Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Прочитала у тижневику «ЕХО» від 24 квітня панегірик Ігоря Філоненка «У селі Суха відновлюють клуб». Вражена своєю власною «агресивністю» супроти громади. Саме так висвітлена ситуація зі злощасним приміщенням школи-дитсадка, яке нікому не було потрібне, доки не стала реальністю перспектива створення в ньому літературної частини музею Олеся Гончара. Та хотілось би змалювати іншу сторону справи. Приміщення школи-дитсадка по вулиці Чапаєва, будинок 26 в селі Сухе уже добрих півтора десятка літ не лише не використовувалося за призначенням. Його руйнували. Спочатку випиляли опалювальне обладнання. То був поштовх для селян: можна тягти все, що забагнеться. В 2000-му році приміщення вже не мало ні вікон, ні дверей. Потихеньку зривали дошки з підлоги. Обідрали і винесли все, що бажали. Тож у такій будівлі ніяк не могло «відновлюватися життя під час виборів» (цитата з вищезазначеної статті). Виборча дільниця знаходилася в приміщенні Кіровської сільської ради. І лише під час останніх виборів її розмістили в медамбулаторії села Сухе. У музеї виникла потреба розширити експозицію. Радилася з цього приводу з дружиною письменника Валентиною Гончар, Національною спілкою письменників України. Восени 2007 року звернулася з пропозицією відремонтувати Сухівську школу і розмістити в ній літературну частину музею до заступника голови облдержадміністрації Івана Близнюка. Він одразу приїхав оглянути приміщення, доручив виготовити кошторисну документацію на ремонт. Випливла астрономічна цифра: 324 тис. грн. Відповідь була однозначна - таких коштів для цієї справи держава не має. А приміщення продовжували руйнувати природні стихії і люди. З даху школи зникло шість семихвильових шиферин, 4 - з сараю. Розкрили туалет. Якісь шибайголови розпалювали в одній з кімнат вогнище. І коли б не сусіди, загорілось би все приміщення. На горищі взимку 2006-го, як говорять ті ж таки сусіди, мешкали якісь чоловіки. Певне, без постійного місця проживання. Сараї використовували, як і школу, «для справляння нужди». А туалет - для скидання в яму дохлих курей, сміття. Навколо приміщення виросли непролазні хащі. Приблизно в такому ж стані опинився і бригадний клуб, побудований до 50-річчя комсомолу. На ньому і табличка була з датою здачі об'єкту. Та віднедавна зникла. Повчальним виявився для когось сюжет з таблицею на храмі в романі Олеся Гончара «Собор». Таки невмирущий Володька Лобода. В тому клубі була бібліотека, чудовий актовий зал, який задовольняв потреби численнішого, аніж сьогодні, населення села. Свого часу в ньому звучала пісня, ставилися п'єси, хореографічні номери. Село жило. Беззаперечно, Сухій потрібен клуб. А то сходки проводяться у магазині. Зійдуться 10-15 чоловік, а вже ніде і яблуку впасти. А стареньким би присісти, бо ноги ж зносилися на полях та фермах колгоспних. У магазині всього два стільці, бо це не клуб. Тож пристосоване під заклад культури приміщення можна було б відремонтувати, доки його ще не продали під розбір, як величезне нове приміщення кіровського клубу. Дах тече? Так відремонтуйте за ті ж кошти, які хочете залучити на переробляння школи-дитсадка. Стіни досить міцні. Чи, можливо, не в бажанні підняти культурний рівень села справа? Чи перед всіма, хто злословить з приводу створення літературної частини в приміщенні недоруйнованого комплексу, завинив Олесь Гончар? Це особиста неприязнь до директора музею, чи супротив навіть померлому класику української літератури? Адже не для Бондаревської потрібна літературна частина, а для всіх високоінтелектуальних українців. А втім, повернемось до основного об'єкта нашої публікації - школи-дитсадка. Душа боліла, що гине така будівля, адже зводилася вона на прохання Олеся Гончара, за сприяння тодішнього заступника міністра освіти УРСР Петра Тронька. Пішла за порадою до