(З доповіді на науковій конференції, присвяченій Міжнародному дню захисту прав корінних народів світу, м. Свалява)
Будь-яке суспільне явище потребує всебічного, наукового аналізу. Особливо у висвітленні складних, суперечливих національних відносин. Їх дослідженням займаються історія, філософія, соціологія, політологія, психологія, лінгвістика й інші гуманітарні дисципліни. Застосовуючи прийняту в них термінологію, спробуємо окреслити стан і перспективи вивчення русинів.

Загальноприйнято, що в своєму розвитку людство пройшло такі чотири основні стадії: рід, плем’я, народність, нація. Існують різні підходи до визначення, класифікації, тлумачення цих понять.

Людство загалом – це строката етноісторична мозаїка. Його 4000 етносів перебувають на різних рівнях етносоціального розвитку (зрілості). Близько 1000 – у перехідному статусі родоплемінної спільності (приміром, цигани). Майже 800 є націями. Створено й визнано цивілізаційно-політичну цілісність майже 250 держав. Історії відомі три основні форми їхнього устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація. Вони є моно- чи поліетнічними. Більшість з них поліетнічні та багатомовні.

Етнос може перебувати на одній або кількох стадіях соціоцивілізаційної зрілості. Спостерігається певна адекватність між стадією його розвитку й типом державно-політичного режиму в суспільстві. Як правило, племені притаманна деспотія, народності – монархія, нації – демократична республіка. На думку багатьох українських авторів, «у світі вже немає однорідних, гетерогенних народів, «чистих» моноетнічних країн, суспільств і держав; поняття «етнічна держава», «національна держава» й «унітарна держава» стають політико-правовим нонсенсом» (див.: Абетка політології. – Київ, 1996. – Т. 1. – С. 54). Із цим важко не погодитися. Мононаціональними державами нині, з певними застереженнями, можна вважати хіба що Норвегію та Японію, де титульні етноси становлять 96,8 і 99% від загальної чисельності населення (див.: Основи політології. – К., 2000. – С. 131).
У міжнародних правових документах, законодавстві багатьох держав міститься термін «корінне населення» (народ). 13 вересня 2007 року ООН ухвалила Декларацію про права корінних народів (Резолюція 61/295). Згадується наведене визначення й у Конституції України (ст. 11). Однак необхідний для цього конкретний юридичний документ досі відсутній, що вкрай негативно позначається на реальному житті.

Майже в усіх країнах існують уламки інших націй і етнічні групи, які через різні історичні обставини добровільно чи примусово опинилися поза своїм етнічним ядром. До того ж можуть проживати як компактно, так і дисперсно, мати національну державу, з котрою підтримують зв’язки. Є окремі етноси зі своєю етнічною територією, але в них немає державності (курди) або вони розпорошені по багатьох країнах (ассирійці, роми). Часто в країнах-імперіях етнічні групи, не задоволені своїм становищем, розгортають національно-визвольну боротьбу за незалежність і побудову власної держави або здобуття автономного статусу. Остання тенденція нині переважає.

Досить поширеним є термін «національність». Ним позначають переважно етнокультурну належність людини. Тому він широко вживається стосовно представників народності, нації, громадян країни, етнічних груп.

Яким є національний склад нашої країни та, зокрема, Закарпатської області? Населення України, за переписом 2001 року, становить 46,6 млн. чол. Із них 37,5 млн. – українці (77,8%), 8,3 млн. – росіяни (17,3%), 275,7 тис. – білоруси (0,6%), 258,6 тис. – молдавани (0,5%), 248,2 тис. – кримські татари (0,5%). Загалом у країні проживають представники 132 національностей, що значаться в державному реєстрі. 46 спільнот є національними меншинами, бо мають власну державність або національні автономії в інших державах, а частина налічує лише по кілька тисяч, а то й сотні осіб, тобто є етнічними групами. Тому непросто дати відповідь, чи Україна біетнічна (українсько-російська) чи багатонаціональна.

