Всього: 3486 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1111 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 753
Що стоїть за демографічно-міграційними проблемами?
11:38
Україна потрібна Євросоюзу не як повноправний його член, а як елемент зовнішнього кільця безпеки, що повинно відгородити ЄС від деструктивного зовнішнього впливу
Замість передмови Питання демографії серед інших відрізняються своєю гостротою, актуальністю, суперечливістю, полярністю поглядів, невиваженістю суджень, доповнюючись надмірною катастрофізацією проблеми. Останнє вже стало загальним місцем і навіть не піддається сумніву. "Катастрофізм" став точкою відліку, від якої беруть свій першопочаток усі пропозиції з його подолання. Причому вони не відзначаються оригінальністю й у цьому плані наслідують так звані "західні стандарти", яких Європа, прийнявши, не спроможна позбавитися. Деякі дослідники стверджують, що скорочення корінного населення ледь не благо для України, а нестачу робочих рук пропонують поповнити, як і в Європі, за рахунок притоку робочої сили з інших країн і бачать у цьому ледве не єдиний шлях до "порятунку" України від демографічної кризи (основними категоріями незаконних мігрантів, що затримуються органами охорони державного кордону України, стали громадяни таких країн: Афганістану, Індії, В'єтнаму, Іраку, Бангладеш, Китаю, Пакистану, Шрі-Ланки, частка яких у загальній кількості становить 95 %. Найбільшу кількість серед них складають громадяни Афганістану – 32 %, Індії – 25 % та В'єтнаму – понад 13 %). На думку цих фахівців, мігранти краще за нас, "аборигенів", "адаптуються до реалій ліберальної та глобальної економіки" і що депопуляція – верстова дорога, якою рухаються всі "цивілізовані країни". Виходить, що ми маємо піти назустріч таким поглядам і звільнити територію України, поступившись місцем тому, хто краще "пристосовується" до новітніх умов. Не вдаючись у детальний аналіз таких підходів, відзначимо їхню віднесеність до методу "кривої логіки", що вказує на їх маніпулятивний характер щодо свідомості наших громадян. Нав'язування комплексу меншовартості – потужний технологічний прийом, на тлі якого можна розгорнути будь-який політико-економічний проект. Крім того, факти щодо зменшення населення у країнах "освіченого Заходу" свідчать дещо про інше і далі ми на цьому зупинимося детальніше. За своїм змістом демографічна проблема містить усі ознаки всеосяжності й багатогранності й у контексті національної безпеки стоїть поряд із такими фундаментальними її основами, як енергетика та забезпечення продуктами харчування. Вона безмежна, оскільки охоплює всі сторони та аспекти людського буття, тому шлях до стабілізації і збільшення народонаселення не може вичерпуватися рамками самої демографічної науки та закінчуватися межами пропонованих рішень у напрямках, що є дотичними до неї. Широка представленість цієї теми в засобах масової інформації та ряді наукових робіт не дає повного розуміння глибинних основ демографічних негараздів. Окрім того, демографічні процеси для всього світу – це ще й питання великої політики. Так, третього квітня 2006 року на 39-й сесії Комісії ООН із народонаселення та міграції Генеральний секретар ООН Кофі Аннан подав на розгляд звіт про міграції в світі. У ньому було зазначено, що Україна входить у першу п'ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти (6,8 млн. осіб) і займає четверте місце в цьому списку. Кількість вражаюча, тому важко в неї повірити. Ураховуючи технологічність підходів західних фахівців, можна з певною долею достовірності стверджувати, що це не що інше, як спроба формування нашого сприйняття майбутньої чисельності іноземців в Україні. Хоча, за деякими даними, кількість мігрантів уже сягає 4 млн. осіб. У поданому контексті варто нагадати слова Держсекретаря США М. Олбрайт, яка пропонувала нам, замість вступу до ЄС, задовольнитися "сусідським статусом". У цьому сенсі показовою є доповідь Єврокомісії (березень 2003 року) "Більш масштабна Європа: Нові рамки відносин ЄС зі своїми східними й південними сусідами". На переконання авторів цього документа, із "сусідського кола" повинно бути сформоване потрійне захисне кільце. Завдання першого – забезпечити вирішення проблеми зупинки напливу економічних біженців у заможну Європу. Тобто пропонується звільнити від цієї роботи держави ЄС, узявши на себе у рамках угод ці зобов'язання. Друге кільце має служити економічному поліпшенню "сусідського" простору, оскільки бідні сусіди являтимуть собою економічний та політичний фактор ризику. Це надзвичайно важке, а можливо й нерозв'язне завдання, оскільки існує значна відмінність не лише в рівні добробуту між Союзом та його сусідами, а й у психології людей (відомо, із якими труднощами стикається до нинішнього