Середа, 17.08.2022, 06:39
Привіт Гість | RSS
 
Головна РеєстраціяВхід Головна сторінка      Вхід      Написати нам
Меню сайту
Розділи новин
Новини Кобеляччини [1620]
Твоє рідне місто, в якому ти живеш, навчаєшся, працюєш... Гадаєш, тут нічого цікавого не стається? Помиляєшся!
Новини Новосанжарщини [246]
Є таке чудове і чисте місто на Полтавщині - Нові Санжари. І живуть в ньому чудові люди. Але от казуси і там бувають цікаві
Новини України [9826]
Новини з Батьківщини
Новини світу [4403]
Тут усі найважливіші світові новини! Будь у курсі того, що відбуваються далеко, але все-таки навколо тебе!
Відео-новини [119]
Відео-новини зняті нашими кореспонентами. І не тільки нашими...
Новини Царичанки [0]
Наше місто
  • Кобеляцька міська рада
  • Місто Кобеляки
  • Історія міста
  • Розклад руху автобусів Кобеляк
  • Телефони міста (частина 1)
  • Телефони міста (частина 2)
  • Хто на сайті
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Наші користувачі
    Всього: 3464
    Нових сьогодні: 0
    Нових учора: 0
    Нових за тиждень: 0
    Нових за місяць: 0
    Із них:
    Новачків: 1089
    Продвинутих: 2363
    Журналістів: 5
    Модераторів: 3
    Адмінів: 4
    Із них:
    Чоловіків: 2714
    Жінок: 750
    Наш сайт
    Новини: 16229
    Файли: 8769
    Цікавинки: 3279
    Картинки: 1814
    Анекдоти: 922
    Оголошення: 91
    Тести: 75
    Коментарі: 5310
    Форум: 564/31779
    Новини Полтавщини
    Зв'язок з адміном
    Написати листа адміністратору сайта

    Головна »2008 » Червень » 26 » Фашизм – це страшно



    Фашизм – це страшно
    16:34
    Мені виповнилось п’ять років, коли почалась Велика Вітчизняна війна, а сестрі моїй ще не було й чотирьох. І з такими дітками на руках наша мама залишилась одна. Жили ми в Кременчуці, недалеко від ріки Дніпро. Я, звичайно, не все пам’ятаю, що відбувалося під час війни, але в пам’ять врізався гул літаків, які несли бомби і скидали їх іноді так близько, що нас у погребі, в якому ми переховувались від бомбардувальників, підкидало як м’ячі. Я дуже боялась цих літаків, і коли в місті оголошувалась повітряна тривога, всі тікали в бомбосховища, а в мене від страху відбиралися ноги. Мама мусила нести мене на руках у великий погріб у нашому дворі, в якому переховувалось 10-12 чоловік – наші сусідки з дітьми. Та коли налітали радянські літаки бомбардувати німців на Дніпрі під час їхньої переправи, то фашисти з автоматами ходили по місту, виганяли людей із бомбосховищ і гнали їх до Дніпра. Так вони створювали своєрідний «живий щит». Ці страшні картини у мене й досі стоять перед очима: крики, метушня, постріли, вибухи. Не знати куди подітися. Люди плачуть, діти кричать, мама зі мною надривається, сестра десь загубилася. Скрізь дим, кров, перекошені від страху обличчя. Люди падають на землю, відмовляються йти під бомби, а фашисти їх ззаду автоматами підіймають, стріляючи прямо під ноги. Від страху у мене починалися судоми по всьому тілу. Після війни мене довго лікували, та так і залишились на все життя спазми та купа всяких хвороб – подарунок тієї світової бійні. Це ще й пощастило, що залишилась жива, хоча була на волосинку від смерті. А трапилось це тоді, коли фашисти розстрілювали євреїв у Кременчуці.
    Я з маленьким козенятком гралася неподалік свого будинку. Зараз це майже центр міста, а до війни – далека околиця. Метрів за 200 від нашого будинку в піщаному ґрунті напередодні викопали велику канаву і ми туди стрибали разом з козеням. Потім сестра побігла додому, а я залишилась ще трохи пострибати. Раптом побачила, що сюди наближається багато людей. В перших рядах ішла дівчинка з косами, в які були вплетені великі блакитні банти. Я замилувалась на ті банти і підійшла ближче до дівчинки, щоб роздивитись на таку красу. Козенятко було зі мною, і це мене врятувало. Бо коли фашисти (а це вони пригнали колону євреїв на розстріл) підняли автомати і чекали команду свого командира, якась жінка з колони почала мене відганяти і щось кричала німецьким автоматникам, показуючи на мене та на козеня. Один з фашистів підійшов до мене і чоботом відкинув мене від колони євреїв. Зразу ж прогриміли постріли і люди попадали в канаву. Я зі страху не могла зрушити з місця, куди мене відкинув фашист. Так і сиділа, поки німці сяк-так прикопали побитих людей і пішли до дороги.
    Ввечері, коли мене, злякану, знайшла і принесла додому мати, я чула, як вона розмовляла з сусідками, що дуже багато в той день було розстріляно людей. Саме тоді і закінчилось моє дитинство. З того часу я почала прислухатися до розмов дорослих про події на фронтах, у місті. І постійно боялась, що у двір на мотоциклах приїдуть фашисти і почнуть стріляти (вони це часто робили), боялась, коли гуділи літаки і починали скидати бомби, всього боялась.
    Зараз я вже боюся за своїх внуків, щоб їм не довелося пережити те, що випало на долю моїх ровесників. 22 червня минає 67 років з дня, коли нелюди-фашисти віроломно напали на нашу країну. Скільки горя вони принесли нам, скільки загинуло людей, знищено будівель, підприємств, зруйноване все господарство нашої держави. Дуже дорогою ціною дісталась перемога нашому народу. І ось зараз іноді доводиться спостерігати, особливо серед молоді, шанобливе ставлення до символіки фашистів та їхніх поплічників – вояків ОУН-УПА, і зневагу до героїзму радянських воїнів, дякуючи яким ми зараз живемо.
    Своїм внукам говорю: «Діти, я бачила фашистів. Повірте мені – це страшні люди». А до молоді звертаюся зі словами Юліуса Фучика: «Люди, будьте пильними». Не допустіть розгулу фашизму.