У Закарпатті зареєстровано 1,2 млн. чол., котрі постійно тут проживають. Із них близько 1 млн. – українці (80,5%), 151,5 тис. – угорці (12,1%), 31,2 тис. – румуни (2,6%), 31 тис. – росіяни (2,5%), 14 тис. – роми (1,1%), 5,7 тис. – словаки (0,4%), 3,6 тис. – німці (0,3%), 1,5 тис. – білоруси (0,1%), 565 – євреїв (0,04%), 518 – поляків (0,04); решта – малочисельні групи інших етносів.

Хто в Україні русини? За офіційною версією, це – субетнос українського народу. На переконання відомого етнолога Ю. Бромлея, «субетноси» перебувають у проміжному становищі між етносами (народами) й мікроетнічними одиницями (рід, сім’я тощо). Їх походження неоднакове (колишні етноси, що втратили свій статус і ролі; етносоціальні спільноти, наприклад, донські козаки; специфічні групи культурно-побутового, адміністративно-господарського, расового походження, скажімо, негри США, тощо) (див.: Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М., 1983. – С. 83–85).

Етнографічними групами називають локальні (внутрішні) частини етносу – народу, котрим притаманні специфічні елементи культури (в Україні – поліщуки, лемки, бойки та ін.).

Русини сьогодні існують компактно на півдні Карпат, а дисперсно – в 20 інших країнах. Тож, на нашу думку, правомірно визнати, що в світі є русинський народ. Для підтвердження такого висновку наведемо низку аргументів.

1. Русини національно усвідомили себе ще під час селянської війни (1703–1711 рр.) проти австрійського габсбурзького двору, очоленої Ференцом Раковцієм II. Документ № 120 в Закарпатському історико-краєзнавчому музеї містить запис: «Русини так обклали Ужгородський замок із сокирами, що хіба тільки птах може туди залетіти». Перша битва русинів (куруцов) із австрійцями відбулася 1703 року в районі села Довге. Пам’ятник полеглим засвідчує: «Умру я і ще днись за свою отцюзну, за невесту і русинську родину».
З культурного доробку можна назвати шеститомну історію русинів М. Лучкая (Попа), творчість О. Духновича з його невмирущими словами «Я русин был, єсмь і буду», «Подкарпатські русини, оставте глибокий сон» та ін. Збереглися пам’ятки писемності – Євангеліє, Гукливський літопис, буквар русинський 1545 року (єпископа Де-Камеліса), художні, історичні та наукові твори. Бібліотека Ужгородської єпархії налічувала 320 тис. книжок (знищена в 1947 р.). Багато русинської літератури зберігається в архівах і бібліотеках Братислави, Будапешта, Відня, Рима, Праги й інших європейських столиць.

2. Національну ідентичність русинів засвідчують твори М. Лучкая, М. Балудянського, Ю. Венеліна-Гуци, І. Орлая, П. Лодія, І. Грабаря, В. Кукольника, О. Духновича, А. Митрака, Є. Фенцика, І. Сільвая, І. Жатковича, А. Волошина, А. Карабелеша, Ф. Потушняка, О. Маркуша, А. Бокшая, Ф. Манайла, А. Ерделі та багатьох інших русинських учених, письменників і художників.

3. Літературна мова русинів існує з середини XVIII століття. Сьогодні вона унормована в Словаччині, Сербії, Лемківщині (Польща). Включає, своєю чергою, низку діалектів: східнозакарпатський або марамороський (Хустський, Тячівський, Рахівський райони), центральнозакарпатський (Мукачівський, Свалявський, Іршавський, Виноградівський, Міжгірський райони) і західнозакарпатський (Ужгородський, Перечинський і Великоберезнянський райони).

4. Русини одержали Святе Письмо від Кирила та Мефодія, перебуваючи в складі Моравської держави, Болгарського царства (вздовж Верхньої Тиси). Старослов’янська мова, в основі якої є й русинська лексика, і сьогодні залишається мовою богослужінь у православних і греко-католицьких храмах, церковних оригінальних піснеспівів.

5. Пам’ятки писемності та літератури русинською мовою збереглися в уцілілих бібліотеках, архівах, музеях, приватних колекціях у вигляді календарів, читанках, використовуються письменниками (майже 30 осіб). Мова ця збереглася повністю як лексично, так і граматично. Русинське населення за роки перебування в складі України вивчило українську та російську мови. До цього часу не видано словника М. Грицака, який охоплює 240 тисяч русинських слів і зберігається в НАН України.
Протягом останніх двох років вийшли у світ чотири томи словників русинської мови, підготовлені Ю. Чорі. Видрукувано три русинські енциклопедії (І. Попа, М. Алмашія, П. Магочія), а також історію Підкарпатської Русі Д. Попа.