часу Німеччина, прийнявши у свої ряди "братів по крові" зі східної її частини). Третє захисне кільце повинне відгородити ЄС від міжнародної злочинності. Таким чином, Україна потрібна заходу як елемент зовнішнього кільця безпеки, що повинно відгородити ЄС від навали та деструктивного впливу малокваліфікованої і злочинної сили. Щодо України, то звертає на себе увагу майже цілковита відсутність (на рівні серйозних наукових розробок) проектів вирішення демографічної проблеми за рахунок внутрішнього потенціалу країни. Якщо такі пропозиції й трапляються, то про них згадується побіжно, мимохідь, без належної уваги. Причому вони не несуть на собі фактора комплексності, структурності, цілісності. До того ж дослідники нерідко відверто лякають нас підходами класичного редукціонізму. Вони намагаються все звести до простої причини й висловлюють упевненість, що коли ми не будемо вирішувати проблему за рахунок мігрантів, то на нас очікує ледве не повне вимирання. На їх погляд, Україна має зробити вибір на користь "спільного проживання з афро-азійськими народами з перспективою формування новітньої багаточисельної єдиної української нації". Ось така основна парадигма, що пропонується "фахівцями", особливо тими, які ведуть свої наукові пошуки на кошти західних грантів. Слід додати, що пігмеї – корінні жителі тропічної Африки – десятками тисяч років живуть в умовах обмежених ресурсів і не вимирають!!! Їхня чисельність невелика, проте стабільна. Просто вони є адекватними умовам, у яких знаходяться і за яким стоїть досвід тих самих тисячоліть. Кожен член племені – від малого до старого – робить свій внесок у процес виживання. Це не заклик до "пігмеїзації" всієї країни, а заувага до численних проектів пошуку шляхів виходу зі становища, яке склалося. Нам потрібно обговорювати не те, як долати демографічну кризу за рахунок нових прибульців, а як пристосуватися до неї і які проекти для подолання негативних демографічних наслідків можна запропонувати. До сказаного слід додати, що в 1900 році частка населення розвинутих країн на всій планеті сягала 30 %, а вже в 2000 році вона дорівнювала 10 %. Ми намагаємося підлаштовувати наше законодавство під європейське без усякої критики й аналізу. Від нас вимагають його лібералізації в галузі міграції, що потрібно, у першу чергу, Заходу. Україна, як ми зазначали, покликана "осаджувати" потоки некваліфікованої робочої сили на своїй території, бути своєрідним фільтром. Кваліфіковані ж кадри з України й надалі "вимиватимуться" західними країнами для задоволення їхніх потреб. У нас уже сьогодні відчувається брак робочих та інженерно-технічних професій. У такий спосіб ми розбазарюємо наш трудовий потенціал. За розрахунками на основі ООНівської методики, кожний спеціаліст, що покинув країну, вилучив із надбання суспільства приблизно 300 тисяч доларів США. За даними Ради з вивчення продуктивних сил НАН України, утрати економіки від зовнішньої трудової міграції можуть сягати 10 млрд дол. щорічно!!! Заробітчанство як масове явище не сприяє наповненню пенсійного та соціального фонду через відсутність відрахувань від зарплати. Українські трудові мігранти ввозять в Україну приблизно 5 млрд доларів. Зароблена ними сума за рік перевищує іноземні інвестиції в країну. Але гроші переважно йдуть на придбання житла, навчання дітей або проїдаються. Організовують свою справу лише 3,6 % заробітчан, оскільки це пов'язано зі значними труднощами та недосконалим законодавством, яким користуються перевіряючі органи. Наші співвітчизники з вищою освітою працюють за кордоном переважно простими робітниками й утрачають при цьому свою професійну кваліфікацію. Хоча сьогодні, наприклад, зарплата електрозварника, будівельника, сантехніка чи інженера-електрика в Україні цілком співвимірна із зарплатою нашого працівника за кордоном. Сьогодні важко сказати, скільки наших співвітчизників працюють за межами України. Статистичні дані різних соціологічних служб та досліджень дають цифру від 2 до 7 млн. осіб. Така колосальна розбіжність між даними яскраво висвітлює необхідність посилення державної уваги до цієї проблеми. Безумовно, що відплив працездатного й кваліфікованого населення можна вважати вкрай негативним явищем, що прямо впливає на стан національної безпеки країни. Поповнення ж трудових ресурсів будь-якою країною за рахунок "афро-азійських народів" засвідчило, що останні практично не адаптуються до культурного простору країни перебування, створюючи свої анклави, недоступні навіть для контролю органів влади. Тим більше, що в нинішню епоху мобільних телефонів, Інтернету й доступних авіаперельотів прибульці не втрачають зв'язків із історичною батьківщиною й переносять свої звичаї на нову країну проживання. Їхня тактика проста, послідовна і жорстка: