Неділя, 03.03.2024, 15:17
Привіт Гість | RSS
 
Головна РеєстраціяВхід Головна сторінка      Вхід      Написати нам
Меню сайту
Розділи новин
Новини Кобеляччини [1620]
Твоє рідне місто, в якому ти живеш, навчаєшся, працюєш... Гадаєш, тут нічого цікавого не стається? Помиляєшся!
Новини Новосанжарщини [246]
Є таке чудове і чисте місто на Полтавщині - Нові Санжари. І живуть в ньому чудові люди. Але от казуси і там бувають цікаві
Новини України [9826]
Новини з Батьківщини
Новини світу [4403]
Тут усі найважливіші світові новини! Будь у курсі того, що відбуваються далеко, але все-таки навколо тебе!
Відео-новини [119]
Відео-новини зняті нашими кореспонентами. І не тільки нашими...
Новини Царичанки [0]
Наше місто
  • Кобеляцька міська рада
  • Місто Кобеляки
  • Історія міста
  • Розклад руху автобусів Кобеляк
  • Телефони міста (частина 1)
  • Телефони міста (частина 2)
  • Хто на сайті
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Наші користувачі
    Всього: 3482
    Нових сьогодні: 0
    Нових учора: 0
    Нових за тиждень: 0
    Нових за місяць: 0
    Із них:
    Новачків: 1107
    Продвинутих: 2363
    Журналістів: 5
    Модераторів: 3
    Адмінів: 4
    Із них:
    Чоловіків: 2730
    Жінок: 752
    Наш сайт
    Новини: 16229
    Файли: 8769
    Цікавинки: 3279
    Картинки: 1814
    Анекдоти: 922
    Оголошення: 91
    Тести: 75
    Коментарі: 5479
    Форум: 555/31808
    Новини Полтавщини
    Зв'язок з адміном
    Написати листа адміністратору сайта

    Головна »2009 » Травень » 28 » «Я ніколи не жив на одну зарплату!»



    «Я ніколи не жив на одну зарплату!»
    14:14
    Житель Лелюхівки Микола Копелець за своє життя освоїв не одну професію, став винахідником і раціоналізатором, а все тому, що іще в дитячому віці засвоїв для себе просте правило: «В цьому житті ти маєш сам боротися за себе, тому навчайся всьому, що бачиш»
    А розпочалося його життя в селі Дрижина Гребля Кобеляцького району в 1930-му році. В рік, коли на українську землю прийшов страшний голод, батько забрав дружину і малого сина на Донбас – там можна було знайти роботу і порятуватися від голодної смерті. Від страшної загрози родина врятувалася, а от від людських проблем – ні. У 38-му році батьки Миколи розлучилися. Матір лишилася на Донеччині, а батько, забравши хлопця, повернувся до Дрижиної Греблі. Незабаром у хлопчини з’явилася мачуха, потім і зведені брати та сестри. Звичайно ж, їх нова мама любила більше, їм віддавала все своє тепло і турботу. Малий Миколка ж був немовби чужий у хаті.  Все ж до пори, до часу якось жити було можна – як не важко, а рідний батько не дасть образити сина. Та незабаром почалася війна, над селом все частіше на схід стали пролітати чорні літаки. Батька забрали на фронт. Стосунки хлопця із мачухою стали іще гіршими, а одного разу Миколка дуже з нею посварився і втік з дому.
    Вирішив добиратися на Донбас, до матері. Доїхати потягом до потрібної станції не вийшло – вона знаходилася вже за лінією фронту. Хлопець не розгубився. Вирішив дочекатися ночі та пішки дістатися до потрібного містечка. Ішов, ішов він степом і в темряві натрапив просто на бліндаж. «Стій! Стріляти буду!» - вигукнув вартовий. Хлопчина зі страху впав на землю і затих, сподіваючись, що його не знайдуть у темряві. Незабаром з бліндажу вибігли радянські солдати, які оточили «лазутчика». «Та це ж дитина зовсім!» - пролунав над головою голос одного бійця. Миколку повели в бліндаж, нагодували, обігріли. А наступного дня його почали допитувати «КДБісти». В історію про втечу до матері вони не дуже вірили. «Один з них – гостроносий такий, хижий, як звір, все казав: «Шпіон він, треба його розстріляти, він дані фашистам несе», - згадує Микола Петрович. На щастя, хлопця не розстріляли. А невдовзі звільнили Голубовський рудник, де жила Миколкина мати. Вона, звичайно ж, впізнала сина, розплакалась. Але з нею хлопець, як не дивно, не залишився… «В неї з вітчимом теж вже діти були – аж четверо. Куди ще й мені? А тут майор із частини, до якої я потрапив, питає: «Та й що, лишаєшся?» А я йому зопалу – ні, хочу фашистів бити!» - посміхається, пригадуючи, Микола Копелець. Так хлопчина став вихованцем танкової військової частини. Разом із новими друзями-танкістами дійшов до Дніпра. А от далі його не взяли. Мовляв, Сталін не дозволяв брати малих вихованців на територію інших країн, щоб ніхто не казав, що Радянський Союз воює дітьми. Миколку перевели до зенітної батареї в місто Черкаси. Гармати охороняли важливий міст через Дніпро, а Миколка «воював» - вдень виконував обов’язки посильного, а зранку ходив навчатися до місцевої школи. Потім хлопця взагалі «демобілізували» - один з офіцерів відвіз його до мачухи в Дрижину Греблю. Жінка з радістю прийняла блудного пасинка назад.
    «Я ж з армії прийшов, як і годиться солдату – з червоноармійською книжкою. Пішов у сільраду, а вони кажуть: «Ми ще не знаємо, що із тими книжками робити, давай ми її у воєнкомат в Кобеляки віддамо?» Віддали. Там вона і зникла, потім через роки як не пробував відшукати – немає, архів не зберігся», - жалкує Микола Петрович.
    Отже, повернувся Миколка до мирного життя. У школу знову ходити почав. І все більше замислюватися над своїм майбутнім. Як не як, а мачуха своїх дітей любила більше, та й не приховувала вона цього. Нікому було балувати малого Миколку, нікому й турбуватися про його маленьке життя. Тоді хлопець вирішив узяти долю в свої руки. «Така в мене відтоді пішла натура, що рішив я – хто що не робитиме, а я обов’язково подивлюсь, як воно робиться, – і сам зроблю!» - пригадує Микола Копелець.
    Почати вирішив із малювання. Хист до нього проявлявся у хлопчини ще у 1-му класі. Тепер же навики треба було вдосконалювати. Спочатку просто перемальовував картинки із букваря, потім дійшов до портретів. І нічого, люди на них схожі виходили. І все частіше почали приходити до малого художника із замовленнями. Західняки за десятку прохали хлопчину намалювати ікону – і він малював.

