Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Федір Лисенко за півтора роки війни отримав три нагороди
11:07
Федір Лисенко любить і шанує день 9 травня, коли вся країна відзначає чергову річницю Перемоги. Він пішов на фронт вісімнадцятирічним юнаком. Визволяв Білорусь, бився з ворогом у Східній Прусії. За півтора роки участі в боях встиг отримати три бойових нагороди. І жодного разу не був поранений. Восени 1943 року корінному кобелячанину Федору Лисенку виповнилось лише 18 років. І вже через 2 дні після того, як радянські війська визволили від окупантів рідне містечко, юнака мобілізували до лав діючої армії. Федора, як і десятки однолітків, відправили в село Канави, що за 25 кілометрів від Кобеляк. Там зосереджувались війська для майбутнього форсування Дніпра. Абсолютно непідготовлені і навіть не одягнені у військову форму новобранці мали взяти участь у боях. Після подібних «бойових хрещень» виживали одиниці із сотень. Федору та його землякам пощастило. Зараз він розповідає про ті дні так: «Нас, новобранців, вишикували в шеренгу. Під’їхав майор на коняці і каже: «25-ий і 26-ий роки є? Вийти зі строю!» Федір народився 2 березня 1925 року і тому виконав команду. Їх вишикували в колону, яка рушила до міста Чугуїв Харківської області. Йшли пішки. Добирались майже тиждень. В Чугуєві хлопців посадили у вагони і повезли до Володимирської області, що в Росії. Там вони пройшли тримісячні курси «молодого бійця». Під час навчання майбутні солдати стріляли по мішенях, копали окопи, бігали на лижах. А от годувати їх забували. За ці три місяці й без того небогатирської статури Федя Лисенко зовсім охляв. Більшість його товаришів теж від вітру хиталися. Нарешті навчання закінчилось. Хлопців одягли в новеньку форму і вперше за три місяці донесхочу нагодували. Одразу видали добову норму продуктів. «У декого навіть животи позводило, так понаїдались, - згадує Федір Савелійович. – Боялись навіть, що заворот кишок буде». Федір Лисенко отримав військову спеціальність стрілка-автоматника. Йому належало стати десантником. Щоправда не повітряним, а танковим. Такі як він автоматники зазвичай розміщувались на броні бойових машин. А коли починався бій, спішувались і йшли за танками, не підпускаючи до них ворожих піхотинців. «А то гранатами закидають чи з фауст-патрона підіб’ють», - пояснює Лисенко. А ще їм неодноразово доводилось рятувати танкістів із палаючих машин. Провоювавши лише тиждень, 18-річний хлопчина отримав нагороду Своє перше бойове хрещення, а з ним і першу нагороду Федір Савелійович отримав біля білоруського міста Молодечно, де воював у складі ІІІ Білоруського фронту під командуванням генерал-майора Черняховського. Обстановка була надзвичайно тяжкою. «Скрізь болота, німці засіли на висотках над ними, - розповідає Федір Савелійович. – Наші зробили 30-хвилинну артпідготовку. Стріляли, бомбили по ворожих укріпленнях. А потім – в атаку. Але танки застрягли в трясовині. Німці очухались і давай по них гамселити». Командир відділення автоматників Федір Лисенко відбивав атаки ворожих піхотинців. І раптом побачив, що поряд впав на землю заступник командира полку підполковник Васильєв. Виявилось, що офіцер тяжко поранений. Лисенко скомандував бійцям, щоб вони поклали пораненого на плащ-палатку і відступали в тил. А тут ми ще й «язика» взяли, фашист один від своїх відбився, - розповідає ветеран. – От ми й пішли до своїх. Одні офіцера несуть, інші – полоненого ведуть. Бачимо, наш танк з відбитою гарматою їде. То я Васильєва на нього посадив, а його документи особисто в штаб відніс». За порятунок заступника командира полку та взяття «язика» Федір Лисенко отримав бойову медаль «За відвагу». Воював він на той час лише тиждень. Наступною нагородою став орден Червоної Зірки. Його Лисенко отримав за успішне форсування річки Березіна, що поблизу міста Борисов. «Ми знайшли місце, де наші танки можуть через річку переправитись», - так просто розповідає про свій подвиг ветеран. «…Захотілось мені годинника. І через це ледве не загинув…» Потім були бої у Східній Прусії. Там, на ворожій території, Лисенко ледве не загинув. І було це навіть не під час бою. «Дуже захотілось мені часів трофейних, молодий же був, пофорсити думав», - говорить Федір Савелійович. Узяв він кількох бійців і пішов до бауерського двору. А двори у них були – по 2 гектари площею. Будинки величезні, добротні. У дворах техніка всяка, трактори, безліч худоби. «Взагалі, німці тоді жили краще, ніж ми зараз, - зітхає ветеран. – У них тоді і радіо, і електричне освітлення було. І все працювало, не дивлячись на війну». От в такого бауера, заможного німецького фермера, і вирішив Лисенко розжитися годинником. Розставив вартових, сам з помічником зайшов у будинок. «Там було підозріло тихо, - розповідає чоловік. – Ми туди, а там на плиті кипить величезна каструля з м’ясом. І тільки встиг подумати: «Кому це стільки їжі готують?» Аж раптом в кімнату зайшов озброєний німець. Він протирав заспані очі. Чомусь мені