приєднуючись до вже існуючих у Європі громад, вони створюють чисельну більшість в окремих регіонах. Після цього встановлюють там свої порядки, не звертаючи уваги на місцеве законодавство (приклад – Косово). Проблеми Німеччини, Франції, "плавильного котла" – США – та інших країн також є прямим тому свідченням. Сьогодні проблема міжкультурних та міжрасових колізій залишається значущою для американського суспільства, а психологічна сумісність із іншими расовими угрупованнями не стала притаманною негроїдній расі. Яскравим прикладом колосальної внутрішньої напруги, що виплеснулася назовні, можна назвати криваві події початку 1990-х у Лос-Анжелісі. Там поліцейські побили чорношкірого. Почалося справжнє негритянське повстання, у результаті якого 55 людей було вбито, дві тисячі поранено та 12 тисяч – заарештовано! Тобто згадані обставини породжують низку гострих і масштабних проблем, починаючи від збільшення злочинності, проведення терористичних актів і закінчуючи грубим тиском на уряди та громадян. Динаміка названих процесів свідчить про латентний конфлікт на глибинному рівні який, зрештою, серйозно зачіпає долі мільйонів людей. У 2006 році була опублікована доповідь одного зі стовпів британського міністерства оборони контр-адмірала Кріса Паррі, що відповідає за "концепції та доктрини", під назвою: "Вплив масової імміграції на національну безпеку". Він підвів історичну базу під масове переселення жителів країн "третього світу" в Європу й порівняв нинішній приплив мігрантів у Великобританію і країни ЄС із подіями сивої давнини, коли Римська імперія зіткнулася віч-на-віч із незліченними ордами готів та вандалів. Чужорідна "ін'єкція" завершилася для Рима трагічно – він розвалився. Сьогодні, на думку фахівців, така сама доля чекає й на США. Аналіз інформаційних джерел засвідчує, що Західна Європа має багато проблем від імміграції, це знайшло вираження в даних кримінальної статистики. Наприклад, кількість скоєних злочинів в Італії, Голландії, Норвегії, Данії, Швеції та інших країнах знаходиться в межах 50-85 % від їхньої загальної кількості по країні. Звичайно, що приїзд іноземного мігранта нічого не вартує роботодавцю (і за свій приїзд у ту чи іншу країну він ще й платить), ніж, наприклад, державна реабілітаційна програма людей похилого віку. Якщо ж урахувати невпинне зростання населення планети, яке буде відбуватися за рахунок країн, що розвиваються (з 1995 до 2025 року в країнах, що розвиваються, населення збільшиться більш ніж на мільярд, тоді як у розвинених – менш ніж на 15 млн.), то реальним стає поступове поглинання країн, подібних до України, афро-азійськими народами. Національні особливості та суверенітет нації, національні держави, за задумом глобалістів, мають піти в небуття, бо накладають національні обмеження (культурні, етнічні, соціальні, гуманітарні тощо) на принцип вільного переміщення капіталу, робочої сили й товарів, який є для них священним. Один із найвідоміших французьких філософів Ж. Бодріяр пише, що "глобалізація веде світ до дедалі більшої дискримінації. Буде клас привілейованих ...і будуть ізгої..., ...глобалізація – це відхід від демократії, і нерівність наростатиме із загостренням демографічних проблем". А ось що твердить із цього приводу один із творців нового світового порядку Жак Атталі, колишній президент Європейського банку реконструкції та розвитку: "Новий світовий порядок не буде безтурботною гармонійною утопією. Ніколи ще світ не перебував у такому полоні законів, що диктуються грошима. У наступному тисячолітті долю людства визначатиме нове покоління переможців та переможених. Навіть у найбільш привілейованих націях далеко не всі отримають рівну частку при розподілі незліченних багатств у новому світовому порядку. Прості люди будуть із почуттям шанобливого страху та обурення споглядати хмарочоси влади й багатства, які ростимуть над їхніми головами й куди їм вхід буде суворо заборонений". У такому контексті незалежність, суверенне право українців щодо вирішення своєї долі назавжди буде передано силам, що знаходяться поза межами будь-якого контролю нації. Зрозуміло, що пострадянський простір, куди входить й Україна, є сферою особливих інтересів новітніх завойовників і на його теренах реалізується достатньо проста стратегія, що розподіляється на два етапи. Перший передбачає створення механізмів перерозподілу національного багатства під контроль невеликої групи зденаціоналізованих внутрішніх олігархічних груп. Другий завершується ліквідацією політичної незалежності держав, включивши сформовані внутрішні олігархічні угруповання в міжнародну систему олігархічних зв'язків і підпорядкованості. Ось такий вектор суспільно-політичного та економічного "розвитку" проглядає крізь призму складних демографічних проблем.
