Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Він працював у Калмикії директором будинку культури. Мав усе, але не зміг жити без України. Йому пропонували працювати у львівському театрі, але він відмовився, щоб повернутися до рідних Кобеляк. А втім, неординарну, яскраву особистість все одно знайшли і запропонували знятись у першому українському блокбастері «Прорвемось» Бешкетник Кобеляки Валентин Прядко народився 1947 року. У початкових класах навчався дуже добре. Коли-не-коли якась четвірка проскочить, а так одні «відмінно» були. Паралельно навчався у музичній школі грі на баяні, де його хист до музики був помічений одразу. Обдарована дитина робила неабиякі успіхи в навчанні. Однак коли Валентин пішов до п’ятого класу, все змінилось. З нового навчального року до Валентинового класу потрапили хлопці, яких залишили на другий рік, так би мовити «авторітєти». Вони вели себе похабно і весь час конфліктували з учителями. «Двіюшники» керували іншими однокласниками, а ті їх слухали. Під вплив старших потрапив і Валентин. Хлопці постійно «бастували». Була у них забава - кидали карбід дівчатам у чорнильниці. Чорнило закипало, вилітало, розтікалось по партах, портфелях. Валентин разом з іншими зробив не одну «пакость», про які йому навіть соромно згадувати. – У класі вважалось, що коли хтось навчається добре – це погана людина, а як на двійки-трійки - це хорош пацан, – згадує Валентин. В музичній школі справи теж були не краще. По спецпредмету (грі на баяні) він навчався на «п’ять», а от по музичній літературі були «двійки». Валентин не розумів, навіщо музиканту вивчати цей предмет, і, відповідно, не вчив. Як наслідок одного разу його навіть на другий рік залишили в музичній. Проте дар до музики був занадто сильним, щоб не керувати його життям.
Композитора носили на руках Львів Після дев’яти класів Валентина взяли на роботу в будинок культури баяністом, але навчання він не полишив, отримав повну загальну освіту у вечірній школі. А далі на нього чекали три роки армії. Служити довелось у Львові, де його одразу зарахували до військового оркестру. Саме там вперше у Валентина проявились композиторські здібності. Відомий у Львові вокаліст Ігор Стебелко на фестивалі популярної музики у Львівському палаці культури виконував пісню, музику до якої написав Валентин Прядко. Ігор з цією піснею зайняв призове місце, так друзі на радощах виносили Валентина з палацу на руках. Чутки про цю подію привернули увагу інших артистів, які почали цікавитись Валентиновими здібностями. Таким чином у двадцять років він став відомою людиною у Львові. Його знали всі львівські музиканти. Коли строкова служба закінчилась, Валентину запропонували і надалі грати у військовому оркестрі. Несподівано надійшла й інша пропозиція – працювати у Львівському палаці культури ім. Гагаріна. Але… Валентин дуже хотів додому. Він повернувся у Кобеляки.
Перша помилка і другий шанс Біла Церква Зараз Валентин Іванович повернення до Кобеляк вважає першою помилкою на його творчому шляху. В Кобеляках роботи не було. Натомість почались друзі, гулянки, п’янки.Через півроку доля дала Валентину другий шанс. До міста приїхав Київський обласний музично-драматичний театр ім. Саксаганського. Їм був потрібен баяніст. Коли вони почули гру Валентина, запропонували роботу в театрі. Він згодився і переїхав до Білої Церкви. За три роки роботи Валентину Прядку весь час нагадували, що потрібно здобувати вищу освіту. Та все ж невдовзі з того таки театру Валентину прийшло запрошення працювати на посаді завідуючого музичною частиною театру. Однак вже через два роки через конфлікт з керівництвом він залишив театр.
Морські пігулки Скадовськ На той час Валентин був одружений на актрисі і мав сина. Несподівано однорічному немовляті поставили діагноз – тяжка форма бронхіальної астми. Сім’ї Прядків порадили: врятувати сина можна, лише надавши йому можливість дихати морським повітрям. Менш ніж за тиждень Валентин з дружиною та сином переїжджають жити до моря. На березі моря (неподалік від Скадовська) у селі Широке Валентину запропонували заснувати музичну школу. Він погодився. З його легкої руки було відкрито класи фортепіано, духових інструментів, баяна та акордеона. Тим часом сина вивозили до узбережжя моря, він дихав свіжим морським повітрям. Неймовірно, але «повітряні пігулки» дійсно врятували йому життя. Валентин Іванович радить усім їздити до моря для лікування та профілактики різноманітних захворювань. Але жити варто не в готелях, а в палатках поряд з морем.
