомжували ми 4 роки, здебільшого “осідаючи” у столиці та Харковi, а взагалі об’їздили ледве не весь колишній Союз. На проживання, звісно, заробляли тим, що просили «милостиню» по переходах, в метро, біля церков. В цей час у Борисполi мати народжує дівчинку, яку назвали Інною, але, не дивлячись на це, не зупиняється, i забравши немовля з пологового будинку, ми знову прямуємо в те ж-таки “нікуди”. Так би мовити, “родинний бізнес” розширився, адже люди ще більше співчували брату i його маленькій сестричці, які сиділи взимку у холодному переході (матір зазвичай в цих “акціях” участі не брала). Протягом цих років нас разів 10 затримувала міліція i направляла мене до дитячого розподільника, сестру — в лікарню, а матір — у спецприймальник. Але днів через 2 вона виходила, відшукувала, забирала нас, i починалося все спочатку. Боюся, що це б продовжувалося принаймні ще декілька років, але одне з таких затримань природно виявилося останнім: у липні 1993 року в переході на Хрещатику мене одного (сестру забрали раніше у Харкові i більше не віддали матері) забрали до київського розподільника i через те, що мама народилася на Полтавщині, направили до Полтави. Таким чином у 11-рiчному віці я пішов до 3 класу Кобеляцької школи-iнтернату. Протягом першого року навчання у iнтернатi мати, якимсь чином відшукавши, один раз приїздила до мене, але потім десь пропала, i більше я її не бачив, з чого роблю висновок, що її вже немає на бiлiм свiтi... Про єдине жалкую, що не можу дізнатися, де опинилася сестричка (мені відомо, що її удочерили за кордон з прізвищем Іванова). Я намагався її розшукати, провів масштабну пошукову роботу, віднаходив інформацію в архівах, писав у програму «Жди меня», однак знайти її так і не вдалося.
Життя на Кобеляччині
Перші шість років навчання в iнтернатi за статусом я вважався дитиною, яка мала батьків. Але потім у зв’язку з виходом закону, який давав право позбавляти батьківських прав без суду після 6 місяців вiдсутностi батьків, нарешті отримав статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Я ж був вельми активною і різноплановою дитиною... Ну, найперше, добре пам’ятаю керівника гуртка будинку дитячої творчості Галину Івахненко. Ця жінка багато чого дала мені для життя. Щоправда, вельми дивно: чого це я «поперся» на гурток «Одягни ляльку»??? Якось не «по-чоловічи»! Пригадую, вона постійно мені говорила: ти забагато говориш і до того ж... часто не те, що потрібно... По-друге, хоча, можливо, і по-перше, це Олена Лашко. Чудова, добра, ніжна, чуйна, щира, беззаперечно талановита жінка! Маючи безліч проблем і двох дітей, вона завжди могла приділити якусь хвилинку уваги. Нагодувати врешті-решт! Інтернат згадується мені, як... голодна пора. Незважаючи навіть на те, що нам постійно дорікали: ось, типу, в наших сім'ях м'яса не бачимо, а ви ще й «козні строїте»... Щось таке... Але не м’ясо було для мене головне, а родинний затишок і звичайна смажена картопля з пиріжками... Тому багато знайомих, яких я можу згадати, переважно пов’язані з тим, що «смачно кормили»! Не можу не згадати Срібних. Золота родина! Раді мені були завжди. Приходив до них майже щонеділі. Любов Койнаш тоді працювала у будинку культури, зараз, здається, в інтернаті. Своєрідна, імпульсивна, але з великою душею людина. Ну, хто ще?! Ніна Анохіна. Вона забирала нас з інтернату на концерти. Їздили по селах різних...
У Гадяч із «клунками» в руках
Коли я вступав до училища культури у Гадяч (абсолютно самостійно), ніхто, окрім Лашко, навіть морально не підтримав. Вважалося, що випускникам інтернату далі, як ПТУ, і «суватись» не варто. Я сам поїхав здавати документи, поступив. Найбридкіше у цій ситуації, що мене на перше вересня навіть не відвезли туди. Я сам (з «клунками», назбираними за 7 років) поїхав у абсолютно чуже мені місто на рейсовому автобусі! У 2000 році мене зараховано до числа студентів режисерського відділення Гадяцького училища культури iм. I.П.Котляревського. Цей вибір професії був невипадковим: іще під час навчання в iнтернатi я вiдвiдував майже всі гуртки і творчо-мистецькi заклади, які лише були у містечку, закінчив музичну школу по класу акордеона, брав участь i сам готував вечори в школі. Найвищим своїм творчим досягненням в період навчання в училищі вважаю перемогу (диплом лауреата 1 ступеня) на Всеукраїнському конкурсі читців, присвяченому пам’яті Т.Г.Шевченка, у Києві.
«Комсомольська» робота та державна академія
В обласному театрі проходив звіт Гадяцького училища. Там були присутні керівники Комсомольського палацу культури, яким я дуже сподобався, як ведучий. Вони запросили мене працювати методистом у палац культури. Я згодився і поїхав туди працювати, одночасно вступивши до Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтв на заочне відділення. Два роки відпрацював у цьому палаці культури, але були такі ситуації, які мене в цій роботі не влаштовували. Мене поселили в гуртожиток. Одного разу я поїхав на сесію, а в цей час у гуртожитку вкрали кілька цінних для мене речей. Я перебрався на квартиру. Хоч робота в мене була цікава, але ніякого розвитку і перспектив я не бачив. Треба було щось вирішувати. І я вирішив – поїхав до Києва.