Мультикультурність чи все ж етнічні відмінності? Наступний аспект особливостей демографічної проблеми лежить у зоні так званої плюралістичної, мультикультурної демократії. Дослідження, здійснені британським Home Office (Міністерством внутрішньої політики), доводять, що чим більш етнічно різноманітна територія, тим менше люди довіряють один одному. А британська Комісія расового рівноправ'я вивчала питання впливу різноманітності на позитивні відчуття. Було з'ясовано, що люди почуваються більш упевненими та щасливими, якщо вони живуть поряд із подібними до себе. Тобто для тих, хто живе в країні постійно, мігранти завжди виглядають чужинцями та джерелом загрози. А неодноразові спроби виокремити фактор ідентифікації, що накривав би собою релігійне, культурне та етнічне підґрунтя, завершилися нічим. Свідченням цьому є стан справ у США. Їхній "плавильний котел" дав тріщину. Уже виросло третє покоління мігрантів, які не знають англійської мови, а більше 32 % американських громадян говорять іспанською. Тому американському президентові довелося виступити з ініціативою й закликати прибульців вивчати англійську мову, щоб "краще розуміти американський національний характер...". І сьогодні в США мовна тема стала провідною, навколо неї точаться гострі суперечки. Справа дійшла навіть до того, що в США була створена організація Minuteman ("Ополченець"), що об'єднує громадян – прибічників жорсткого імміграційного законодавства. По всій Америці вже пройшла хвиля масштабних антиімміграційних протестів. Окрім того, учасники проекту організовують загони з патрулювання кордону з метою запобігти незаконному в'їзду до Сполучених Штатів. Подібною до США є мовна ситуація й у Великобританії, де третина школярів не знають англійської й учителі вимушені запрошувати на уроки перекладачів. Отже, мультикультурність, що починала розвиватися в плані безпосереднього усвідомлення різноманітності, поступово перетворилася на систему, що на перше місце почала ставити "расові та етнічні відмінності", а не якісь інші цінності. Чинники згуртованості між собою людей соціологи називають "пов'язуючим соціальним капіталом" ("bonding social capital") та "мостовим соціальним капіталом" ("bridging social capital"). Суспільства з "пов'язуючим соціальним капіталом" мають згуртовані громади, але вони ізольовані одна від одної, що неодмінно створює значний фактор напруженості. Приклад – Косово чи Боснія. "Мостовий соціальний капітал", що має репрезентувати потужність зв'язків між різними групами, є найбільш складним для вибудовування. Принаймні цього поки що зробити нікому не вдалося. Коли "пов'язуючий соціальний капітал" переважає "мостовий" – конфлікт стає неминучим. Тому згадуваний нами Кріс Паррі у своїй доповіді нещадно розкритикував політкоректну концепцію про взаємовигідну асиміляцію мігрантів у Європі. Дослідженнями було доведено, що шлюб у межах однієї етнічної групи є адаптивним, гармонійним, природним. А батьки одного етносу поводяться зі своїми дітьми краще, ніж батьки змішаних шлюбів, тому що біологічна подібність батьків і дитини призводить до більш близьких зв'язків. Німецький дослідник Франк Солтер зауважив, що "народу потрібно захищати свій найцінніший колективний інтерес – етнічний генофонд – найпотужнішими засобами, які є в його розпорядженні. З погляду перспективи, яка проводиться сучасною елітою, політика глобальної уніфікації веде в безвихідь. Бо остаточне виживання й розвиток людства безпосередньо залежать від максимальної різноманітності народів (етносів) на Землі, що в нього входить. Істотне спрощення цієї системи, змішування рас і народів – прямий шлях до деградації й загибелі. Економічна політика сучасної еліти, по суті, є "браконьєрством", яке швидко приведе до виснаження природного, інтелектуального і економічного потенціалу не тільки своєї країни, а й усієї планети.