На чужині Росія. Калмикія Життя не втримувало Валентина довго на одному місці. Через два роки він з родиною переїжджає до Росії. Його запросили працювати керівником духового оркестру в місті Еліста, столиці Калмицької автономної республіки. А через деякий час запропонували стати директором будинку культури «Меліоратор». Перспективи у Валентина були великі. Його поставили на чергу на квартиру, він виконував цікаву роботу, зарплатня була доволі висока. Здавалось би, що ще потрібно для повного щастя? Але… Він до безтями сумував за Україною. Навіть улюблена справа його життя – музика – не приносила йому задоволення, адже вона була на російський та калмицький манер. Не вистачало українських мелодій. З кожним днем потяг до батьківщини ставав сильнішим. – Коли я бачив по телевізору українські програми, я плакав, – згадує Валентин Іванович. – Я не міг там жити. Розумієте? Тепер я нікуди не поїду з України. Сім’я Прядків повертається на батьківщину. Однак постає питання: куди саме їхати? Вирішили до Білої Церкви, звідки родом була дружина. А втім, тепер там їх ніхто не чекав, на роботу Валентина ніхто не запрошував. Не було ні роботи, ні прописки, ні житла. Почалися сварки з дружиною. Останній конфлікт закінчився тим, що Валентин вирішив повернутися до Кобеляк. Дружина їхати відмовилась.
Вдома Кобеляцький район Більше Валентин Іванович нікуди з Кобеляцького району не переїжджав. Він працював у кобеляцькій «бурсі», підробляв на весіллях, займався художньою самодіяльністю у сільськогосподарському комплексі в Біликах, трудився у Свічкаревському будинку культури… – А потім я кинув музику, – розповідає Валентин Іванович. – Я набудував теплиць, завів корів, свиней, курей, гусей. Вирощував кавуни, дині. Заробляв непогані гроші. Однак чи то Валентин не міг без музики, чи то вона без нього, але згодом він повернувся до того, з чого починав. Вже близько десяти років він працює у Кобеляцькому районному центрі культури і дозвілля. Має 22-річну доньку Наталію, яка з дитинства мала хист до музики та сцени. Напевно, кожен кобелячанин бачив юну Наталю у ролі ведучої, учасниці різноманітних творчих конкурсів. У свій час Наталія прохала батька, щоб він навчив її грати на якомусь музичному інструменті. Однак Валентин Іванович відмовляв її від таких бажань. Він все життя чув від людей, буцімто музика – це не професія, тому хотів, щоб його донька мала «справжню» професію. Зараз Наталія Прядко здобуває освіту викладача іноземної мови та зарубіжної літератури.
Народний ансамбль «Ворскла» Санкт-Петербург У Кобеляках Валентин Іванович Прядко заснував народний ансамбль «Ворскла», який за час існування здобув безліч перемог. Доля звела його з кобеляцькими фольклористами, з яких він «зліпив» ансамбль, котрий згодом став величатися народним. На міжнародному фестивалі «Петропавлівські Асамблеї» у Санкт-Петербурзі учасники ансамблю «Ворскла» стали дипломантами. – Ми виступили в першому турі, – говорить Валентин Прядко. – В нашій категорії виступали викладачі консерваторій з різних країн. Ми певні були, що не пройдемо до другого туру, тому наступного дня прийшли просто подивитись, як будуть інші грати. А дізнались, що пройшли, тоді, коли вже мали стояти на сцені. Міжнародне журі та заповнена аудиторія чекали, доки ми з готелю інструменти привеземо. Переодягнувшись на ходу в костюми, ми вийшли на сцену і заграли віночок українських народних пісень. За час існування формат ансамблю суттєво змінився, але незмінним на його чолі залишився Валентин Прядко.
Прорвемось! Кам’янець-Подільський Колись Валентин Прядко у Василівці «під чарку» заспівав пісню «Мурка». А звукорежисер Олександр Тітаренко, зрозумівши, що це справжній шедевр, записав і зберіг цей музичний витвір. – Він дав цю пісню послухати друзям. Ті від неї «тащились», – пригадує з щирим сміхом Валентин Іванович. – Спочатку вона «розповзлась» по Полтаві, а потім - по всій Україні. Далі історія мала продовження в Києві. Режисер Іван Кравчишин шукав неординарного героя для українського блокбастеру «Прорвемось». І тоді йому дали диск з «Муркою». Коли режисер послухав запис, то заворожено промовив: «Давайте мені цього мужика». Валентина Прядка знайшли в Кобеляках, запросили на проби, а потім - на зйомки фільму. Він згодом отримав гонорар за зйомку в трьох епізодах та за участь в музичному озвученні фільму, де використовувались мелодії ансамблю «Ворскла». Блокбастер знімався у Кам’янці-Подільському. Про зйомки у Валентина Прядка залишились лише приємні спогади. Актори проживали в комфортних готельних номерах, і ставились до них «по-людськи», що зараз є досить незвичним явищем на Україні. У 2006 році фільм екранізувався в кінотеатрах України, на каналі «1+1», а далі «мандрував» по різноманітних міжнародних фестивалях. На цьому етапі ми зупиняємось. Але не Валентин Прядко, на якого чекають нові злети і перемоги, адже така буремна особистість не може жити без пригод.
Случайно наткнулся на эту статью, хотя человека знаю очень давно. Можно было бы продолжать рассказ о нем до бесконечности, но скажу лишь, что это личность неординарная, можно сказать - культовая, такой персонаж украсит любой фильм! Хорошо бы, что бы о нем знали режиссеры и продюсеры. Уверен, что если использовать его талант в кино, он стал бы кумиром не только для своих земляков, которые его знают, но и для миллионов зрителей. Талант должен быть востребован!
Головна 
