Режисер, автор, продюсер і художній керівник Центру сучасного мистецтва «Дах», Владислав Троїцький відповів на питання УНІАН.

ЛЮДСТВО САМОГУБНО ПОСУВАЄТЬСЯ В БЕЗОДНЮ, ВИХІД ОДИН...

Владислав, колись Ви сказали, що Україна дивна країна, ніхто до ладу не може сказати, що вона собою являє. Минули два роки, чи зрозуміли Ви Україну?

Щоб зрозуміти Україну – як всесвіт, не вистачить все життя. А два роки тому я також сказав, що «Україна загадкова країна, якій не потрібна її власна культура». На жаль, в цьому сенсі нічого не змінилося.

Ми живемо в дивовижний час. Сьогодні світ стоїть перед серйозною проблемою: руйнується парадигма, побудована західною цивілізацією як суспільством споживання. Вона падає лавиноподібно, і насправді ніхто немає рецептів – що робити. Те, що Україна опинилася в цій ситуації попереду – ми падаємо вниз швидше за всіх, – спричинене саме тим, про що ви говорите.

Політики, в тому числі й наші, намагаються вирішити проблему в правилах тієї системи, яка себе вже зжила і дискредитувала. Ще кілька місяців тому говорили, що криза триватиме два-три роки, а тепер у Давосі сказали, що 10–15 років. Значить, доладу ніхто не знає, скільки саме. Минула світова криза – Велика депресія – закінчилася Другою світовою війною. Чим закінчиться криза сьогоднішня, ніхто не знає, але є великий ризик, що кінчиться чимось дуже брутальним – потрясіннями і війнами.

Це все на тлі найпотужнішої кризи екологічної. Криза закладена вже в самому нашому ставленні до води, атмосфери, до джерел енергії. Сьогодні ми одержуємо все це немовби «задарма». Людство бездумно і самогубно посувається в безодню. І вихід, на мій погляд, тут можливий тільки один – звернення до духовної суті людини. Я кажу не тільки про релігію, яка сьогодні теж багато в чому стала бізнесом. Звернення до глибинної суті людини – це основа і мистецтва, і культури.

Існує поняття альтруїзму – здатності віддавати. Це жива, природжена потреба людської душі і духу дарувати іншому – свій дар, своя увага, своє тепло. Не продавати, але дарувати: альтруїзм полягає в тому, як я віддам і як приймуть цей дар. І це абсолютно інша система взаємин, яка виховує в людині вимогливість до себе і терпимість, вимогливість до самого відчуття свого життя. Це війна пітьми і світла. І тут відбуватиметься жорстокий конфлікт, тому що руйнування меркантильної, споживацької системи породжує соціальну напругу і будить в людях бісів, демонів.

НАШІ ПОЛІТИКИ МЕТУШАТЬСЯ ПО КОРАБЛЮ, ЯКИЙ ТОНЕ, ПОКИ ВОНИ ВИРІШУЮТЬ, ХТО БУДЕ КАПІТАНОМ

Які біси можуть прокинутися в українцях?

Вони однакові – що в Україні, що в усьому світі. Нині відбуваються періодичні сплески насильства в Європі. Беззмістовна, колективна несвідомість починає руйнувати мир, не творити його, а руйнувати. Це свідчить про те, що в людях прокидається не світлий початок, а агресивний, дикий. Те саме може статися тут: війна криміналу, неможливість виходити на вулицю, алкоголізм, наркоманія тощо. Це все легко спрогнозувати, тим більше що ми все це спостерігаємо вже сьогодні. І ти не можеш розраховувати на захист правоохоронних органів, правосуддя, держави, тому що вони частина цієї системи, і вражені не меншою мірою.

Сьогодні людині потрібно дати віру в те, що ти – людина. Важливо очистити і повернути такі нескороминущі цінності, як діти, професійна честь, покликання, віра, щось на зразок внутрішнього аристократизму. Але в нас постійно немає часу: ти біжиш кудись, зображаючи діяльність, намагаючись бути успішним на кораблі, який тоне. Якщо збоку подивитися, що відбувається в нашій політиці, то це вакханалія божевільних самогубців, які істерично метушаться по кораблю, який вдарився в айсберг і тоне, поки вони вирішують, хто з них буде капітаном.

Що це? Спроба увірвати ще грошей? Заради Бога, нехай крадуть. Зараз навіть неможливо сказати, що весь цей капітал коштуватиме за п`ять років. Але ж є щось, від чого не підеш, що нікуди не подінеш, і існує щось, непіддатливе до девальвації.

