Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 1 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Кобелячанка Надія Перевєрзєва вміє лікувати людей, споруджувати будинки і копати колодязі. Життя примусило жінку освоїти з десяток професій, більшість з яких вважаються суто чоловічими
Надія Перевєрзєва народилась і живе в Кобеляках, в мікрорайоні Заворскло. В цьому мальовничому куточку на околиці міста жили і її батьки. Маленька Надійка, четверта дитина у сім’ї Перевєрзєвих, з’явилась на світ 21 травня 1941 року. Через місяць розпочалася Велика Вітчизняна війна і голова сім’ї Михайло Тихонович пішов на фронт. І не повернувся. Довелось мамі, Ользі Петрівні, самотужки ставити дітей на ноги. Важко це було. Особливо тяжко довелось сім’ї під час голодовки 1947 року. Ходили на поле і збирали пшеничні та житні колоски. За рахунок цього і вижили. Страшні повоєнні часи загартували характер Надії Перевєрзєвої, навчили не боятись труднощів та роботи. І освоювати чоловічі професії. Щоправда, пряма спеціальність Надії Михайлівни є жіночою. В рідних Кобеляках вона закінчила медичне училище Червоного Хреста. І до 1961 року працювала в лікарні операційною сестрою. Потім доля закинула її в сусіднє промислове містечко Комсомольськ. Там вона працювала в сталеплавильному цеху металургійного комбінату. Робота біля розпеченого металу ще більше загартувала характер. Тому Надія досить спокійно пережила розлучення з чоловіком, з яким взяла шлюб. Та так більше й не виходила заміж. І неї був інший клопіт – мама, яка слабувала здоров’ям, і старенька хата, збудована одразу після закінчення війни. Хатинку ту складали буквально з паличок, які обліплювали глиною. Розруха ж – про якісні будматеріали й мови не було. Кожні вихідні Надія їхала з Комсомольська в Кобеляки, до мами. А у восьмидесятих роках зрозуміла – потрібно будувати нову хату. Стара будівля вже розвалювалась на очах, була сирою і холодною. У 1981 році Перевєрзєва почала будуватись. А через 4 роки разом з мамою вони святкували новосілля. У це важко повірити, але Перевєрзєва спорудила будинок виключно своїми руками. Сама заливала фундамент, власноруч виготовила двері та вікна. Працювала по принципу: «Сьогодні подивилась, завтра зробила». «Я ходила по Кобеляках і заходила на новобудови, - розповідає Надія Михайлівна. – Дядьки працюють, а я поряд стою, дивлюся. Дещо записувала. А вже наступного дня сама втілювала в життя побачене». За всі чотири роки будівництва жінка не найняла жодного майстра чи підсобного робітника. На найману працю в неї просто не було грошей. «Та й звикла у всьому обходитись без дядька, - сміється Перевєрзєва. – Часто від них (дядьків) клопоту більше, аніж спомоги». Найтяжче довелося, коли почала копати колодязь. І цю справу, за звичкою, втілювала в життя самотужки. «Я ставила кільця і копала грунт, - згадує Надія Михайлівна. – А мама через блочок (теж зроблений власними руками) підіймала нагору відро з піском». Десь на дев’ятому кільці, коли вода вже почала просочуватись через пісок, лопата вдарила у щось тверде. Виявилось, що то залишок дуба, котрий кілька століть пролежав у землі. Чоловіки-сусіди в один голос порадили: «Кидай це діло, Надько. Виймай кільця і закидай яму. Прийдеться копати в іншому місці, бо дуба ти не подужаєш». Пораду послухала, але зробила по-своєму. Лопатою, сокирою, ломом – міліметр за міліметром жінка роздовбувала надтверду деревину. І таки подолала майже півметрового дуба. Збудувавши будинок, викопавши колодязь, Надія не зупинилась. Як і всі сусіди, підвела до оселі газ. А потім ще й російську лазню у дворі збудувала. «А що, водопроводу і каналізації в нас на кутку немає, - пояснює Надія Михайлівна. – Влітку можна помитися в душі, а ось взимку… Не в ночвах же купатись. От я й зробила баньку». Зайве й говорити, що дрова Перевєрзєва заготовляє сама. У 1991 році Надія Перевєрзєва вийшла на заслужений відпочинок. Працюючи у «гарячому цеху», вона заслужила право на пенсію у 50 років. Отримала посвідчення водія і мотоцикліста. Здавалось – все вдалося. Всього досягла, можна жити не тужити, слухаючи солов’їв доживати віку в рідних Кобеляках. Та в 1994 році пішла із життя мама. І енергійна, бадьора Надія впала в депресію. Адже мама була для неї єдиною по-справжньому рідною людиною. «Не знаю, чим би все й закінчилось, руки опустились, ноги не носили, - згадує той тяжкий рік Перевєрзєва. – Аби не прийшла я до Бога». Вона познайомилась із християнами-адвентистами. І всією душею прийняла їх віру. Знову з’явилось бажання жити, трудитись, допомагати ближнім. Десь наприкінці 2006 року Надія Перевєрзєва зробила чергову свою добру справу. Під час богослужінь вона познайомилась із Оленою Стовбою. Тій жінці виповнилось майже 80 років, рідних дітей вона не мала, жила в хаті, яка могла от-от розвалитись. І Перевєрзєва запросила бабусю до себе. Вже два з половиною роки 67-річна Надія і 81-річна Олена Стовба живуть під одним дахом. Живуть душа в душу, спільно ділячи і свої скромні пенсії, і радість та горе. Довгими зимовими та весняними вечорами до них в гостину заходить сусідка – 75-річна Федора Червона. Разом дивляться телевізор, розмовляють про Бога. Невдовзі у Надії Михайлівни часу на перегляд серіалів майже не залишиться. Весна ж на порозі. Вона вже й розсаду в горщечки висіяла, і перегній по городу розкидала. Та й дві кози з козеням визирають із хліву, просячись на весняну пашу. Молоко Надія Михайлівна не продає. Те, що не з’їдають із співмешканкою, роздає сусідам або людям, які потребують допомоги. Останнім за ліком ремеслом, яке освоїла невгамовна жінка, стало плетіння корзин з верболозу. Цього її навчив сусід-дідусь, котрий влітку поруч пасе кіз. Але й на цьому Перевєрзєва зупинятись не збирається. «Життя ж ще довге попереду, побачу щось цікаве - і навчусь цьому,» – оптимістично заявляє жінка.
Головна 