врізався в пам’ять великий і красивий годинник на його руці. Та потрібно було стріляти. Я вистрілив, але автомат дав осічку. На щастя, спрацювала зброя напарника. Він вбив німця. І ми кинулись навтьоки, бо зрозуміли, що в будинку багато фашистів». Через дві години після повернення в частину Лисенка викликав до себе «смершівець». «Смерш – це щось на зразок колишнього КГБ в поєднанні з прокуратурою, - пояснює ветеран. – «Смершівці» мали досьє на кожного солдата. Вони перечитували всі листи. Скрізь мали своїх «стукачів». От і на мене хтось швиденько «стукнув». Тут ледве від німців врятувався, а ще й свої могли розстріляти за порушення дисципліни». Довелось давати свідчення. Федір Савелійович розповів про все. Лише про годинника не сказав. Після допиту «смершівець» взяв кількох солдат і сам пішов до бауерського двору. «Не знаю, чого він туди поперся, може мені не повірив, - хитає головою Лисенко. - Там їх всіх фашисти і повбивали». В боях на території Східної Прусії Федір Савелійович заслужив свою третю нагороду – орден Слави ІІІ ступеню. Йому дали завдання розвідати маршрут, по якому радянські танки зможуть непомітно для ворога вийти на позицію, зручну для атаки. Та ще й передати секретне розпорядження для командування окремого розвідувального батальйону. «Розпорядження я передав. Маршрут знайшов. Танки без включених фар їхали прямо за мною. А я рукою показував дорогу, - розповідає ветеран. – За це і новий орден отримав». «Німці були здоровенні. В рукопашному бою їх доводилось вбивати втрьох» Лисенко розповідає про війну дуже спокійно. Ніби про просту, буденну справу. Й нагороди йому давали за зовсім прості справи. Все просто – пішов, розвідав, передав розпорядження, форсував річку. От тільки під час тих простих, буденних справ загинули мільйони радянських солдат. Адже робилися ті «прості, буденні» справи під ворожими кулями та снарядами. «За час війни особовий склад мого відділення мінявся кілька разів, - говорить Федір Лисенко. – Більшість гинули. «Старожилів» залишилось 2-3 чоловіки. В тому числі і я. Мені взагалі щастило – жодного серйозного поранення не отримав. Так, подряпини». Особливо часто гинули новобранці. Молоді, необстріляні хлопці втрачали в бою самоконтроль і потрапляли під кулі. Дехто взагалі знаходив свою смерть далеко від лінії фронту. «Бувало, засне молодий солдатик на броні, пола шинелі опуститься, її в гусеницю затягне, а з нею і солдатика», - сумно зітхає Лисенко. Бували й зовсім дурні смерті. Автоматник із роти, де служив Федір Савелійович, втопився в бочці з вином. Плавав у ній і пив, аж доки не втратив здатність рухатись. «Всяке бувало, - згадує ветеран. – Бувало й мародерствували наші. Сам бачив, як солдат застрелив корову, відрізав з туші шматок м’яса кілограмів на два і пішов собі. А ще бачив, як танкісти зі злості хотіли зруйнувати німецьке шосе. Вони стали крутитися на ньому шести десятитонними машинами.» Але добротно вкладений асфальт не піддавався. Про більш страшні випадки помсти з боку радянських солдатів Лисенко розповідати не хоче. Але підтверджує: «Були і звірства, насилля над беззахисними людьми». Підтверджує старий солдат і той факт, що німці вміли воювати. І билися до кінця, і навіть помирали з криком «Хайль Гітлер». «А здоровенні які! - говорить Федір Савелійович. – В рукопашному бою втрьох доводилось битись, щоб одного німця перемогти. Та все одно ми їх здолали. І перемогли». 9 травня дуже люблю. Це справжнє свято, не придумане 9 травня 1945 року старшина роти автоматників Федір Лисенко зустрів у Рівненській області. Після боїв за Кенігсберг у їх полку залишилось два танки і дві сотні солдат. І їх відправили в тил для відпочинку, поповнення новою технікою та людьми. І для підготовки до війни з Японією. «Коли дізнались про капітуляцію Германії, то радості нашій не було меж. Кидали вгору шапки і пілотки, стріляли в повітря», - посміхається, розповідаючи про ті часи, ветеран. Воювати з японцями їх бойова частина так і не поїхала. Старшина Лисенко ще два роки навчав молодих солдатів. Навіть у Львівське військове училище поступив, думав зв’язати свою подальшу долю з армією. Але не склалося. Дізнався, що почала хворіти мама і, написавши рапорт, поїхав у Кобеляки. Так і живе в них ще у батьківській хаті, яку вибудував Савелій Лисенко. Діти, внуки, правнуки в основному живуть поряд у містечку. Федір Савелійович вважає, що його життя вдалося: «А що, вік прожив, з війни повернувся неушкоджений. Все у мене є, діти і внуки радують, ось з правнучатами зараз няньчуся», - говорить ветеран. Зараз він з нетерпінням чекає 9 травня, щоб одягти свої бойові нагороди, сходити на мітинг, скуштувати каші, звареної в польовій кухні, випити сто грамів. «Знаєте, в Україні свят аж занадто багато, деякі з них для нас взагалі чужі і незрозумілі, - підсумовує Федір Савелійович. – А ось День Перемоги – справжнє свято, вічне. Воно хвилює майже як тоді, півстоліття тому». І додає: «Але пережити це, пройти війну я не бажаю нікому».
Головна 