Тому зараз як ніколи важливо займатися протекціонізмом мистецтва. Це те, чого люди справді потребують. Зараз дуже багато людей ходять в театри. У всі театри. У театрах переаншлаги. Це свідчить про те, що в суспільстві існує неймовірна спрага. У кіно немає цього зворотнього зв`язку із залом – там людина все одно залишається наодинці з собою. А в театрі завжди існує ця унікальна можливість – виникнення якоїсь реальної спільності.

Мене вражає цинізм наших ЗМІ! Примітивні шоу, де політики цинічно брешуть, а люди мов кролики перед удавом на них дивляться і покірно аплодують. Одна єдина серйозна передача, присвячена культурі, – «Культурний фронт» Макарова, – вже закривається. Це ж катастрофа!

Люди розгублені, дезорієнтовані, перелякані, а їм парять мізки якимись дефолтами. Ну гаразд наші бабусі, які в своєму житті вже побачили багато чого, але що робити молодим? Хоча сьогодні не позаздриш і бабусям, тому що вже починається мародерство. У моїх родичів під Києвом за останній час чотири рази пограбували хатину.

Якою культура буде під час кризи?

Думаю, безумовно, буде широко розвинений розважальний спектр – люди намагатимуться забутися. Але це поверхневий шар, і дедалі більше виникатиме потреба звернення до чогось глибшого. Наприклад, слухати Баха або Моцарта. Цієї секунди ти залучаєшся до світу, який над людською свідомістю. Думаю, стануть більш запитані книги й театри. Театр учить співчувати. У нас це мистецтво втрачене, тому що поняття «співчуття», як і поняття «духовності», абсолютно девальвоване. Це стало чимось майже непристойним. Можновладці апелюють до духовності, але вона у них якась дивна: легко міркувати про духовність, сидячи в «Бентлі» або з жирної хатини.

І не в самих грошах тут знову таки справа. Кінець кінцем, гроші – лише засіб досягнення мети. Який? У кожному з нас закладено все: і світло, і пітьма, і пітьма ця має дуже різні форми – злість, смуток, безвілля і аморфність. І де взяти сили, щоб встати, заглянути в світ і йти в цей світ? Нині потрібні твори, які допомогли б людині узяти відповідальність за своє життя. Хоча б за своє життя.

Женя Уткін ввів термін «мала батьківщина». Мала батьківщина, це не країна – це твоя сім`я, коло твоїх найближчих друзів, яких об`єднують прості людські цінності, взаємодопомога. Чим більше виникне таких «хуторів», тим швидше виникне свого роду нова мережа, кровоносна система, що створює можливість народження нової парадигми. Вона повинна наповниться новою ідеологією. Ідеологія – це не «Велика Росія» чи «Велика Україна». Це порожні слова... Ідеологія – це звернення до своєї особистості. Тільки тоді створюється новий тип нового громадянського суспільства. Я не маю на увазі псевдодемократії.

Київрада ініціює підвищення ціни на квитки в театр...

Це безумство! Якщо люди ходять в театр, то слава Богу! Це такий же цинізм, як і платний вхід на кладовищі. У мене просто немає слів від безмежності цього цинізму!

У країні саме поняття моральності й етики зникає як категорія. І тут ми теж попереду планети всієї. Західна Україна ще тримається, тому що там є якась релігійна соборність, сімейні цінності, жива традиція. Але вже в Києві і на Сході це не працює. Цивільних цінностей, які є в Європі, у нас теж немає – за совка вони всі були придушені. Тому виходить, що немає ні пошани до людини, ні пошани до держави – просто нічого святого.

Якщо подивитися на наші мас-медіа, то хто у нас головний герой? Повії, тобто просто бляді, якщо ми говоримо про шоу, і політики – тобто те саме, тільки в іншому вигляді, які продадуть і перепродадуть десять разів без жодних докорів сумління.

У нашого мера є дуже багато ініціатив. Вам які подобаються?

У мене немає бажання обговорювати цинічних людей і їх діяльність.

Ви говорили, що в національні театри ходить багато людей, але не ходить молодь, тому що з нею там ніхто не говорить сучасною мовою. А яка це сучасна мова?

Я не буду суддею нашим національним театрам, нехай самі з собою розбираються.

