Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Історія про небезпечні відходи, «колобків» та «дипломатів»
19:02
Ця історія трапилася минулого тижня у Зачепилівці. Своїм напруженим сюжетом та непередбачуваним розвитком вона чимось нагадувала детективний кінофільм. І хоча ролі у цій життєвій історії грали зовсім не професійні актори, випадковий глядач зовсім не помітив би різниці. Вам я і пропоную стати цими глядачами. Отже, всідайтесь зручніше
Частина 1. Терпкі пахощі оліфи Телефонний дзвінок був несподіваним і неочікуваним. Але дуже зацікавив кореспондента «ЕХО». За інформацією одного з жителів району, на території Зачепилівської сільської ради невідомі особи зливають відходи виробництва знову ж таки невідомого походження. Даний факт, звичайно ж, потребував перевірки і виїзду на місце. Пообіді того ж дня кореспондент разом із сільським головою Михайлом Заріцьким трясся у старенькому «жигульонкові» по ґрунтовій дорозі. Якщо проїхати від полігону твердих відходів до «костного» заводу, а потім повернути у перший поворот наліво, то потрапляєш до відстійників Новосанжарської дільниці об’єднання «Полтава-водоканал». Сюди стікаються каналізаційні стоки з райцентру, сюди ж зливають відкачане асенізаційні машини. І десь в районі відстійників знаходиться і місце, куди зливають щось більш «серйозне», аніж рідкі відходи життєдіяльності людини. Їдемо дорогою повз відстійник. Ліворуч – маленькі, ще зовсім молоді сосенки, праворуч – ряд старих вже сосен. Певно, влітку тут дуже гарно, - думається мимоволі. Але ми приїхали не милуватися краєвидами. Ще сотня метрів - і наша машина зупиняється. Все немовби те ж саме – той же молодняк ліворуч шляху, ті ж сосни праворуч… Хоча ні. Сосни якісь незвичайні. Дерева чорні і… мертві. Приїхали. Праворуч від дороги починається озерце. Але воно зовсім не прикрашає сумний пейзаж, скоріше – підкреслює його гнітючість. Жовтувато-червоні води цього «озерця» відіграють всіма кольорами веселки, немовби хтось розлив по поверхні машинне мастило чи олію. І запах. Ні – не різкий, а якийсь терпкий і чомусь знайомий. «Пахне, як оліфою», - говорить Михайло Заріцький. Роблю кілька знімків, при цьому до самого краю озерця не наближаюсь, адже речовина проникла у грунт і перетворила його на масне болотяне місиво. Вирішуємо простежити протяжність рукотворної водойми з відходів. Проїжджаємо кількасот метрів, а праворуч все тягнеться жовта каламуть і чорні відмерлі дерева, які залило масне озеро. Нарешті перед нами насосна станція. Точніше – колишня насосна станція. Її демонтували з десяток років тому. Тепер тут характерна для нашої держави картина – руїни, розвалені будівлі, биті пляшки. Неподалік якесь порізане газозваркою залізяччя – видно, працюють «металісти». Саме біля цієї споруди закінчуються пахучі озера оліфи чи якоїсь схожої на неї речовини. «Це ж якісь відходи олійного виробництва, - коментує сільський голова - Вони, здається, відносяться до четвертого класу небезпеки, і зливати їх ось так запросто, як і каналізаційні води, не можна!» Фотографую озерце біля насосної станції. Тут рідина взагалі має насичений червоний колір, запах стає ще більш різким. В роті з’являється дивний солодкуватий присмак. Згадується банка з фарбою, щітка у руці, ти фарбуєш двері чи вікна і відчуваєш легке запаморочення, треба вийти на свіже повітря, інакше ризикуєш втратити свідомість… Ми із Михайлом Заріцьким повертаємося до сільської ради і дорогою обговорюємо «знахідку». Що це за відходи, кому вони належать, яку становлять небезпеку для навколишнього середовища, хто дав дозвіл на злив? Питань – копиця, відповідей поки що немає взагалі. Шукати їх – то справа дня наступного. А поки що ми прощаємося із сільським головою і роз’їжджаємося кожен у своїх справах. Але вечір проводимо однаково, хоча є людьми різного віку, уподобань і захоплень. Отже, добру частину вечора і Михайло Заріцький, і ваш покірний слуга п’ють кисляк – добрий народний засіб від токсичних отруєнь. Головний біль у автора цих рядків зник близько одинадцятої вечора, у горлі щось дерло і боліло ще й наступного дня. Частина 2. Слідство ведуть колобки Звичайно ж, ні на яких колобків ми з Михайлом Заріцьким наступного дня не перетворилися. Але власне розслідування продовжили. Сільський голова повідомив про знахідку в.о. голови райдержадміністрації Анатолія Мокляка, а той, в свою чергу, дав розпорядження розібратися у ситуації своєму заступнику Віктору Куцю та начальнику відділу з питань надзвичайних ситуацій Віктору Варичу. Вищезазначені посадовці мали виїхати на «місце» і там розібратися «що» і «як». Тим часом Михайло Заріцький і автор статті вже удвох завітали до Віталія Батури – начальника Новосанжарської дільниці об’єднання «Полтава-водоканал». Цікавились тим, чи відомо йому про жовто-червоне озеро відходів. Якщо відомо, то хто і чому їх туди зливає? На обидва питання Віталій Миколайович відповів заперечно. Мовляв, ніякого озерця з відходами ні він, ні його працівники не бачили. «До тієї станції ми вобще не їздимо. Хто може зливати, я даже не знаю», - розділяючи наші турботи, відповів Віталій Батура. Шкода, але що поробиш? Ми знову вирушили до адміністративного будинку, аби поспілкуватися із Анатолієм Мокляком. Однак