    Раїса КОРОТИЧ
    Категорія: Новини Кобеляччини | Переглядів: 1861 | Додав: Admin


    Всього коментарів: 3
    19.06.2009
    3. Ванда [Матеріал]
    і робилися такі звірста на місцях усілякими місцевими посіпаками, серед яких українців було не менш, аніж, росіяк, жидів, чурок і ляхів...

    голод не вибирає за національністю


    27.06.2008
    2. Олег (premium) [Матеріал]
    От проти цієї нечисті боролась УПА, а декому ще язик повертається брехати на них.

    27.06.2008
    1. Олег (premium) [Матеріал]
    Думаю, що людина, яка пережила жахіття війни, спроможна також збагнути жахіття комуністичного терору:

    "Ці всі факти я зберігав у своїй пам'яті як незаперечні і абсолютні, тому що більшість з них я дізнався від своїх батьків Олексія Федоровича та Ольги Минівни. Батько наприкінці тридцятих років приїхав на Кубань з Дону (де, до речі, не було голоду).

    Але під впливом інформаційної кампанії останніх місяців я раптом зрозумів, що у цілісній картині злочинів Леніна, Сталіна та їх вусатих наркомів, яка постала переді мною вже давно, є великий пробіл.

    Згадавши до подробиць розповіді мами, я з жахом збагнув, що з дванадцяти тисяч жителів станиці Шкуринської в 1932-33-х роках вмерло з голоду шість тисяч етнічних українців (козаків). Вимерли Корнієнки, Дриги, Сергієнки, Пилипенки… А росіяни Туманови, Мастерови, Тегіни, Золотухіни та ін. (в тому числі і родина моєї матері) залишились живими! Бо всі росіяни отримували сякі-такі пайки, тому й вижили.

    І ще про політику "колективізаторів" щодо українців, про що я більше ніде не чув і не читав. Річ у тім, що моя мама була завідуючою однієї з початкових шкіл станиці і мешкала у козацькій частині Шкуринської на березі річки Єї.

    Десь навесні 1933 року матір викликали у станраду, видали посуд і продукти, і доручили терміново організувати харчування школярів, дітей козаків, які залишились живі. Я не знаю, скількох козачат матері вдалося врятувати від голодної смерті, але один випадок запав мені в душу. Мати багато разів розповідала, як під час шкільного обіду до неї підійшов хлопчик, немов би накачаний повітрям, вона його вперше бачила. "Як тебе звуть?" – спитала вона.

