Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Сорок років тому, наприкінці 60-х, населення Києва перевалило за
півтора мільйони. Можливості однієї Центральної Станції швидкої
допомоги були вичерпані, і ситуацію врятувало створення розгалуженої
мережі філій та відділень. Проте, як і до того і ще довгий час по тому,
потреби киян у швидкій психіатричній допомозі забезпечувала — і
нормально забезпечувала — одна-єдина спеціалізована бригада. До її
складу входили лікар найвищої кваліфікації та два
фельдшери-професіонали. Робота вважалася важкою і відповідальною.
Бригада чергувала добу і відпочивала три доби. Плюс різноманітні
пільги, включаючи високі зарплати. Що ж робиться нині з захистом
психічного здоров’я жителів столиці незалежної України? Замість однієї
спеціалізованої бригади працює спеціалізована станція у складі семи
бригад. Треба було б більше, але, як ви розумієте, медицина
фінансується за залишковим принципом, а звідси… Якщо 40 років тому
психбригада виїздила на 2-3 виклики за зміну, себто, за рік близько
тисячі викликів, то минулого 2008-го року спеціалізована станція мала
майже 20 тисяч викликів, 7 тисяч з яких закінчилися госпіталізацією
хворих. А населення столиці за цей період зросло максимум удвічі. Не
подумайте, що за часів радянської влади психічно хворих було набагато
менше, ніж, скажімо, зараз. Більше того, ще в середині минулого
століття було незаперечно доведено, що відсоток психічно хворих у
суспільстві не залежить ні від форми влади, ані навіть від
екстремальних ситуацій на взірець війн чи громадянських конфліктів. Цей
відсоток коливається від одного до трьох від загальної кількості
населення. Вся різниця полягає лише в ставленні держави до цієї
специфічної категорії своїх громадян. Радянську владу важко
запідозрити у надмірному гуманізмі. Але всі роки існування цієї влади
наша країна по суті була величезним військовим виробництвом. А якщо
будь-яка зброя, не кажемо вже про ядерну, втрапить до рук людини з
уразами психіки, то ви самі розумієте, що тут мо’ і не хочеш бути
гуманістом, але мусиш. Відтак у тому ж Києві, крім потужної Центральної
психлікарні імені Павлова, мало не у кожному районі існували
спеціалізовані відділення, профілакторії — стаціонарні і вечірні —
тощо. Відтак — тисяча викликів на рік наприкінці 60-х і 20 тисяч викликів сорок років потому. Що
ж сталося? Наголошуємо ще раз: статистична кількість психічно хворих
киян залишилася практично незмінною. Кардинально змінилося ставлення до
них. І тут уже йдеться не про медицину, а про нашу горезвісну брудну,
щоб не сказати смердючу українську політику. Дехто вважає, що
вищеописана ситуація характерна виключно для Києва, де одіозний міський
голова, любитель «афроукраїнських» пасторів-сектантів та бабусь, котрі,
здається, вже не відповідають йому взаємністю, — ставиться до самого
слова «психіатрія» ще гірше, ніж особливо небезпечний рецидивіст до
слова «міліція». Відтак і намагається знищити київську психіатрію — і
як поняття, і як медичну структуру. Насправді ж усе набагато
серйозніше. На початку 90-х, чи не в перші тижні Незалежності група
недолугих політиків, у яких були великі проблеми з психічним здоров’ям,
вирішила компенсувати свої хворобливі комплекси політикою. Їм вдалося
провести через тодішній склад Верховної Ради закон про психіатрію в
Україні, згідно з яким людина може бути визнана психічно хворою лише…
за власним бажанням. Саме так! Ніякого спеціалізованого обстеження без
письмової згоди хворого. Виняток — якщо вищезгаданий хворий когось
скалічить або, не дай Боже, вб’є без усякого до того приводу, тоді
слідчі органи можуть… ні, не вжити заходів, а лише звернутися до суду з
проханням провести відповідну медичну експертизу. А можуть і не
звернутися. Особливо, якщо підозрюваний… ну, ви самі розумієте, не
просто «тю-тю», а «тю-тю з мандатом». Або тато у нього з мандатом. Або
татів адвокат за хороші гроші зробить з Чикатила Матір Терезу.
Варіантів — безліч. Та й суд, висловлюючись мовою медиків, не панацея. Автори
горезвісного закону посилалися на начебто позитивний досвід
цивілізованих держав, зокрема США. Але при цьому «забули» вказати, що
кількість психічно хворих маніяків-убивць у цій «взірцево-показовій»
країні щонайменше на порядок перевищує аналогічний рівень у державах,
де з психічно хворими не панькаються, їх лікують. Відчуваєте різницю? Фахівці
знають, що осінь — це пора хронічних загострень у багатьох психічних
хворих. Причому загострень у бік агресії, активного несприйняття. А на
київській Спеціалізованій станції швидкої психіатричної допомоги
минулого тижня вимкнули всі телефони. За несплату в черговий раз
підвищених тарифів. Станція на порозі закриття, психіатричні відділення
і профілакторії приватизовані і роздаровані. Тисячі хворих, які являють
реальну загрозу для оточення, позбавлені кваліфікованої допомоги. І
взагалі — з цього хворого контингенту нормально почуваються лише ті,
хто таки прорвався і закріпився у великій українській політиці.
Головна 