Можу тільки говорити про свій театр. Ту молодь, яка до мене ходить, це теж хвилює. Сучасна мова – це не означає мат або соціальна драма. Насправді, люди хочуть справжньої розмови, щоб з ними не як з дурнями розмовляли, а по-дорослому, на серйозні теми: що таке життя, смерть, любов, доля, віра.

У Вас раніше була така символічна ціна на квитки у Ваш театр...

Зараз також – від 10 до 50 гривень. Я розумію, що у студентства грошей не так багато.

Наприклад, за квитки на цикл спектаклів «Сім днів з Ідіотом» ми взагалі нічого не беремо. Тому що в ньому, на мою думку, найбільш сконцентрована духовна складова. Це спектаклі, що вимагають від глядача колосальної внутрішньої роботи. У них немає ні секунди розваги.

Який Ваш критерій успішності?

Двома словами це складно сказати. Напевно, це наскільки ти особисто потрібний людям. Був би сьогодні успішний Христос? Або Будда, Магомет?.. З погляду сучасної успішності – ні. Виходить – абсолютний маргінал. Але, з тією моєї точки зору – він успішний.

Ви вже кілька разів організовували «Гогольфест» в «Мистецькому арсеналі». Раніше Ви скаржилися, що з владою у Вас не дуже складається, тому що та не йде Вам назустріч. «Мистецький арсенал» у розпорядженні Президента. Виходить, Ви вже потоваришували з владою?

Насправді, всупереч усьому... Спочатку була випадковість, а потім проект просто виявився добрим, а в «Арсеналі» ж все одно треба, щоб щось відбувалося. Я проводив Гогольфест двічі, і обидва рази все було на межі зриву. Обидва рази обіцяли фінансування, але жодного разу не дали. Точніше, управління культури дало мізер – 2% бюджету. На словах – так, все чудово, але на ділі.

Ось для наступного «Гогольфеста» обіцяли простір з 5 по 27 вересня. Але нині фінансування немає, будівництво в Арсеналі зупинилося. Мінкульт обіцяв грошей, але за нинішньої ситуації, швидше за все, не дасть, думаю, як і управління культури міста Києва.

Перші два фестивалі я практично провів своїм коштом. Попри всі складнощі сподіваюся, що вдасться провести наступний. Але на останньому «Гогольфесті» я вже катастрофічно перевищив всі свої можливості – вліз у кредит, який мені доведеться віддавати кілька років. А оскільки у зв`язку через кризу в мене вже починаються фінансові проблеми, то тепер мені буде складно навіть утримувати театр...

Тому хочу звернутися до людей, яким це небайдуже. «Гогольфест» – це не просто для галочки, щоб пафосно відрапортувати – ми відзначили 200 років Гоголя. Це для того, щоб молоді і немолоді люди прийшли послухати добру музику, подивитися добрий театр, виставки, щоб були три тижні реального свята, а не чергового планового концерту на Майдані, де заливаються пивом. Одним словом, бізнесмени, я був би дуже вдячний вашій допомозі.

ПОКИ ЮЩЕНКО СИДІВ НА ЛІКАХ, ПОЛІТИКИ ВЛАШТУВАЛИ ПЕРЕГОНИ ТАРГАНЯЧІ ПЕРЕГОНИ, ЯКІ ПОЖЕРЛИ ВСЮ ЕНЕРГІЮ ВІРИ ЛЮДЕЙ

Музичний колектив «Даха-браха», який Ви створили, часто їздить з першою леді України Катериною Ющенко і з міністром культури представляти Україну за кордоном. Думала, Ви якось з ними потоваришували, і державна допомога вам забезпечена...

З чого ви це узяли? «Даха-браха» тільки раз представляла в Каннах на кінофорумі «Молодість». За кордоном Україну представляють концерти, які організовує Василь Вовкун (міністр культури і туризму. – Авт.), і анінайменшого стосунку до цього ніколи «Дах» не мав.

Наприкінці минулого року міністерство несподівано замовило нам робити в Оперному театрі відкриття Міжнародного форуму, присвяченого Голодоморові, в якому брали участь представники більше десяти країн. Ми це зробили. Думаю, зробили добре. Ті гроші, які нам заплатили, покрили тільки 65% бюджету, витраченого на постановку.

Фестиваль «Молодість», відкриття і закриття якого ми робили, покрив десь 45% бюджету. Я розумію, що організатори «Молодості» не винні, тому що вони самі цих грошей не одержали. Я не скаржуся. Для мене це нормальна історія. Це наші подарунки країні.