Професійний прес-реліз
У творчому житті Андрій Дрофа прагне (і це йому успішно вдається) реалізовувати свої творчі амбіції. У цьому напрямку спостерігається постійний професійний ріст, пов'язане з ораторським мистецтвом і навиками ведучого, mc, журналіста, режисера, організатора різноманітних свят і заходів. Андрій - лауреат всеукраїнських конкурсів декламаторів, закінчив училище культури з червоним дипломом, а згодом - державну академію з дипломом за фахом «Режисер, арт-директор, продюсер». Після дворічної роботи за професією в палаці культури йде працювати на телеканал «Світ» як «brand-voice» (голос каналу). Неповторний тембр і характеристики голосу дають можливість якісно озвучувати програми і анонси. Висока оцінка «закадрової» роботи підбиває творчу натуру Андрія на рішення пов'язати своє життя з радіо («Ваша хвиля», «Київ», «Українське радіо «Культура»). Тут він починає з проведення інформаційних, вітальних інтерактивних програм як DJ-ведучий. Надалі робота в студії стає Андрію «тісною», і він пробує свої сили в журналістиці (шукає матеріал, пише сценарії, проводить інтерв'ю зі знаменитостями, робить репортажі і прямі включення з різноманітних подій). Кінцевим «пунктом призначення» на сьогоднішній день стала Всеукраїнська радіомережа «Мелодія», де авторська програма «КультКонтроль» стає одним з найуспішніших проектів. Знаючи Андрія Дрофу як високопрофесійного ведучого, його запрошують у всілякі культурні акції. За його плечима проведення фестивалів «Пісенний вернісаж», «Калинове літо на Дніпрі», «Сузір’я талантів», «Біле озеро», «Сергіївські зорі», «Київщина молода», конкурсів «Кращі установи на ринку державних закупівель», «Людина року»… І це далеко не повний перелік тільки постійно діючих проектів. Не був би Дрофа «всюдисущим» (а саме так його «охрестили» в радіокругах), якби обмежився тільки цією роботою… Спостерігаючи за розвитком еvent-сфери, створює Art-agency «Max Professionals», яке надає послуги на ринку організації і проведення свят. Людей постійно потрібно чимось дивувати! І в цьому справжній професіонал повинен уміти втілити ідеї і фантазії в життя та ще здійснювати проекти так, щоб це несло прибуток! Багатство досвіду, ентузіазм, креативність і особливий шарм – те, що створює особистий стиль і підхід до роботи відповідального, комунікабельного, цілеспрямованого Андрія.
Проект «КультКонтроль»
Андрій задає безліч різноманітних питань сучасним знаменитостям, міркує, коментує їх відповіді і як на духу викладає результати бесід у вигляді інтерв'ю на хвилі радіо «Мелодія». Ексклюзивна, якісно нова, цікава, жива і навіть корисна програма не залишить байдужих вух біля радіоприймачів! Все найцікавіше, новіше і актуальніше з області культури і шоу-бізнесу тепер під контролем! Він не запитує у зірок про творчу діяльність, про їх досягнення. Як правило, Андрій дізнається про щось особисте, про те, що маловідоме загалу. Кожне його інтерв’ю - це відкриття, адже людина розповідає про те, про що ніколи нікому не розповідала.
Спогади про маленького Андрія
Керівник гуртка Кобеляцького БДЮТ Галина Івахненко: - З дитинства Андрій сам складав сценарії, сам співав, сам грав. Він був у всьому безвідмовним, завжди допомагав. Я неабияк переймалась, як він із своїми здібностями буде обирати професію у майбутньому. Пам’ятаю, Андрій говорив: «Галино Іванівно, трактористом я точно не буду…» У нього все вийшло, я за нього дуже радію!
Олена Лашко, педагог, психолог Кобеляцької школи-інтернату: - Андрій, безумовно, унікальний випадок у моїй педагогічній практиці. Я працюю у школі-інтернаті 18-й рік. За цей час бачила багато обдарованих і талановитих дітей. Але їм усім не вистачало того у характері, на що вони б могли спертися, щоб подолати негаразди свого колишнього життя і чогось досягти у житті новому. Школа-інтернат, звичайно, не той заклад, де дитина може розраховувати на всебічний розвиток і подальший успіх у житті. Але, повторюся, у багатьох теперішніх і колишніх учнів школи є іскра Божа. Проте небагато з них дійсно чогось досягли. Але тут не обійшлося без чиєїсь доброї твердої руки здебільшого поза межами нашого закладу. Андрій протоптував собі дорогу сам. Можливо, він ще в школі на загальному фоні якось виглядав «білуватою» вороною, але його вистачало всюди. Я у той час на громадських засадах частково виконувала роботу педагога-організатора, і Андрій був незмінним художником-оформлювачем, ведучим, сценаристом, артистом, виконавцем, організатором. Я ще тоді звернула увагу на його руки. У фізіогноміці є такий термін: «артистична рука» - тонкі довгі пальці, вузькі долоні, красивої форми нігті, щось таке аристократичне. Безумовно, щось дісталося хлопцеві від пращурів особливе. А ще - його характер, я б не назвала його твердим. Швидше гнучкий. І головне – його вміння не тримати зла, не зациклюватися на образах, яких дитина в інтернаті зазнає досить часто. Він легкий, світлий, цілеспрямований, у нього чуйне серце. Я ніколи не сумнівалася, що у нього в житті все складеться.
Головна 
