Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 1 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Цю банальну фразу кота Леопольда із відомого мультика усі сприймають як веселий жарт, хоч насправді вона містить у собі глибоку філософську істину нашого буття – немає нічого кращого, ніж жити дружно, поважати один одного, підтримувати, допомагати один одному. Недарма в народі кажуть: «… радість пополам – дві радості, горе пополам – півгоря». На жаль, не завжди і не всі розуміють цю істину. Досить часто люди дихають одне на одного отрутою, нищать своє життя безпідставними підозрами, заздрістю, вигадують плітки, влаштовують лайки, що в свою чергу призводить до психічних розладів, нервових стресів, інфарктів та інше. Літературна класика застерігає нас від родинних чи сусідських чвар, розбрату та інших негараздів. Усім відомо, чим закінчилась сварка між Монтекі і Капулетті у найпечальнішій повісті Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєта», трагічно закінчується оповідання Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я», мало добра від сварок Часника і Галушки у п’єсі Олександра Корнійчука «В степах України». Щось подібне відбувається іноді в наш час, вважаю за необхідне розповісти про свою хорошу знайому, надзвичайно доброзичливу і чуйну людину, з якою кілька років ділила заробітчанські негоди в Москві. Молода успішна людина, педагог за освітою, сама заробила грошенят і купила будиночок, але чи то не знала, чи проігнорувала народну мудрість: «Обираючи оселю, найперше обирай сусідів». Причепурила будинок, садибу перетворила на суцілний квітник, близько 20 кущів троянд, близько 50 кущів хризантем та інше. Майже щодня до неї приходять люди – рідні, друзі, просто знайомі, колеги по роботі, і кажуть, що йдуть помилуватися красою і відпочити душею. Сусіди теж віднеслися з розумінням і повагою до комунікабельної і доброзичливої людини, але окрім однієї. Цю сусідку одразу почала давити «жаба» звичайнісінької заздрості, її дратувало широке коло дружнього спілкування молодої учительки, бо сама жила відлюдькувато з чоловіком, непрацюючим п’яничкою. Її дратувала і краса в садибі учительки, бо в своєму дворі плавали у багнюці свині, гадили в дворі і за двором кілька собак. Весь цей безлад, невлаштованість, обурення на власну долю викликали у неї злість і ненависть, які вона вирішила чомусь вилити на успішну і життєрадісну учительку. Посипались щоденні лайки, образи, плітки. Щоб було дошкульніше, ображала при гостях, колегах і навіть при дітях, які приходили на додаткові заняття, чи при підготовці до екзаменів (тестування). Чоловік-п’яничка на догоду дружині ліз через паркан на садибу сусідки, втручався в особисте життя, іноді в нетверезому стані влаштовував клоунаду чи, можливо, «показ високої моди», бігав по вулиці в трусах, зате в чоботях і в шапці, а діти фотографували мобільниками. Молода жінка не знала, що робити, наростила металопрофілем уже півтораметровий паркан, змінила замки на воротах і хвіртці, але ніщо і ніхто не могло допомогти. Колись були вуличні комітети на чолі з міськими депутатами, територіальні товариські суди, подібні інциденти розглядались адмінкомісіями чи профкомами за місцем роботи. Зараз ніхто і нікому не потрібен, своїх депутатів на закріплених територіях ніхто ніколи не бачив. Комісія міської ради на чолі з Письмаком О.В. двічі приїздила, щоб засвідчити порушення з боку сусідки та надати акт заявниці для звернення до суду. Кілька разів приїздив за викликом дільничний, щоб урезонити п’яного сусіда, але ніяких мір не приймав, радив почекати, бо має право втручатися в такі конфлікти лише після того, як хтось когось уб’є або завдасть тілесних ушкоджень. Учителька звернулась за допомогою до керівництва підприємства, де працює сусідка, але там не вислухали сторін, не розібрались, не вжили заходів до примирення. Потім захистили свою працівницю, направили лист з купою звинувачень у райвідділ освіти, чим ще більше загострили і поглибили конфлікт. Єдиним виходом, за порадою сусідів і друзів, було звернення до суду, хоч і всупереч власним переконанням моєї подруги. Найцікавішим, а можливо найсмішнішим, дійством було саме судове засідання. Адвокат відповідачки намагався довести, що жодним нормативним актом (указом, законом, постановою і таке інше) ніхто і нікого не зобов’язує вітатись, посміхатись, бути чемним, ввічливим, доброзичливим, дружелюбним. Що такі риси характеру чи норми поведінки взагалі не потрібні нинішньому суспільству. І навпаки, жодним законом не передбачено покарання за невігластво, хамство, грубість, плітки, образи, ненависть, то виходить, що це і є норми нашого співіснування. Незважаючи на те, що в суді була повністю доведена вина відповідачки (свідків 5 чоловік, акти, протоколи, фотографії), верх взяли здоровий глузд і благородство вчительки – на пропозицію судді вона погодилась на примирення сторін, мотивуючи тим, що будь-який мир - краще, ніж перемога, бо там же є переможець, є і переможений. А таких у мирному співіснуванні людей не повинно бути. Суд зобов’язав відповідачку дати розписку про добросусідство. Отже, хай буде мир і давайте жити дружно! А я на тлі цього суду пригадала «Моральний кодекс будівника комунізму», який ми вивчали як таблицю множення, і головною засадою якого було: «Людина людині друг, товариш і брат». Хіба якщо не будуємо комунізм, то ніяка мораль не потрібна? Закінчити свій опус хочу словами Расула Гамзатова: Люди, я прошу вас, ради Бога, Не стесняйтесь доброты своей, Ведь у нас друзей не так уж много. Опасайтесь потерять друзей.
Головна 