6. Відмітними національними особливостями русинів є:
а) історична територія;
б) історична пам’ять;
в) масова народна культура, традиції, звичаї, багатий фольклор, мова, одяг, архітектура, житло, релігійні вірування, побут, кухня тощо;
г) глибока правова самосвідомість і культура, толерантне ставлення до інших національностей;
д) національне усвідомлення етнічної спільності;
е) компактність проживання (на південних схилах Карпат;
є) державотворчі традиції: автономія в складі Чехословаччини (1920–1930-ті рр.); Закарпатська Україна (1944–1945-ті рр.). Відсутність державності за межами України робить русинів, після українців, корінним державотворчим народом (як і кримських татар); ж) окремішнє проживання русинів на своїй анклавній історичній території істотно вплинуло на формування русинського менталітету; з) внутріетнічна, культурна, духовна, мовнокультурна диференціація русинів.

Сьогодні слід вести мову про відновлення, збереження та примноження культури русинів, збагачення нею духовної скарбниці поліетнічної України і європейської спільноти. На підставі притаманних русинам наведених вище ознак лемки й інші групи є етнографічними складовими русинського народу.

Оцінюючи сучасний стан русинів як субетносу українського народу, заангажовані науковці, держслужбовці, журналісти, обивателі припускаються, на наш погляд, низки принципових методологічних помилок. Не спинятимуся на лінгвістичних вправах довкола етноніму «русини» («руснаки», «рутени», «русичі» тощо), бо вони формою підмінюють зміст поняття. Малопродуктивні й історичні розмірковування з приводу того, що, мовляв, це давно пройдений етап у житті одного зі східнослов’янських народів, адже русини – не лише й не стільки минуле, скільки сучасна реальність, то ж їхня самоідентифікація має бути вільною. Дискусійний, часом однобічний статистичний підхід, котрий ґрунтується на суто кількісних показниках. Наведемо узагальнюючі дані за XX століття (точніші дані за попередній період відсутні). За матеріалами переписів населення, на території нинішнього Закарпаття 1921 року було 375 117 русинів, 1930-го – 450 925. У повоєнний період влада їх переідентифікувала (усіх почали записувати українцями). Кількість українців (і русинів) у 1946-му становила 527 032 особи. Сюди ж віднесли й частину німців, румунів, угорців, циган і членів етнічно змішаних родин. 1959 року в області зафіксовано 686 464 українців (місцевих і прибульців), 1979-го – 898 606, 1989-го – 976 749.

Значне збільшення українців у 1970–1980-ті роки зумовлене, зокрема, збільшенням припливу вихідців із Галичини, центральних і східних регіонів України, з інших республік Радянського Союзу. При цьому слід враховувати: у 1950-ті чимало закарпатців виїхали з області (вирушили до Криму, інших південних регіонів, були мобілізовані на відбудову шахт Донбасу, освоєння цілинних земель Казахстану). Тому їхня питома вага в загальній чисельності населення краю зменшується.

Після проголошення незалежності України русини домагаються визнання своєї національності, однак зустрічають нерозуміння та протидію з боку українофілів-націоналістів. Демократичним, моральним і справедливим є не політичний чи культурницький, а правовий підхід до вирішення цього питання. Тому мною, як народним депутатом України III–IV скликань, було ініційоване виїзне засідання Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. На згаданому засіданні в Ужгороді 1 жовтня 2004 року я виступив з доповіддю «Правові засади національної ідентифікації русинів Закарпаття» (див.: Руснацький світ. – Ужгород, 2008. – Вип. 6). А 3 листопада 2005-го я з представниками парламентської фракції КПУ Г. Крючковим і М. Шульгою вніс до Верховної Ради законопроект «Про русинів в Україні» (№ 8406), (див.: Мигович Іван. Закарпаття: на зламі епох. – Ужгород, 2008. – С. 283). Однак він не був розглянутий через протидію політичних опонентів (рухівців і бютівців).