він був зайнятим. Проте Віктор Варич переконав нас, що «ось вже виїжджаємо і все вияснимо». Ми спробували відшукати еколога, але така посада в районі віднедавна скасована, а Володимира Капустяна – еколога, що приїздить із області, нам відшукати не вдалося. Начальник районної санепідемстанції Олександр Пантелей просто порадив звернутися до дільничного інспектора міліції. Угу, а дільничний порадить звернутися до екології чи санепідемстанції. Що ж, далі пошуки продовжилися, але, так би мовити, по «своїх каналах». І дуже швидко принесли результат. Один такий «канал» повідомив Михайлу Заріцькому, що возить ці відходи руденківський підприємець, при чому вже не тиждень, не місяць, а рік-два. І що у цього підприємця немовби і дозволи всі на це є. Такий ось несподіваний поворот. Далі – цікавіше. Не встиг Михайло Заріцький повернутися з райцентру до сільської ради, як до нього завітали гості. Такий собі «дружній дядечко» на «Мерседесі», який назвався представником вищезазначеного підприємця. Він підтвердив, що всі документи на розміщення відходів дійсно є, і дуже швидко їх Михайлу Заріцькому привезуть і продемонструють. Досить цікавим було те, що другим пасажиром «Мерседеса» був не хто інший, як… Віталій Батура, котрий кілька годин тому ні про які відходи і знати нічого не знав, а тепер… приїхав переконувати, що всі документи в порядку. А «дружній дядечко» наполегливо цікавився – що за кореспондент приїздив до відстійників разом із сільським головою, якої газети, і головне – хто ж повідомив пресу про «озерце». Розповів і досить цікаву історію. У вищезазначеного руденківського підприємця працювали не дуже чисті на руку робітники, які крали у нього масло, очищали його і потім продавали людям. Господар запідозрив неладне. Доступ до продукції йому перекрити вдалося, а от виявити винних – на жаль, ні. Тому, до речі, ні до міліції, ні до прокуратури він не звертався. Але декого з роботи таки звільнив. На всяк випадок. Так от, хтось із цих звільнених зараз йому і мститься. І до журналіста саме він телефонував. «І якщо ви нам цю людину назвете, - резюмував він, - то гарантуємо – саме вона і причетна до крадіжок масла». Однак Михайло Заріцький вказати людину не міг. Тоді «дружній дядечко» пообіцяв дістатися до редакції «ЕХО» і дізнатися про це там. На цій погрозливій ноті частина друга і закінчилась, лишивши більше запитань, аніж відповідей.
Частина 3. Дипломатичні повороти Власне, розпочалася ця частина навіть не зранку п’ятниці, а ще ввечері четверга. До кореспондента «ЕХО» зателефонував один із чиновників райдержадміністрації та запросив на зустріч наступного дня. Питання зустрічі, звичайно, ніяким боком не стосувалося ані екології, ані шкідливих відходів. Так от, зранку це рандеву відбулося. Журналіст і чиновник добру годину детально і глибоко обговорювали одну важливу соціальну проблему. А коли автор цих рядків почав збиратися, господар кабінету, соромлячись і ніяковіючи, попросив про одну послугу. Проханню передувала маленька передісторія. І, яким би не був дивним цей факт, вона слово у слово повторювала історію «дружнього дядечка» з «Мерседеса». Той самий хороший приватний підприємець, ті самі погані працівники, котрі крадуть технічне висококислотне масло, збивають кислотність і потім продають його нещасним покупцям. Крім цього, чиновник підкреслив, що знає підприємця особисто і, цитую: «це надзвичайно порядна людина» і «там всі документи в порядку, можете бути певні», «там є навіть дозвіл обласної екологічної служби», «я такий самий соабсток навіть по городу в себе розкидав, як добриво». (При цьому автор цих рядків зазначив, що він би не те що розкидати, а й торкатися до речовини, яка складає «озерце», не ризикував би – Авт.). А журналіста господар кабінету попросив… просто не поспішати. Зважити всі факти, прийняти до уваги ту історію, котру він щойно розповів. А ще пан провладець ду-у-же цікавився ім’ям людини, котра звернулася до газети. «Ви ж розумієте, що ця людина може бути причетна до злочинної діяльності? Ви б могли допомогти. Там вкрали 19 тонн масла, яке потім продали людям, ви розумієте?!» Але журналіст допомагати не схотів, бо інформаторів «здавати» якось зовсім не благородно. І знову ж таки на питання, чому не звернулися до правоохоронних органів чи прокуратури, господар кабінету відповісти конкретно не зміг: «Та провина доведена не була ж, і доказів стовідсоткових теж, тому він і не звертався». На цьому чиновник і журналіст розійшлися, так і не дійшовши, вибачте за слово, ніякого консенсусу. В цей же час у Зачепилівській сільській раді відбувалася інша зустріч – Михайла Заріцького та представника приватного підприємця. На огляд сільського голови був представлений висновок чомусь Придніпровського регіонального центру з питань токсиколого-гігієнічної та медико-біологічної оцінки промислових відходів, який, звичайно ж, підтверджував абсолютну безпечність злитих відходів. От тільки в довідці вказувалось, що зберігати цю речовину – фосфатидний концентрат – слід на полігоні твердих побутових відходів, попередньо змішуючи зі сміттям. А ще представник пообіцяв найближчим часом надати інші, більш важливі та переконливі документи законності зливання відходів виробництва.
