Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 1 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Мало хто знає про те, що є в Кобеляцькому районі така собі неформальна громадська організація. Її члени щотижня у неділю збираються на ринку, що в райцентрі. Збираються, щоб обговорити свої досягнення, накреслити плани на майбутнє, поділитися інформацією. Кожен з них має свою посаду, обов’язки, у багатьох є псевдоніми. Обговоривши новини і розробивши плани, члени організації розходяться по домівках. І через деякий час біля їх будинків виникає специфічний шум – туркотіння та шелест крил. Це злітають у повітря голуби. А ті кілька десятків чоловік, котрі щонеділі збираються на ринку, є фанатами цих красивих птахів. Вони їх вирощують, удосконалюють, тренують, міняються ними, інколи й продають. Гарний голуб, між іншим, коштує чималі гроші. Щоправда, заплатить їх лише такий же фанат-голуб’ятник. Очолює місцевих голуб’ятників Юрій Кликов, він же «Абрамович». Його птиця високо ціниться по всій Україні і навіть за її межами. Анатолій Мохунь віддає перевагу голубам, які мають високі льотні якості. Щодня він влаштовує своїм улюбленцям своєрідну зарядку. Бере в руки довжелезну жердину з прив’язаною до неї ганчіркою і вперед, точніше вверх, махне раз, другий - і зграя стрімко зникає у височині. Голуби Мохуня вважаються найкращими «літунами» в Кобеляках. Інші голуб’ятники мають свої «фішки». Так Михайло Коршак кохається у голубах «вороної» масті. Тому й розводить лише їх. А ось Семен Бондаренко від розведення високольотних голубів перейшов на декоративних. Його птиця практично не літає. Його красені – для виставок, вони так і просяться в об’єктив фотоапарата чи на мольберт художника. Сергій Химочка – людина серед голуб’ятників особливо шанована. Він за освітою ветеринар. І тому при найменшій підозрі на недугу у птахів голуб’ятники біжать до Сергія. Той допомагає оперативно і безвідмовно. Адже сам вирощує високольотних. Кожен з цих людей може годинами розповідати про дутишів, трубачів, штрасерів, чіліків, серпатих, миколаївських, поштарів. Це їх друзі, вихованці, улюблені діти. Це їх голуби. Та все ж Роман Горбенко, один із заядлих кобеляцьких голуб’ятників, порадив: «Давайте спочатку я вас повезу в Шенгури. Там живе найстарший і найшанованіший голуб’ятник району. Нехай «ЕХО» про нього напише». Дідові Сашкові, він же Олександр Порубай, вже виповнилось 83 роки. І він з повним правом претендує на звання найстаршого, найдосвідченішого голуб’ятника Кобеляцького району. Почав «ганяти» голубів ще в дитинстві. «Років 12 мені тоді було, - згадує дід Сашко. – Тоді в Коваленківці, де я жив, всі пацани «ганяли». Таким чином загальний голуб’ячий стаж Олександра Володимировича становить шість десятиліть. Єдина перерва у сім років була під час служби в армії. Пішов він служити у 1943-му, коли радянські війська визволили Полтавщину від фашистів, і повернувся додому в 1950-ому. Кілька разів був «на волосинці» від смерті. Перший раз - коли одразу після мобілізації Порубая, як і тисячі інших новобранців, одразу кинули в «м’ясорубку». «Послали на Дніпро форсувати, - розповідає про та страшні часи Олександр Володимирович. – Мені хоть форму дали, а багато хлопців прямо в «гражданці» в бій пішли. Нам сказали: «Ви два года кормили німців, тепер кров’ю позор змивайте». А по-справжньому «вмився кров’ю» молодий червоноармієць в бою під Кривим Рогом. Він отримав тяжкі поранення ніг. І тільки-но ліг на операційний стіл, як пролунав крик: «Німці прорвались! Через 15 хвилин будуть тут». Порубая, як був, майже голого вкинули у підводу і повезли в тил. Доки доїхали до місця призначення, померли від холоду та втрати крові десятки поранених. Порубай вижив. «Мене спасли молодість і спирт, - розповідає Олександр Володимирович. – Допався я до баклажки, як теля до дійки». Потім його поклали в баню, бо в медсанбаті місця не було, і забули. Коли протверезів, почав кричати. Лише тоді про нього згадали і нарешті прооперували. Потім були бої за визволення Польщі. Ввійшов Порубай і в Берлін, де й розписався на стіні рейхстагу. Голуби також одного разу ледве не призвели Олександра Порубая до загибелі. Було це у 1964 році. Дізнався голуб’ятник, що в сусіднє з Коваленківкою село приїхав колега по захопленню аж із Харкова. І привіз із собою птахів якоїсь рідкісної породи. «Я ж одразу туди, - згадує дід Сашко. - Голубів він привіз миколаївських високольотних. У нас в окрузі тоді таких ще не було. Ох і ціну той дядько за своїх голубів загилив. 50 рублів за одного! Це тоді бешені гроші були». Такої суми у Порубая в той день не було. І він вирішив позичити грошей. Для цього потрібно було добиратися до іншого села, де жили заможні родичі. Де й трапився знайомий мотоцикліст, який згодився підвезти. Мотоцикліст виявився «лихачем», та ще й «під мухою». В результаті і сам наїзник, і його пасажир на очах ошелешених глядачів, пролетівши кілька метрів у повітрі, приземлились у яру. Слава Богу, впали на пісок. Вижили самі, вцілів і мотоцикл. «Ох і лаяла мене тоді жінка, - сміється Порубай. – Але голубів я все-таки купив». Колись у Олександра Володимировича було близько двох сотень голубів. В основному він розводив все тих же «миколаївських». Вони славилися своїми високими льотними якостями. За словами голуб’ятника, його птахи могли перебувати в повітрі майже добу. А покупці за ними приїжджали з усього величезного Радянського Союзу. «Всякі люди приїжджали, - згадує чоловік. – І на чорних «Волгах» приїжджали. А колись один жінку до півсмерті налякав. Забігає вона в хату і кричить: «Сашко, там якийсь дядько в кукурудзі засів і за мною підглядає». А той дядько, як виявилось, не за нею спостерігав, а за голубами. Потім на колінах просив продати йому кілька птахів. Був той чоловік аж з Москви». Зараз у Олександра Володимировича голубів менше. Точну кількість він не називає. Каже: «Не можна птицю рахувати, прикмета погана. Може, сотня голубів і живе». Крім цих літунів, у господарстві Порубая живуть ще кури, гуси, двоє собак і кілька бджолосімей. Не дивлячись на вік, він кожного дня «ганяє» голубів, регулярно вправляється біля іншої худоби. «Я ж сам залишився, три роки як померла моя кохана Галя, - зітхає Олександр Володимирович. – Без цього хазяйства я б зачах, затоскував. А так і клопіт мені є, і приємно, як у дворі одне туркоче, друге кудахкає, третє гавкає. Вообще люди зараз неправильно живуть, - розмірковує він. – Землю гребуть, машини купляють, на грошах помішалися. Гроші-то й нужні, але це не головне в житті. Гляньте ж, вони заборами відгороджуються, в гості один до одного не ходять. А доживуть до мого віку, остануться самі - то й поймуть, що в житті головне». Прощаючись, Олександр Володимирович подарував нам із Романом Горбенком по баночці меду. І сказав: «Вгостіть всю сім’ю цим медом. Він у мене справжній, опечатаний. Це вам не той солодкий нектар, яким на базарі торгують. І приїжджайте ще, я вам стільки про бджіл розкажу».
Головна 