Додам, що влітку 2006 року Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації ухвалив резолюцію, в якій, зокрема, висловив стурбованість відсутністю офіційного визнання в Україні русинів, попри їхні явні етнічні особливості. Також нашій державі як учасниці відповідної міжнародної конвенції було запропоновано розглянути це питання та до 6 квітня 2010 року доповісти про виконання згаданої рекомендації (п.п. 20, 24). 13 вересня 2007 року ООН ухвалила Декларацію про права корінних народів. До них за наведеними ознаками належать і русини.

Помилково зводити русинський рух лише до національного визнання – у нього глибші корені та ширша мета. Він з’явився на хвилі етнічного ренесансу, активізації Руху, в зв’язку з брутальним пограбуванням Закарпаття своїми та заїжджими «прихватизаторами», мовно-культурною й управлінською експансією, екологічними лихами, зубожінням місцевого населення, небезпекою втрати куцого нинішнього статусу. Звісно, дається взнаки історична несправедливість, коли тимчасова народно-демократична республіка (1944– 1945 рр.) з 1946 року стала звичайною областю, а всіх русинів механічно записали українцями. Тому русинські об’єднання дедалі активніше висувають політичні, економічні, соціальні вимоги до держави, котра їх ображає та гнобить. Практично вони виражають інтереси всіх етнонаціональних меншин Закарпаття.

Русинів можна й слід по-людському зрозуміти. Адже вони домагаються елементарних прав і свобод на рідній землі, бодай таких, які мають угорці, румуни чи словаки, не кажучи вже про українців. Русини хочуть відверто спілкуватися материнською мовою й без примусу опановувати інші, розпоряджатися ресурсами краю, мати самоврядність (як, приміром, сусіди-словаки), своїх представників у парламенті України, вільно пересуватися світом, берегти й розвивати самобутню культуру. Русинам історично чужі ксенофобія, антисемітизм чи расизм. Звісно, сьогодні вони не сприймають зверхності, диктату сусідів (галичан) та менторства «свідомих українців» із Києва. А головне, вони не хочуть миритися зі зростаючою економічною експансією доморощених і «заперевальних» капіталізаторів, котрі безцеремонно й підступно відбирають у них єдине, що залишилося, – гори й ліси, повітря та воду.

Чи стануть русини нацією? Стверджувати цього сьогодні однозначно не можна. В етнокультурному плані населення області неоднорідне. Це – місцеві українці; українці-русини; русини; русини, зараховані за переписом до українців; національно не визначені; члени інтернаціональних родин; переселенці з Галичини та сусідніх західних регіонів; вихідці зі Східної та Центральної України, що переселилися сюди після першої світової війни або за радянської влади були направлені на роботу до Закарпатської області, та їхні нащадки.

Для з’ясування етнічного складу русинів під моїм керівництвом у 1994–1996 роках було проведено соціологічне дослідження на тему: «Міжетнічні відносини на Закарпатті: структура, сучасний стан, перспективи розвитку» (науково-дослідна робота Інституту соціології НАН України № 3.26.85). Наведу його результати. Ми застосували низку елементів багатоступінчастої, квотної вибірки. Методом стандартизованого інтерв’ю опитано 811 респондентів. Серед них – 297 українців, 160 угорців, 60 росіян, 54 словаки, 45 румунів, 45 німців, 66 русинів, 35 циган, 49 представників інших етнонаціональних груп, котрі досить повно відображають структуру населення краю (за статтю, віком, освітою, національною ознакою). Тоді з опитаних нами українців (за паспортними даними) спочатку 20 назвали себе русинами, тобто 6,7 відсотка респондентів цієї групи. Додаткове експертне опитування 46 активістів русинських організацій показало широкі потенціальні можливості цієї етнонаціональної групи, що реально підтвердило наступне десятиліття.

За результатами перепису населення 2001 року, понад 10 тисяч закарпатців ідентифікували себе русинами (громадськість вважає наведені дані необ’єктивними, а то й сфальсифікованими). Після цього русинські національно-культурні товариства зібрали підписи близько 150 тисяч своїх прихильників (половина з них отримала відповідні посвідки; процес видачі таких документів триває).

