Осінь
Жовтіє листя за вікном,
Вітер буйний дме та віє,
Іній листя покриває
Білуватим сукном.
Журавлі клекочуть в вишині,
Дерева давно спати хочуть,
І сонце світить вдалині.
Тріпоче гілочка калини,
Вона не мертва, а жива.
Жовтіють луки та долини,
У хлівах достигають жнива.
І небо краплями дощу
Вже дуже довго плаче,
Й немовби каже: «Полощу
Я все живе, що біга й скаче.»
Мені здається, недарма
Розпуска природа барвні коси,
Вона знає і сама,
Що настала осінь.
Ольга ПІВНИК
***
Полтавщина
Моя Полтавщино прекрасна,
Тобі б калиною цвісти!
Моя колиска, зоре ясна –
Процвітай вічно і рости!
Ще майорять поля пшениці,
Ще чути щебет солов’я,
Ще не зникли вечорниці,
Бо ще живе моя земля!
Ольга ПІВНИК
***
Квіти
Квіти, квіти, - чаруюсь я вами,
Не сплю безсонними ночами,
Торкаюсь ніжних пелюсток,
Дивлюсь, як п’є росу листок.
Я вами милуюсь!
Я вами чаруюсь!
Таких, як ви, нема ніде.
Кожна з вас цвіте й росте.
Ви радісно стрічаєте зорю,
Разом з вами душа моя палає, я – горю.
Ви проводжаєте сонце за небокрай,
Бо там, де ви, там найрідніший край.
Вітри вас буйнії оминають.
Вас дощі часті не чіпають.
Не описати це словами.
Квіти, квіти, як чаруюся я вами.
Зберу я з вас букет, прийду додому,
Що відчуваю на душі, не скажу нікому.
Бо кожна з вас - то квітка рання,
Біля вас стрічала перше я кохання.
Ви - неначе ясні зорі,
Стоїте в траві, як в морі.
Не відійдете у небуття.
Бо ви – квіти, ви – життя.
Ольга ПІВНИК
***
Що є поет?
Що є поет?
В усі часи й віки
Він був творцем,
Наділеним талантом.
Що є поет?
Це погляд крізь роки,
Це серця щем
І доля безталанна.
Що є поет?
Він різний на смаки,
Гіркий слівцем
І лагідний романтик.
Що є поет?
Замріяні зірки,
Танок з дощем
І вірші до світанку.
Що є поет?
На хвилях літ-ріки
Життя лиш мить
І карма невблаганна.
Що є поет?
Це я, це ти, це ми,
Це мрії злет
І болісні страждання.
Що є поет?
Це всі мої думки
Перед-горцем,
Йому моє питання:
Що є поет?..
Алла Кликова-Шинкаренко
***
Я
Познайомтеся – це я.
Ольга – це моє ім’я.
Я висока, кароока,
Чорноброва і струнка,
Мов крило, моя рука.
Кажуть, гарно я співаю
І вірші про все складаю.
Невеличкий носик маю,
Не скрізь його потикаю.
Одягаюся, як треба,
Доглядать мене не треба.
Ось така я нині,
Цієї сонячної днини.
***
Заплітаю коси
Рядок в рядок, мов заплітаю коси,
То розмір підбираю, то слова.
Вплітаю і волошки між колоссям.
Між хмари - сонце, між стежок - життя.
Вплітаю міцно в синє небо зорі,
А в бистру річку тиху течію.
Вплітаю синові з коханням щедру долю,
А доньці вроду я до щастя додаю.
Вплітаю у калинове намисто
Спів солов’я і подих чебреців.
Вплітаю в роси ранок променистий,
В садок вишневий - гомін горобців.
Вплітаю міцно до кохання вірність,
До негараздів - сиву давнину,
А щоб чіткіше відчувати дійсність,
Вплітаю в зраду терпкість полину.
Рядок в рядок, мов заплітаю коси,
То розмір підбираю, то слова.
Іду я по стерні ногами босими,
Та вперто вірю у земні дива.
І вже коса дівоча незрівнянна
Заплетена, лиш стрічку зав’яжу,
А суть вірша, мов павутиння неслухняне,
То в хмарах неба, то в листочках споришу.
Алла Кликова-Шинкаренко
***
Зелені ріки осені, синя трава.
Обличчя вкрите росами, хмільна голова.
Босоніж вибіг в поле, і ти тут один.
Заспале тіло кволе вбирає цінність хвилин.
Прощальний промінь сонця упав на плече,
Затис його в долонці, але він не пече.
Вхопив за пальці мрію – її не відпускай.
Весною ще зігріє, а доти – прощавай.
У полі безтурботно з птахами пустував,
В маленькі ручки охотно ти чашу волі взяв,
Але надворі осінь, і чаша вже пуста,
Бо снігове колосся ніжки огорта.
Поволі крок за кроком до струмка волі йшов,
Та, не змигнувши оком, все поле перейшов.
Обличчя вже змужніле, і посмішка не та,
А у струмку змарнілім тече вода проста.
Ярослав Гузченко
***
В мене так мало часу,
Ти хочеш знати, чому?
Він в цьому світі такий
Легкий,
Його ти спробуй піймай!
Його ти спробуй втримай.
І пролетять поруч дні
Ввісні.
Та за життям лиш встигай,
Кожну хвилину хапай.
Не знай на світі журби,
Живи.
Навіщо всяка дурня,
Ти швидко йдеш в забуття.
Тому жити, друже, давай,
Встигай.
Та часу більше нема,
І тільки пісня одна
У твоїх вухах дзвенить,
Летить.
І не потрібні слова,
І не болить голова.
І день, якого чекав,
Настав.