Проблема народжуваності Поточна демографічна ситуація в Україні характеризується стабільною депопуляцією. До 1992 року кількість українського населення зростала й складала 52.244.100 осіб. Надалі його чисельність неухильно зменшувалася. За даними Державного комітету статистики, природне скорочення населення України в 2006 році (на 01.01.2007 року) дорівнювало 297,7 тис. осіб. А загальна чисельність українців склала 46.646.000 осіб. Але вже на 01.05.07 р. вона дорівнювала 46.533.710 громадян. Упродовж 2006 року в нашій державі народилося 460,4 тис. дітей (9,8 народжених на 1000 жителів), а померло 758,1 тис. людей, що склало – 16,2 померлих на 1000 жителів (на початку 90-х – 12-13 померлих на 1000 ос.). Скорочення населення, як відомо, призводить до зменшення трудового потенціалу країни, а зниження народжуваності у свою чергу веде до демографічного старіння країни. Отже, демографічні негаразди в Україні пов'язані не лише зі зростанням смертності населення, але й із загальним низьким рівнем народжуваності. Хоча темпи смертності з 2002 року, за даними Міністерства юстиції України, почали уповільнюватися (винятком став лише 2005 рік). В Україні сьогодні спостерігається деяка позитивна динаміка в народжуваності дітей, хоча зростає смертність серед новонароджених. Так, кількість мертвонароджених малят впродовж 2005-2006 років зросла порівняно з попереднім роком майже на 15 %. Якщо в 2004 році мертвими народилося 1983 немовляти, то в 2005 році – 2240, а в 2006 році вже 2306 немовлят. Кількість дітей, що померла до одного року, упродовж 2005-2006 року також збільшилася – на 10 %. Якщо в 2004 році не дожило до першого дня народження 4000 немовлят, то в 2005 році їхня кількість становила 4241, а в 2006 – 4433 немовляти. Небажання мати дітей половина сімей пояснює фактом відсутності матеріальної забезпеченості. Незважаючи на те, що стаття 51 ч. 3 Конституції України бере під захист держави інститут сім'ї, материнства та дитинства, фактична підтримка сімей із дітьми є дійсно недостатньою. Тут можна сподіватися на ініціативу провідних політичних партій України, що обіцяють у випадку перемоги на дострокових виборах 2007 року значно підсилити соціальну підтримку, суттєво збільшити виплати, особливо з народженням другої, третьої дитини. Американський досвід засвідчив, що "бебі-бум" там почався завдяки програмі дешевого житла та доступній освіті. Останнє сприяло пристойній соціальній динаміці й призвело до впевненості в завтрашньому дні. Такі ж процеси спостерігаються й у Білорусі, де за 2006 рік приріст населення уже перевищив смертність. Тобто мову слід вести не лише про механічне фінансування сім'ї, а про створення для неї умов нормального розвитку. Незважаючи на розповсюджену думку, що причиною вимирання є низький рівень життя, аналіз демографічних процесів доводить відсутність значущої кореляції між рівнем життя та народжуваністю. У таких, наприклад, країнах, як Конго, Камбоджа чи Мозамбік, четвертою або п'ятою дитиною в сім'ї нікого не здивуєш і серйозною економічною проблемою якраз є надлишок робочої сили. Абсолютизацію економічних причин відтворення населення можна вважати головним міфом сьогодення. Визначальну роль у цьому процесі відіграє руйнування традиційного сімейного укладу, престижу сім'ї, спадковості поколінь, відсутність державної сімейної політики, насаджування політики штучного скорочення народжуваності тощо. Депопуляція, що розпочалася після 1992 року, є прямим наслідком нашої незбалансованої соціальної політики, яка пов'язана з контролем народжуваності та плануванням сім'ї. Для більш глибокого розуміння цього складного питання – трохи історії. Ідеологія контролю народжуваності й планування сім'ї народилася не сьогодні й належала вона священику англіканської церкви Томасу Мальтусу. Цій проблемі присвячена його основоположна праця "Essay on the principles of population" ("Трактат про принципи народонаселення"). Згідно з доктриною Мальтуса, людству загрожує катастрофа від "абсолютного надлишку людей", оскільки людям рано чи пізно не вистачить їжі. Виходом із голодної кризи Мальтус уважав методи обмеження народжуваності у вигляді пізніх шлюбів та самоконтролю. Початок XX ст. знаменується розквітом політики контролю народжуваності, перш за все в США. У 1916 році відома лідерка феміністського