Частина 4. Чим далі в ліс… Продовжилася справа «зачепилівського озерця» і у понеділок. Сільського голову Михайла Заріцького запросили на зустріч до заступника голови РДА Віктора Куця. Туди ж мав приїхати та привезти усі необхідні папери і приватний підприємець. Спробував потрапити на цю зустріч і кореспондент «ЕХО». Щоправда, у кабінет Віктора Куця його не запросили, однак прийняти активну участь у подальших подіях таки пощастило. Після нетривалого обговорення учасники зустрічі вирішили виїхати на місце знаходження злитих відходів і там розібратися у ситуації. В одній машині туди вирушили Віктор Куць та Віктор Варич, в іншу сіли сільський голова Михайло Заріцький та кореспондент «ЕХО». А керував автомобілем такий собі Анатолій Павлович (так він відрекомендувався) – не хто інший, як власник руденківської олійниці ПП «Маріїч». Він знову ж таки наполегливо допитувався у кореспондента про того, хто зателефонував до газети і повідомив про озерце, а також розповідав уже знайому нам історію про крадіжку масла. Дорогою Анатолій Павлович переконував присутніх у машині, що головою ручається за абсолютну нешкідливість виробництва і запевняв, що цей фосфатидний концентрат можна їсти, і він із задоволенням з’їсть ложечку на наших очах. Однак коли ми приїхали на місце, власник підприємства втратив свою багатослівність. «Так ви навіть не у відстійник його зливаєте, а біля відстійника?!» - приголомшено подивився на власника Віктор Куць. Автор цих рядків звернув увагу присутніх на посохлі та почорнілі дерева, котрі стояли у «цілком безпечній речовині». До речі, від середи відходів ніхто не возив, тож озерце добряче пішло в землю. Запах же не зник нікуди. Єдине, що міг відповісти Анатолій Павлович: «Якби не люди, котрі звикли красти, то ніхто б про це не дізнався». Отже, якби до кореспондента не зателефонували, то відходи сміливо б зливали і далі? Рік, два, постійно? Цікава відповідь, що й казати. «Я наполягаю, щоб протягом тижня ви зібрали і привезли всі необхідні документи, - розпорядився Віктор Куць. - А це, що тут натворили, потрібно прибрати чи засипати, аби його і духу не було.» - «Так-так, ми сьогодні ж поїдемо в обласну екологічну службу, зберемо всі документи, - відповів покірний Анатолій Павлович. - А потім вже будемо домовлятися про розміщення відходів у законному порядку із сільською владою, водоканалом і так далі.» «Навряд чи із «Полтава-водоканалом» у вас щось вийде, - заперечив Михайло Заріцький. - У вашій же довідці написано, що цю речовину потрібно перемішувати зі сміттям. А на наше звалище ми такі відходи не приймемо». Та Анатолій Павлович, схоже, був налаштований цілком позитивно і в майбутнє дивився з оптимізмом. З цим вся делегація і вирушила назад до Нових Санжар. Дорогою назад власник підприємства говорив, що відповідальності ні з себе, ні зі своїх підлеглих не знімає і все спробує залагодити. Коли машина спинилася біля адмінбудинку, гостинний Анатолій Павлович подарував кореспонденту і сільському голові Михайлу Заріцькому по баночці «Лецитину» - біологічно активної добавки, котру і виготовляють із фосфатидного концентрату. А ще розповів, що якби були гроші, то можна було б побудувати заводик з виробництва лецитину і у нас. Однак коштує обладнання дуже дорого – близько трьох мільйонів євро. «Тож і доводиться зливати відходи, де прийдеться», - додав подумки автор цих рядків. На цьому, шановний глядачу, і завершується «Історія про небезпечні відходи, «колобків» та «дипломатів». Але вона обов’язково матиме продовження. В тому чи іншому вигляді. Наприклад, як «Історія про чесних і непідкупних екологів» або «Історія про прибране озерце». Чекати доведеться зовсім небагато. До наступного сеансу, для вас працював кіномеханік
Володимир Паршевлюк, кореспондент газети «ЕХО» в Новосанжарському районі, тел. 8(099)956-02-08 http://exo.at.ua/
Головна 