Нещодавно я бачився з Йосом Стеллінгом (голландський режисер. – Авт.), він пам`ятає відкриття минулого фестивалю «Молодість», не цього, а минулого. Просто підійшов і сказав: «Дякую». Мені було приємно за країну. Він їздить дуже багато, але запам`ятав, що це було саме в Україні. Вважаю, такі речі дуже важливі, тому що це обличчя України.

Можна по-різному ставитися до того, як були організовані роковини Голодомору, але найголовніше, що на цьому було акцентовано увагу, що ми нарешті говоримо про те, що в нашій історії була така сторінка, і це важливо.

Як я потоваришував з Мінкультом? Та ніяк. На минулому «Гогольфесті» вони в нас не були. Хоча вони і вставили нас в плани наступного року, боюся, що грошей знову не буде.

Розумієте, вся інституція Міністерства культури дуже неефективна. Це система, яка залишилася з часів Радянського Союзу. Вона повинна була транслювати якусь ідеологію. Тоді – радянську ідеологію. Але оскільки ніякої ідеології зараз немає (захоплення фольклором ідеологією назвати не можна), то, за законом Паркінсона, машина починає працювати сама на себе.

Є Мінкульт, управління міста, райуправління культури. Вони всі зі своїми бюджетами. Що вони роблять? Де пріоритети? Де виразна державна політика в галузі культури?

Про те, що відбувається з театром, я взагалі мовчу!

Режисер Андрій Жолдак каже, що у Богдана Ступки треба забрати керівництво театром імені Франка...

Не треба персоніфікувати. «Ступку вигнати, Рєзніковича вигнати!» – це неправильно. Чому Ступку треба виганяти, на яких підставах?

Причина не в окремих людях, але в системі, яка дозволяє відбуватися тому, що відбувається.

У світі є правила – два терміни, потім відкритий конкурс. І судді – запрошені незалежні експерти. Треба не бояться змінювати саму систему, яка вбиває будь-яку можливість розвитку і нормальної творчої конкуренції. Сьогодні практично нереально створити незалежний театр, тому що ти повинен будеш платити податки, як комерційна фірма. Про яку культуру ми говоримо?

Чому в нас так розкидаються різними званнями: заслужений, народний?..

Це питання не до мене. Я взагалі не розумію звання «народний артист». Це поняття себе дискредитувало. Народний артист України Філіп Киркоров і народна артистка Ніна Матвієнко... Ну, ви якось визначтеся.

Думаю, проблема не стільки в Ющенкові, скільки в роздутому апараті Президента, де купа людей щось вигадують. Насправді Ющенко розгублений. За останні чотири роки він втратив усе. Ні, він не слабохарактерний.

Я як режисер можу припустити масу сценаріїв. Аж до того, що після революції людина, що сидить на медикаментах, перенесла стільки операцій під загальним наркозом, два роки взагалі була не в змозі щось робити. Я так думаю, що йому були потрібні неймовірні зусилля, щоб просто триматися на ногах. А тим часом усі навколо почали влаштовувати тарганячі перегони, які буквально за півроку-рік пожерли всю можливу енергію віри людей.

Ющенко багато речей говорить дуже розумні, але в нього вже немає механізму управління.

НЕ ХОТІВ БИ ЖИТИ В РОСІЇ, ОСКІЛЬКИ РОЗУМІЮ, ЩО ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДЛЯ РОСІЇ – ЦЕ ЦАР

Ви самі - з Росії. Хотіли б працювати на батьківщині?

Навряд чи. З одного боку, в Росії мені набагато простіше знайти спільну тему для розмови з людьми, які займаються мистецтвом, театром, музикою. У мене багато друзів у Москві. Генетично «Дах» тісно пов`язаний з традицією російської театральної школи. У мене бувають в Росії якісь разові проекти.

Але жити ні, я не готовий. Не готовий, оскільки розумію, що єдиний шлях для Росії – це цар. Я не готовий в цьому шляху брати участь. Це накладає відбиток на свідомість людини, зашорює. Тому – ні.

Я вихований на російській культурі. Формування мене як людини починалося в Росії. Але нині я живу в Україні. Тут народилися мої діти, тут я створив свій театр – тут я відбувся. Тому я, звичайно, українець. Я не хочу виїжджати звідси.

Держава як механізм робить усе, щоб я звідси виїхав, але є багато людей, які мені вірять, які вірять в мене, і ради цих людей треба продовжувати стояти і робити свою справу.

Розмовляла Оксана Климончук