У жовто-синю блакить
З тобою разом летить
Яскраво-біла зоря
Твоя.
І тут тебе вже нема,
Настала люта зима.
Снігом почуття замело.
Пройшло.
Колись повернешся знов,
І знову буде любов.
І сад в душі оживе
Цвіте.
Ти будеш сповнений мрій,
Своїх думок і надій.
І про буле не гадать.
Не знать.
Такий природою жарт
Був даний нам, як азарт.
І ми його напились.
Неслись.
Це кругообіг життя,
Хтозна, де доля чия.
І де коли ти ким був,
Забув.
Та часу більше нема,
І не болить голова.
Яскраво біла зоря
Твоя.
ВОВАН
***
Вечір у лісі
А вечір сунув непомітно,
Вже осінь на гіллі приспав,
Розгойдував колиску вітер,
І дрібно дощик накрапав.
Ліс почорнів, став, мов безодня,
І моя постать на краю.
Чомусь не зігріває одяг.
Мов перед вічністю стою.
Вдивляюсь в просіку знайому:
Береза, сосни, глоду кущ.
Знаходжу стежку вже відому,
А ноги зупиняє плющ.
Сьогодні я відчула чітко,
Як мене вперто ліс вивчав.
Не мала зустріч наша свідків,
Я друг чи ворог, він не знав.
І він також вдивлявся в мене
З-під моху брів старим дуплом.
Про його мудрість незбагненну
Не написать мені пером.
Алла Кликова-Шинкаренко
***
Склоняя пред Тобой колени,
Раскаиваюсь во всех твоих грехах.
Прошу, прости мне согрешенья,
Я ведь пришла к Тебе сейчас.
Прости за прожитые годы,
Ведь я жила, свой гркх любя.
Как день один, прошло то время
И улетело от меня.
Я помню детсво, юность,
Все промелькнуло, ушло в даль,
Вдель жизнь проходит очень быстро,
А с нею радость и печаль.
А суетится нам не надо,
Пусть все идет своей чредой,
Ведь в жизни много еще надо,
А главное раскаяться – перед Творцом.
Лишь Он дарует утешенье,
Крылом любви нас осеняя.
Услышав грешника моленье,
Прощает грешников любя.
Валентина АНДРИЕНКО
***
На вухо вранці прошепчу тобі: «Кохаю.»
Ти, сном підкорена, щось тихо промурчиш.
Усю ніч я твою долонь тримаю,
Бо ти моя… доки ти спиш.
Двері тихо скрипнуть, вийду я з кімнати,
І ти в ту саму мить розплющиш очі.
Моїх губ смак ти на своїх ще будеш відчувати,
Так спрагло цілував я їх цієї ночі…
Промінням вранішнім омиєш рештки сну ти,
Зі співу солов’я завариш каву,
І не припустиш ти, що я міг поряд бути,
Очима поїдав тебе, лукаву.
Мов пташка ніжна, випурхнеш з кімнати
І в гул людський окрилена помчиш.
Ти посмішку свою всім будеш дарувати,
Та не мені, бо вже не спиш…
Я привітаюсь тихо, та мене ти не впізнаєш.
Для тебе нишком кожні двері відчиню.
Я весь час поряд, але ти цього не знаєш.
Не знаєш як кохаю, не знаєш як люблю…
…На вухо вранці шепотіла ти: «Кохаю.»
Пробач, я спав, я не почув…
Розплющив очі і тебе шукаю.
Нема. То що, це сон лиш був?
Ні, ти сиділа і казала, що моя ти,
Хотіла, щоб тебе я у свій сон забрав…
Я так не хочу, щоб ішла ти...
Я б зупинив, але я спав…
Я встав, струсив із себе рештки ночі,
З гіркого дьогтю випив чорний чай.
В думках лише твої зелені очі
Й прохання тихе: «Не зникай…»
Ярослав Гузченко
***
Як неупинно котить час свої у піну збиті хвилі.
Хтось на зорі, а хтось вже й згас, померлим є у власнім тілі.
А чиїсь руки, бувши в силі, колись ламали грати зла,
Та затрусились, ослабіли, не випромінюють тепла.
Струмок колись, ще бувши впертим, гранітну скелю проїдав,
А зараз стомленим, подертим під тим же каменем й всихав.
Колись під шуми листя крони смоктав дуб соки із землі.
Тепер лиш вітру регіт, стогін блукає в висохлім гіллі…
Ще кількасот раз вдарить північ, і ми, в оточенні руїни,
Заб’єм на сполох, але гнівні, і вже не зможем внести зміни.
Бо в наших грудях лежить камінь, жене вже почорнілу кров.
І серцем камінь той не стане, якщо не впустим її знов.
Ту, що колись світи корила дівчам рум’яним повним сил,
Та зблідла, згорбилась, змарніла, не жадана ніким, згас пил.
Вона ж на руки ті спиралась, що крізь зло рвались до мети,
Та лиш мета на мить сховалась - і хтось ті руки опустив.
Вона ж пила із струмка воду, що крізь каміння рвався в луг.
А зараз спрагла, сохне врода, бо той зневіривсь, занедуг.
У тіні дуба спочивала, той сонця промені любив,
Лиш за хмариною сховалось - і дуб, засумнівавшись, згнив.
Немов жебрачка, в лахах драних шукає прихистку вона
У чорних душах, та лиш рани лишають ті, мов борона.
Рида, ховаючись від люду, і гірко сльози пролива,
Бо хтось не вірить, хтось забуде. Але ж вона іще жива!!!
…Побачив, двері відчинивши, півмертве тіло коло ніг.
Прийняв гостинно, обігрівши. Доки живу, її зберіг.
Ярослав Гузченко
|
Головна 