руху Америки Маргарет Зангер заснувала Американську лігу з контролю народжуваності (Birth Control Leage). У 1952 році Зангер засновує Міжнародну федерацію планування сім'ї – МФПС (зі штаб-квартирою в Лондоні), що координує діяльність національних організацій з питань запобігання дітонароджуваності. Уся структура МФПС, що об'єднує національні асоціації планування сім'ї більше 180-ти країн світу – особливо в бідних, маргіналізованих – здійснює політику Всесвітнього банку та Міжнародного валютного фонду (МВФ) щодо зменшенню населення планети. Міжнародна федерація планування сім'ї (IPPF) працює в п'яти пріоритетних напрямках: а) підлітка; б) ВІЛ/СНІД; в) аборти; г) доступ до інформації; д) захист прав. МФПС, як сказано в документах, "надає можливість людям робити свідомі кроки, покращувати сексуальне життя...". Останнє – головний рефрен, яким можна підсумувати діяльність цього розгалуженого об'єднання. Політика і стратегія МФПС передбачає, що "базові права людини на репродуктивну свободу (відмова від народження дитини за допомогою абортів, стерилізації, контрацепції) повинні бути прийняті всіма незалежно від віку, сексуальної орієнтації, фінансового статусу або місцезнаходження". Крім того, МФПС виступає за одностатеві браки, підтримуючи розвиток свободи сексуальних меншин, одночасно вагітність представляється як хвороба, а абортні препарати й контрацепція як ліки. Зангер вважала, що шлюб повинний бути тимчасовою обопільною домовленістю до тих пір, поки чоловік і жінка знаходять один одного привабливими. Тимчасовий шлюб за домовленістю називався "кампаніонатом", а діти в цей шлюб не вписувалися. Виникла альтернатива материнству – безпечний секс із пропагандою абортів та протизаплідних засобів. Варто зауважити, що інтенсивне втовкмачування у голови дітей секс-програм не призвело до покращання репродуктивного здоров'я. Кількість абортів не зменшилася. МФПС сподівається досягти своєї мети зі здійснення фактичного геноциду населення у всьому світі за допомогою значного розширення своєї діяльності та фінансових вливань. Особлива увага приділяється державам, що розвиваються, серед яких і наша держава. Політика, яку визначають представники з МФПС, здійснюється через Українську асоціацію планування сім'ї (УАПС). На початку XXІ століття ми маємо усвідомити, що впродовж останнього часу нам пропонується "ідеологія смерті", спрямована проти народження дітей. Перед Великою Вітчизняною війною люди молодші за працездатний вік складали приблизно 39 % населення країни, зараз – 22,5 %. Експерти, які стверджують, що в плані демографії Україна встала на шлях, яким іде весь цивілізований світ, м'яко кажучи, лукавлять. У більшості західноєвропейських країн народжуваність помітно вища, ніж у нас. Так, у Нідерландах коефіцієнт фертильності в 2004 році становив 1,73, Великобританії – 1,74, Швеції – 1,75, Фінляндії – 1,8, Норвегії – 1,81, Франції – 1,9, Ірландії – 1,99 (це, до речі, навіть трохи більше, ніж у СРСР у 1970-ті роки), Ізраїлі та Ісландії – 2,03, Сполучених Штатах – 2,08. Окрім того, у більшості цих країн наведений показник за останні десять років або виріс (Франція – плюс 0,24, Німеччина – плюс 0,13, Італія – плюс 0,11), або залишився на колишньому рівні. У Бразилії на одну жінку доводиться 1,93 народжень, Шрі-Ланці – 1,85, Ірані – 1,82, Китаї – 1,72 (китайським урядом щодо Пекіну вже скасована квота народжуваності, яка дорівнювала одній дитині на сім'ю). У країнах-старожилах Євросоюзу (окрім Німеччини і Греції), а також у Норвегії, Ісландії і Швейцарії спостерігається невеликий, але стійкий природний приріст населення. Те ж саме можна сказати про Японію та Канаду. Що ж до США, то в них узагалі спостерігається демографічний бум: за останнє десятиліття XX та початок ХХІ століть населення збільшилося приблизно на 33 мільйони осіб. У структурі приросту на імміграцію припадає лише третина його частки. У результаті населення Сполучених Штатів склало близько трьохсот мільйонів осіб. За оптимістичним варіантом ООНівського прогнозу, до 2050 року населення Північної Америки (США плюс Канада) становитиме більше 500 млн. осіб (нині близько 330 мільйонів). Причому значну частину двухсотмільйонного поповнення має забезпечити внутрішній природний приріст. Так що про демографічну кризу не доводиться говорити.