Водночас зарахування чи не всіх закарпатців слов’янського походження до русинів, на наше переконання, є перебільшенням. Їм, засвідчує згадане соціологічне дослідження, властива низька пасіонарність. Під цим терміном розуміють наявність і прагнення невеликої кількості людей (і навіть окремих осіб) до активної цілеспрямованої етнотворчої діяльності, підвищену здатність «організму абсорбувати енергію зовнішнього середовища й видавати її у вигляді роботи» (див.: Гумилев Л. М. Этногенез и этносфера. – Природа. 1970. – № 1. – С. 46). Деякі автори визначають пасіонарність як імпульс, з допомогою якого жива природа передає етносам, що виникають, оригінальний гармонійний ритм (Природа, 1981, № 9, с. 85). Звичайно, на життя етносів впливають географічне середовище, біологічні чинники, час, соціальні умови тощо. Пасіонарність допомогла вижити та зберегтися русинам упродовж їхньої нелегкої багатовікової історії. Чи є у них сьогодні сили для самоутвердження? 1996 року 31,6 відсотка респондентів, котрі зараховували себе до цієї національності, перебували у стані релікту, а 44,1 відсотка – на шляху до нього. Пасіонарне піднесення засвідчили тоді лише 5,3 відсотка опитаних русинів. Щоправда, у групі русинських активістів питома вага пасіонарних становила 58,3 відсотка (див.: Звіт про науково-дослідну роботу «Міжетнічні відносини на Закарпатті: структура, сучасний стан, перспективи розвитку». № 3.26.85. Відділ соціальних проблем Карпатського регіону Інституту соціології НАН України. – Ужгород– Київ, 1996. – С. 43). Отже, подальший розвиток русинів залежить від багатьох чинників і, не в останню чергу, від діяльності наших об’єднань.

Наразі ресурсні можливості наших організацій слабкі, сили розпорошені, нерозмірні з потужною державною машиною, котра бореться з русинством. Сумнозвісний урядовий план заходів 1996 року фактично продовжує функціонувати. Русинському руху шкодять також внутрішні чвари (амбіційність, конкуренція, корисливість, взаємні антипатії) й суперечності, невмілі дії лідерів (декларативність, висунення нереальних гасел, політична заангажованість), а головне – брак розгалужених організаційних структур, досвідчених кадрів, припливу свіжих сил, концентрації та координації дій на головних напрямах. Через це не ведеться цілеспрямованої роботи серед широких верств населення. А упущення й помилки вміло використовують опоненти та супротивники.

Для відродження, розвитку й самозбереження русинів в Україні потрібно, зокрема:
– усвідомити свої національні інтереси, головні соціальні потреби та шляхи їх забезпечення;
– сформувати цілісну етнічну свідомість, національну самоідентичність, підтвердити її під час наступного перепису населення чи плебісциту;
– подолати етнічне аутсайдерство, відчуття меншовартості, безнадійності й апатії;
– згуртувати національну інтелігенцію, бізнес-еліту;
– здобути представницьку та виконавчу владу, розвивати демократичне самоуправління;
– досягти внутрішньої консолідації, поглиблення зв’язків із одноплемінниками в Україні та за кордоном;
– налагодити діалог і співпрацю з представниками інших етносів краю;
– протидіяти культурній асиміляції і широкій еміграції;
– запобігати ксенофобії, етнороз’єднувальним процесам, націоналізму;
– спростовувати безпідставні звинувачення в сепаратизмі, стимулювати іредентизм, тобто об’єднання розпорошених, розрізнених русинських груп в один народ.

Завдяки прискоренню етногенезу русини з етнічного субстрату спроможні стати національною спільнотою. Можливі й інші шляхи.

Перший – подальша асиміляція русинів в українському соціумі, перетворення їх на етнічний релікт.
Другий – інтеграція, за якої збережеться відособленість, специфіка, самобутність русинів і нормальне існування в країні.
Третій – ізоляція, замикання в собі (сегрегація або шлях ромів).
Четвертий – маргіналізація, за якої меншини опускаються на соціальне дно (каста «недоторканних» у Індії й подібні випадки, коли дискриміновані, пасивні етноси мають право виконувати лише брудну роботу, служити колонізаторам, панівним колам).
Нарешті, п’ятий шлях полягає в послідовному цілеспрямованому обстоюванні законних прав та інтересів, формуванні русинської нації, набутті статусу самоврядності (автономії) в складі України.