сільського голови Павла Каблучки. Він повідомив, що школа хоч і знаходиться на території сільської ради, але не є її власністю. Бо жодного документа на неї немає. І кошти на виготовлення таких у сільраді відсутні. Лише за наявності свідоцтва про власність та технічного паспорта можливо передати те приміщення чи продати музеєві. Вихід бачила у виготовленні вищезазначених паперів. Отримала дозвіл на цю дію від сесії Кіровської сільської ради. Залучила спонсорську допомогу і власні гроші. За період з листопада 2007-го по листопад 2008-го року виготовили свідоцтво на право власності Кіровської сільської ради на нежитлову будівлю в с. Сухе та технічний паспорт. Виготовленню кожного папірця передували сходки громади с. Сухе, які скликав сільський голова (а не Бондаревська, як зазначено в статті Ігоря Філоненка), засідання виконкому чи сесії Кіровської сільради. І лише отримавши згоду громади та місцевої влади, діяла. Сільський голова щораз цікавився, чи буде при літературній частині актовий зал, де б збиралися сухівчани на свята, збори. В проекті така кімната передбачена. Угода задовольняла б обидві сторони. Щоб приміщення не руйнувалося, підлатали дах, позабивали дверні отвори, засклили вікна у двох кімнатах. Хащі навколо пошматованого комплексу заважали вільно рухатися. Близько тижня випилювали бензопилою кленки, берестки, очищали подвір'я. Роботу помічників оплачували. На всі поточні роботи та виготовлення свідоцтва і паспорта використано 5 тис. 755 грн. власних коштів і добровільних пожертвувань. Тим часом шукали кошти для подальшої дії. Адже один з варіантів - купівля приміщення. А за оцінкою незалежного експерта руїни коштували близько 30 тис.грн. Для залучення спонсорського фінансування у створення літературної частини музею Олеся Гончара та інших невідкладностей для розвитку культури краю організувалися науковці-філологи з різних регіонів України. І створили Благодійний Фонд імені Олеся Гончара. Виникло питання, чи не може Кіровська сільрада передати вищезгадуване приміщення Фонду для ремонту та облаштування музею безкоштовно. Звичайно, здійснити подібну дію на користь музею було б значно простіше. Але ж фінансування культури у нашій країні, як завжди, дуже скупе. Отже, музей проводити ремонтні роботи не матиме змоги... Ось на цьому етапі наша співпраця з сільською радою і перервалася. Остання, 26-та сесія 5-го скликання від 24 березня 2009 року вирішила об'єкт здати в оренду або продати, як запропонував Олександр Копелець. Саме Олександр Олександрович і взявся фінансувати перепрофілювання школи в клуб. Не гаючи часу, поруйнували перестінки, повитягали недоламані рами з вікон. А музеєві запропонували під літературну частину з 300 м дві кімнатки розміром 21 кв.м. Дана пропозиція ніяк не може задовольнити потреб музею. Але ж кошти вкладені, і ніхто навіть не натякає на їх повернення. У статті Ігоря Філоненка сільський голова Павло Каблучка говорить: «Минали роки, і справа не зрушала з «мертвої точки». А виготовлення документів і часткове впорядкування школи-дитсадка - це не зрушення? Невже півтора роки цих робіт дорівнюють півтора десятиліттям руйнування комплексу? Вельми Павло Андрійович пропонує мені попрацювати на суботнику і послухати думку громади. Свої суботники на цьому об'єкті я відробила, напевне, з лишком. Пан Каблучка стверджує, що селяни зібрались і вирішили зробити клуб саме в школі-дитсадку. Та ні, Павле Андрійовичу, щоб підтвердити єдину думку громади уже по проведенню толоки, їздила Тетяна Галь в кожен двір і збирала підписи - згоду з пропозицією фермерів-Копельців, у яких в оренді людські паї. Згодом сільчани підходили до мене і вибачливо розповідали про поставлені підписи. А думка громади Вами вміло переформовується в залежності від Вашої потреби. (на фото - будівля, яку пропонує реконструювати Тетяна Бондаревська)
Головна 