Одним із основних показників добробуту (або навпаки) демографічної ситуації є так званий коефіцієнт фертильності – кількість народжень на одну жінку. В Україні він сьогодні, за різними данними, дорівнює 1,2 – 1,3. Щоб зрозумілою була демографічна політика міжнародних структур щодо таких держав, як Україна, слід нагадати слова Маргарет Тетчер, яка в кінці 1970-х висловилася щодо скорочення населення СРСР, довівши його до 15 млн. Воно повинно було обслуговувати транспортні коридори, які б поставляли сировину на Захід. Природно, що частина українського населення мала б скласти 2,5-3 мільйони осіб. Коливання в темпах приросту населення загалом є природнім процесом, а прискіплива увага міжнародних інституцій "планування сім'ї" до країн СНД (як і країн третього світу) має суто прикладне, сповнене цинічного розрахунку значення, яке передбачає штучне зменшення населення ряду країн світу, щоб забезпечити існування "золотого мільярду", у якому Україні місця немає. А якщо виходити з темпів "африканізації" європейського простору, то і Європа стоїть перед такою проблемою, навіть західна її частина. Останнім часом теорія "золотого мільярда" набула дещо іншого звучання – західні фахівці визначили цю кількість у 700 млн осіб. Тобто якщо взяти попередні розрахунки щодо кількості населення Америки, Канади та Японії до 2050 року, то це якраз і складе названі 700 мільйонів. Як зауважив наш геніальний поет: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте...". Отже, головним, пріоритетом національної безпеки України має стати популяція (демографічна, генеративна), бо за фізичної відсутності людини і її соціуму, у результаті виродження нації саме поняття національної безпеки стає безглуздим.
Що приховано за словами "планування сім'ї"? Якими ж поняттями нам пропонують оперувати? Репродуктивні права. Означають просто права на відтворення потомства. Але в контексті сучасних "контролерів народжуваності" – це планування сім'ї, що, по суті, суперечить дітонароджуваності. Репродуктивні права відповідні репродуктивним обов'язкам. Індивідуальний рівень – застосування контрацепції. Колективний рівень – розповсюдження абортів, контрацепції і стерилізації з метою "захисту навколишнього середовища від перенаселення" для досягнення "кращого рівня життя". Репродуктивне здоров'я. За визначенням ВОЗ, це означає, що в людей є можливість мати безпечне статеве життя, яке приносить задоволення, і вони мають можливості для відтворення й свободи прийняття рішення щодо його доцільності, часу й частоти. Безпечний секс. Статеве (не родове) життя без дітей. Тимчасово – за допомогою абортів і протизаплідних засобів або постійно – за допомогою стерилізації. Відповідальне батьківство. Навчання населення, перш за все підлітків, використання контрацептивів. Тобто мова йде про плановий процес у дітонародженні. Ну, а якщо діти з'являються без контролю, то виходить, що батьківство автоматично стає безвідповідальним. У такий спосіб "контролери народжуваності" підвищують у жінок рівень тривоги, яка призводить до затримки в появі "планової дитини". Про право на материнство майже не говорять, а про право на аборт – постійно й повсюдно. Причому аборт тлумачиться як "…послуга з планування сім'ї". Останнім часом Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) внесла зміни й у визначення "Репродуктивного здоров'я", додавши поняття "соціальне благополуччя в усіх питаннях, що стосуються репродуктивної системи", де передбачалося "соціальне неблагополуччя жінки" для виконання аборту без будь-яких обмежень. "Новояз" – дуже небезпечне явище. Завдяки йому відбувається прикриття псевдонауковими поняттями відвертого контролю над населенням щодо народжуваності. Якщо в суспільстві починають широко вживати чужу термінологію, воно, по-суті, позбавляється своєї унікальності, свого минулого, культури, духовності, мови й поволі починає втілювати (і вже втілює) те, що насправді стоїть за іноземними словами – стерилізація, контрацепція, планування сім'ї, безпечний секс тощо Програми із секспросвіти впроваджуються через державні соціальні служби, Міністерство освіти і науки, ухвалені й розроблені за участю ООН, ЮНЕСКО, ВОЗ та Української асоціації планування сім'ї (УАПС). Офіційне пояснення – ці проекти мають "санітарно-профілактичний" просвітницький характер і ставлять за мету статеву освіту та виховання підлітків. Насправді – це не виховний процес, а розбещення дітей. Тринадцяти-чотирнадцятирічним учням шкільні підручники подають відверто розписані подробиці статевих відносин, нав'язують інформацію про сексуальні збочення та проституцію, пропонують для вивчення теми такі, як "Що таке безпечний секс?", "Бажані способи контрацепції для підлітків", "Що таке петінг?". Програмою передбачено навчити учнів користуватися природними, механічними, хімічними та іншими