    "Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – відповів хлопчик. Мати погодувала його в декілька прийомів затіркою (борошняні кульки, зварені в воді), після цього відправила додому.

    На наступний день, знову в обід, вона побачила маленький скелет, обтягнутий шкірою з великими очима, що прийшов їсти. "Ти хто?" – спитала. "Я – Коля Сергієнко, ваш учень" – була відповідь…

    А в цей самий час за декілька кілометрів під озброєною охороною догнивали тисячі (!) тон зерна, що не змогли вивезти восени. І багато років по тому Микола, вже дорослий, обнімав свою вчительку і називав її мамою і своєю рятівницею.

    Мені хочеться запитати у "вірних ленінців", яку ж треба мати чорну душу, щоб захищати нелюдів, які відбирали у дитини можливість з'їдати хоча б тарілку затірки в день, виморювали голодом справжніх хліборобів. До самого свого розпаду радянська імперія не позбулася ганебного титулу найбільшого у світі імпортера зерна!

    На закінчення, я закликаю український народ не знижувати тонус боротьби за історичну справедливість і проти злочинів комуністів, добиватись заборони КПУ та її ідеології, суду над КПУ, як правонаступницею злочинної КПСС та суворої карної відповідальності не тільки за заперечення факту Голодомору, але й за пропаганду комуністичної ідеології.

    На мій погляд, поплічників злочинного режиму, чиїми руками вивозилося та гноїлося зерно, і таким чином вбивалися мільйони, необхідно судити так само, як досі знаходяться і передаються до суду поплічники гітлерівських злочинів часів другої світової війни. Злочини проти людяності не мають терміну давності".

    "Ні людською мовою, ні письмом, ніхто не в силі зобразити тих страхіть і тортур, що перетерпіли загинувші многочисленні жертви большевицького НКВД. Це можна тільки пережити, це треба було бачити. Точного числа і прізвищ закатованих жертв ще не знаємо. Поки що подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані, відомості про тих, хто загинув у казематах львівських тюрем НКВД.

    В тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в келіях стоси кількасот постріляних і змасакрованих трупів мужчин, жінок і дітей. Малу частину з них родини розпізнали і поховали, решту поховано у збірних могилах, тіла були вже так розложені, що годі їх було вже розпізнати. Ці жертви люди оглядали вже в суботу 29 і в неділю 30 червня, тобто ще перед приходом німецької армії, коли через Львів проходили вже нечисленні останні частини совєтської армії, і коли львов’яни порозбивали тюрми. Крім цього, на подвір’ї тюрми при вул. Лонцького і Сапіги були закопані на великому просторі трупи, число їх невідоме.

    В тюрмі при вул. Замарстинівській добули 36 трупів, а решта, біля 600, як ствердила комісія, лежать ще у пивницях, верствою, висотою до 2-ох метрів. Тіла в такому стані розкладу, що їх не можна вже повитягати, тому комісія казала їх там замурувати.

    В тюрмі „Бриґідки“ при вул. Казимирівській кількість трупів невідома. Тільки на подвір’ї земля свіжо зрушена на великому просторі, де теж, мабуть, лежать маси трупів.

    Велику кількість людей розстріляно на Повиставовій площі. Шофер, який впродовж цілої ночі возив туди з Бригідок в’язнів, подав, що там вбито понад триста людей. Повідомляють теж про розстріли в Білогорському лісі".



    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Форма входу
    Логін:
    Пароль:
    Календар новин
    Пошук по сайту

    Рекомендуємо вам проводити пошук українською та російською мовами

    Корисне


    Опитування
    Останнє на форумі
  • Наука и смысл жизн... >>
  • Для взрослого досу... >>
  • Интимные шалости >>
  • Шалости для взросл... >>
  • Отдых после работы >>
  • Випадкове фото з галереї
    Погода
    Погода в Полтаве, Кобеляках, Новых Санжарах, Комсомольске, Кременчуге, Решетиловке, Козельщине
    Курси валют
    Курсы валют на PROext
    Корисні посилання


    Статистика










                    

    Copyright EXO © 2022, created by KING © 2007 Всі права захищені.
    Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій. У разі передруку матеріалів посилання на exo.at.ua обов'язкове. З питань співпраці пишіть на e-mail: Exo-site[а]bigmir.net