Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
В переддень Нового року більшість ЗМІ приділяють багато уваги тому, хто, де і як відзначає це свято. Зазвичай журналісти звертаються до так званих публічних людей – артистів, політиків, представників великого бізнесу. А ті охоче розповідають, в які екзотичні країни вони їздять, скільки грошей витрачають, або навпаки – заробляють. Подейкують, що інколи всі ці публічні особи ще й приплачують журналістам, аби ті приділили увагу саме їм. Та поскільки «ЕХО» бере гроші (читай – продає свої послуги) в основному у людей звичайних, у тих, хто є справжньою, а не самозваною елітою України, то й написати ми вирішили саме про них. Пообіді 31 грудня вже минулого року ми вирушили в Поводи. Це малесеньке село за тридцять кілометрів від Кобеляк. Згідно зі статистичними даними у 2005 році там проживали 20 чоловік, всі – пенсійного або передпенсійного віку. І хоча Поводи розташовані за кілька сотень метрів від автошляху Кобеляки-Просяниківка, про цей населений пункт з повним правом можна говорити – «село, забуте Богом і людьми». 31 грудня майже весь день йшов невеликий сніг. «Оце хоть зарядку зроблю, сніжок почистю», - жартує 81-річний Петро Верещака, один із 5-ти жителів Поводів. Так, після 2005 року демографічна ситуація в селі змінилася. Люди живуть лише у трьох хатах. «Ото рядом Козлов Толя з жінкою живе, і далі - Гриша Москаленко», - розповідає дружина Петра Макаровича Лідія Якимівна. І продовжує: «У нас тут остались тільки ті, кому діти помагають. Всі інші виїхали. Або вимерли». До Верещак діти приїжджають часто. І донька Лариса, і син Володя живуть відносно недалеко – у Дніпропетровську. Це за 140 кілометрів від Поводів. Вони їздять провідувати батьків не рідше, ніж 2 рази на місяць. Донька має власну машину, а Володимир добирається автобусом. «Ларисочка позавчора приїжджала, гостинців навезла, із святом поздравила, - хвалиться Лідія Якимівна. – Дітки в нас хороші, турботливі, все нам помагають. Літом і дрова на зиму заготовлять, і город приберуть». В 2003 році на «золоте весілля» діти подарували батькам великий телевізор «LG». Він є справжньою окрасою маленької хати Верещак. Одна невеличка кімната є для подружжя і спальнею, і вітальнею. Сіни та ще одна кімнатка заставлені кормами, дровами, домашніми побутовими речами. Адже не дивлячись на поважний вік, Верещаки ще тримають «хазяйство». По двору жваво дріботять три десятки курочок, у хліву мукає корова. Лідія Якимівна частину здоєного молока залишає собі, а лишки здає заготівельникам. Коли приїжджають, беруть молоко й діти. «А що, у городі воно дуже дороге, це у нас ніпочім», - розмірковує жінка. Зараз вона молоко «на здачу» не носить. Адже дуже важко добиратись до дороги по глибокому снігу. А ще напередодні Нового року в них сталася прикрість. В сусідньому колодязі, де вони беруть воду, хтось вкрав відро і металевий ланцюг. Це для стареньких проблема. Адже більшість колодязів, в тому числі і той, що в них у дворі, давно попересихали. Рівень підгрунтових вод різко знизився. «Та нічого, син Володя все зробить, все полагодить, - говорить Петро Верещака. - Не було б більшої біди. Ми он вобщє два года без свєту жили». Чоловік розповідає, що десь у 2003-му році (точну дату він не пам’ятає) «металоломщики» викрали кількасот метрів електричного дроту. І село залишилось без електроенергії. Так і жили люди довгих два роки. Аж доки їм не допоміг вирішити проблему нині покійний депутат Верховної Ради Іван Четверіков. Його Верещаки згадують із вдячністю. У 2007 році Петро Макарович пережив третій інсульт. І зараз йому важко говорити. Тому розмову в основному підтримує Лідія Якимівна. Вона виглядає набагато молодше свого віку, а її ентузіазму та життєрадісності зможуть позаздрити навіть двадцятирічні. Для Лідії Верещаки єдиною проблемою є користування мобільним телефоном. Його у 2007 році, після того, як у батька стався інсульт, привезли діти. Жінка ніяк не навчиться вмикати і вимикати прилад. От і зараз просить допомогти. А потім дякує і каже: «Оце ви мені подарок на Новий рік зробили. Діти б не додзвонилися і переживали». В знак вдячності Лідія Якимівна дістає із шухляди пляшку з якимось напоєм. «Беріть, це моє вино, розове (із троянд - авт.), – заохочує жінка. – А ще слив’янку роблю, але її довго шукати». На Новий рік Верещаки нічого особливого не придбавали і не готували. Ялинку вони не ставлять вже багато років – місця в хаті немає. Зазвичай під час свята прикрашають оселю сосновими гілочками, які привозять родичі. Гілочки ламають по дорозі від Дніпропетровська до Кобеляк, в якомусь лісі. «Та січас штрафи на все такі бешені, я сказала Ларісі, нехай нічого не везе, - розмірковує бабуся. – А то зупинять по дорозі, і доказуй потом, шо ти дерев на рубав». Близько 20-ої Лідія Якимівна і Петро Макарович сядуть вечеряти. Це для них пізно, як для зимової пори. В буденні дні вони лягають спати набагато раніше. Можливо, вип’ють і по 50 грамів вина. Більше Петру Макаровичу не можна. 24-ої години ночі і поздоровлення Президента вони, швидше за все, не чекатимуть. «Дід точно спатиме, ну я може й дождуся», - говорить Лідія Верещака. Поводи є рідним селом для Петра Верещаки. Тут жили його батьки. В їх хату двадцять років тому він і переїхав з дружиною. До того вони працювали в Дніпропетровську та тепловозоремонтному заводі. Під час перебудови, розвалу Союзу роботи на підприємстві не було і вони вирішили переїхати в село. Батьки на той момент вже повмирали. До виходу на пенсію Петро Макарович продавав хліб у тоді ще діючому сільському магазині, а Лідія Якимівна господарювала вдома. А познайомились і одружились вони все в тому ж Дніпропетровську. Було це у 1953 році. Він після служби в армії приїхав «у город» роботи шукати і жив у своєї тітки. А по сусідству знімала житло молода дівчина Лідія. Господарка житла приятелювала з тіткою Петра. Вони й стали сватами молодої пари. Лише місяць зустрічались Петро і Лідія, а потім і одружились. Так і живуть разом вже 55 років. Крім дітей, мають ще 5 внуків і одного правнука. «Кірюша до нас тоже їздить, яблучка їсть, медком його вгощаєм», - радісно усміхається Лідія Якимівна. На життя подружжя Верещак не скаржиться. Про якусь кризу дізнаються лише з теленовин. В їх житті вже з десяток років нічого не міняється. «Діти кажуть, що стало жити важче, може й так, - говорить жінка. – А я думаю, нічого важкого немає. От я згадаю голодовку 1947-го. Ото жахіття було, всі бур’яни повиїдали люди. А зараз, пенсія в нас гарна, діти провідують, що ще нада?» Проводжаючи гостей, Лідія Якимівна каже: «Пішли, дідусю, ще лопатами помахаємо, бо сніжок же йде». І запрошує: «Приїжджайте літом, ми вам своїм городом похвалимось».
Головна 