методами регуляції зачаття. І все це в шкільних програмах має назву "здоровий спосіб життя". Неповнолітнім дітям передчасно пропонується інформація, до сприйняття якої вони ані психічно, ані фізіологічно не підготовлені. І замість того, щоб оберігати дітей від розтління, школа, виходить, заохочує розбещення учнів, а як наслідок цього – розвиток збочень. Окрім усього за пропонованими західними спецами підходами, окрім сказаного, криється ще й банальний інтерес виробників контрацептивних засобів, яким необхідно розширити ринок збуту свого товару. І це робиться за рахунок морального, психічного та фізичного здоров'я наших дітей. Кожна людина свій етичний вибір у житті повинна вільно робити на фундаменті культурно-історичного досвіду свого народу. Пропоновані ж секс-програми позбавляють підлітка такої можливості. Йому нав'язуються моделі поведінки, засновані на контрацептивно-абортивній ідеології розпусників, педофілів і повій, лобі яких в урядах багатьох країн є в значній кількості. Разом із тим, дітей перетворюють на потенційних клієнтів потужного ринку збуту контрацептивів. Слід зауважити, що наслідком реалізації подібних проектів у США й країнах Західної Європи стало зростання гомосексуалізму, швидке розповсюдження венеричних захворювань та СНІДу, збільшення кількості психічних розладів, руйнування сімей, зростання сексуальних злочинів та інших негативних наслідків. Уже зійшли зі шпальт газет і перестали бути скандальними випадки статевих актів під час проведення шкільних уроків. Проте там уже починають розуміти, що, тільки пропагуючи стриманість та цнотливість, можна зберегти націю. Згідно із Сімейним кодексом України та іншими законодавчими актами, батьки мають обов'язок та право на виховання своїх дітей перед усіма іншими особами і є учасниками навчально-виховного процесу. Тому батьки повинні знати, що вони мають безперечне право вимагати від Міністерства освіти і науки зняття програм сексуальної освіти з усіх навчальних дисциплін, не допускати в школи "секспедагогів" соціальних служб, УАПС, фармацевтично-комерційних структур, звертатися до органів місцевого самоврядування, державної влади, громадських організацій, суду за захистом своїх та дітей конституційних прав.
Морально-етичний та соціально-культурний аспект демографічної ситуації Нинішні засоби масової інформації, науковці, політики, державні діячі безупинно говорять про вкрай неблагополучну демографічну ситуацію в Україні. Усі розуміють особливість українських демографічних негараздів: кількість тих, хто народився в першому півріччі 2007 року (225,679 тис. народжень) в 1,7 раза менше за кількість померлих у цей період (387.346 осіб). Як ми зазначали, у народжуваності є позитивна динаміка, але вона незначна й має більше політичний сенс, ніж демографічний. Якщо населення країни вимирає, то держава повинна запропонувати нову демографічну і сімейну політику, що проводиться на користь сім'ї, дитинства й материнства, забезпечену грамотними законодавчими ініціативами. Політичні лідери країни й державні інститути влади мають запропонувати необхідні законодавчі рішення, які слід терміново ухвалювати для того, щоб депопуляція українського населення не перетворилася на стійку загрозу національній безпеці України. Простота істини полягає в тому, що репродуктивне право чоловікові й жінці надане самою природою. Тому спроможності й природні права жінки (як і чоловіка), не можуть залежати від закону, держави, уряду чи громадської організації. Надані природні права органічно входять у життя сім'ї, і регулювати їх окремими законодавчими актами є юридичним нонсенсом. Це приблизно те ж саме, як, наприклад, видати указ чи постанову про право людини користуватися виделкою за допомогою правої руки під час їжі. Сьогодні потрібно говорити не про права на так званий "безпечний аборт", контрацептивну, "медико-соціальну, інформаційну чи консультативну допомогу" зі спробою узаконити примусову стерилізацію під виглядом хірургічної контрацепції. І не про права на пропаганду "безпечного сексу й небезпечного материнства" для дітей у школі, починаючи з нижчих класів. А про те, як нам вирішити демографічну проблему відповідно до національних інтересів. Уведення ж у школи предмету статевого виховання, завдяки "піклувальникам" із організацій планування сім'ї, уже змінило на гірше етичну атмосферу в суспільстві, завдало збитків цілісності людської особистості, особливо в дитячому та юнацькому віці. Коли аналізуєш розробки з питань статевого виховання (а вони мають іноземне походження), то привертає увагу майже повна відсутність понять "чоловік і дружина", "сім'я і материнство", "наречений і наречена" тощо. Натомість ми зустрічаємося з таким їхнім замінником, як партнери. А партнерів, природно, можна міняти. І до цього заохочують структури МФПС та її ук
Головна 