Для досягнення мети потрібен потужний і мудрий національно-визвольний рух, підтримка співвітчизників, міжнародна солідарність. Вирішальне значення матиме те, яким шляхом піде Україна, – демократичним чи до націоналістично-авторитарної диктатури. Поки що переважає друга тенденція. Деякі політологи дискутують питання про збереження цілісності України (див.: Украина расколется на три государства?! – Материк Евразия. – К., 2007. – С. 4–6. – № 1).

Такий розвиток подій катастрофічний для нашої держави, небезпечний для Європи та згубний для русинського руху. Вочевидь, до нього не дійде. Через 10 –20 років ми подолаємо існуючу системну кризу. Україна може й повинна стати міцною демократичною державою континенту. Потрібно, щоб її очолили розумні, вольові та чесні керівники, сповнені сил і бажання поліпшити добробут трудящих, сформувати громадянське суспільство, забезпечити соціальну справедливість і законність в усіх регіонах, для всіх етнонаціональних спільнот.

У цьому руслі реально розв’язати і проблеми русинів. Як і інших дискримінованих громадян. Інакше Україна приречена! Не допоможуть її правлячій верхівці ані США, ані НАТО, ані тим паче самозвані месії.

Сучасна Україна – результат багатотисячолітньої еволюції, етнічно розмаїта країна. Її здавна творили численні неслов’янські та праслов’янські народи. Русини – плід новітньої доби. Не переписуймо історію для самозвеличення, як це робить багато українофільських авторів. Уникаймо містифікацій, будьмо реалістами.

Які найближчі завдання русинського руху? На нашу думку, такі:

1) об’єднання, координація зусиль на головних напрямах (визнання як національності, реалізація результатів крайового референдуму від 1 грудня 1991 року, надання державної підтримки етнокультурному розвитку русинів);
2) розгортання в усіх районах, містах і селах широкої, вмілої культурно-масової, інформаційної, наукової-освітньої діяльності;
3) створення виборчого блоку та входження до обласної й місцевих рад у 2010 році, запровадження реального самоврядування;
4) ініціювання законопроекту «Про статус русинів як корінного народу України»;
5) активізація боротьби за дотримання державою вітчизняного законодавства та міжнародних зобов’язань щодо прав людини, незалежно від національності, походження, світогляду й інших ознак.

Майбутнє русинів – у міцній демократичній Україні. Батьківщини не вибирають, не міняють, як комусь заманеться. Русини – не націоналісти й не сепаратисти, а справжні патріоти та свідомі громадяни своєї вітчизни. Це головне в русинському русі, а не мусовані провладною пропагандою вигадки про «антиукраїнські підступи» тощо. Але русини впродовж століть прагнули не до такої України, як нинішня: обкрадена, збезчещена, пригноблена. Вони не збираються полишати її в біді, розуміють, що однаково страждають трудящі всіх національностей. Водночас не бажають терпіти далі принизливе становище. Вони вимагають не якихось преференцій, а природного права на національне визнання й самоврядування. Це не суперечить Конституції, жодним чином не загрожує етнічним українцям. Русини хочуть бути господарями на своїй історичній прабатьківщині, повноправним суб’єктом поліетнічної нації, будівничими громадянського суспільства в Україні. Їм чужі й емігрантські устремління. Так, через політичну й економічну нестабільність, через сімейні обставини понад 25 відсотків жителів України бажають змінити місце проживання й переїхати до Росії, Німеччини або США (див.: Старий Замок Паланок. – 2008. – № 21). З-поміж русинів мало хто назавжди полишає свій край. Після заробітків на чужині вони зазвичай обов’язково повертаються додому. Їхнє правове визнання й цивілізований розвиток – в інтересах держави. Бо сприятиме утвердженню її демократичності й євроінтеграційних намірів, підвищенню авторитету та стабільності. А світове русинство здобуде гідний центр духовного тяжіння й моральної підтримки.