    Чоботар 
    А незабаром у Миколки з’явилося нове захоплення. Зайшов він якось після школи в гості до свого однокласника. А в того був дід Марко – знаний на все село чоботар. Та так гарно він вмів будь-яке взуття полагодити, що замилуєшся! От Миколка і почав приставати до дідуся – навчіть і мене! Старий давно хотів знайти учня, тому не відмовив. З того дня хлопець одразу після школи мчав до діда Марка переймати науку. Було цілими днями пропадав біля старого. Сварила мачуха, хмурився батько, а хлопчині хотілося одного – швидше навчитися. Незабаром він вже сам, назбиравши купу різних колодок, почав ремонтувати людям взуття. За роботу молодому чоботарю дякували хто чим – хто яєць десяток принесе, хто грошину. І мачуха навіть добрішати почала. Але спокійне життя тривало недовго, в 1947-му в хати знову постукав голод. Багато полтавців тоді шукали порятунку від нього на Західній Україні – туди їхали з торбинами, щоб випросити або виміняти щось їстівне. Сусід Копельців повернувся зі станції Сарни. Там він «вигідно» обміняв дороге пальто своєї дружини – за 50 склянок проса. Цей сусід дав Миколі пораду. Мовляв, у селах біля станції Сарни, в яких він бував, ніде немає свого чоботаря. «Їдь, хлопче, там і від голоду порятуєшся і, може, заробиш що». Недовго думав хлопець – зібрав інструмент в торбину та й вирушив на станцію. Там ледь знайшов місце на товарному потязі – примостився між вагонами біля гальмівного гвинта – і поїхав до далеких Сарн.
    Приїхав-таки. На станції людей – тьма. Всі ті, кого голод здалеку пригнав.   «Е-е-е, - подумав хлопець, - тут не те що заночувати, а й стоячи спати не дадуть!» Глянув, аж дорога в ліс іде. Певно, десь недалеко село. Пройшов він лісом добрий десяток кілометрів і, справді, натрапив на невеличке село. Побіг по дворах проситись переночувати. Там не впустили, там говорять – і взяли б, та місця нема… Так все село і пробіг. Дивиться, а на краю села біля клуні десяток таких, як і він, крутиться. «Ночі чекають, щоб у клуню спати залізти, - зрозумів Микола. - Ех, а вночі ж холодно, побіжу іще попрошуся». Пішов по хатах вдруге, і господиня одного будинку – старенька бабуся – таки пожаліла хлопця. Впустила Миколу в хату, погодувала його. Помітила торбину на спині та й питає: «Що то в тебе таке?» - «Так я ж, бабусю, чоботар, а це мій інструмент». Старенька сплеснула руками: «Що ж ти нікому не признався? Та тебе ж у будь-яку хату впустили б. У нас на все село нема кому взуття полагодити». Не було цілого взуття і у доньки господині. Навіть до церкви недільного дня ні в чому піти. А пошити є з чого – після боїв назбирали всякого солдатського взуття – і німецького, і радянського. От на ранок стягла бабуся з горища купу тих армійських чобіт, і взявся Микола до роботи. Відібрав, де м’якша шкіра, розмочив, покроїв, просмолив дратву і заходився шити. За якийсь час один ботик був уже готовий. Аж тут забігає до бабці сусідка: «Йой! У вас швець?! Як файно шиє! Він як у вас роботу кінчить – не відпускайте ж, ми його до себе заберемо». Так Микола-чоботар прижився у лісовому селі. Жив у різних господарів, шив та лагодив людям взуття. Тут зустрів Новий рік… І весну наступного… Вже й літо пробігло. По радіо розповідали, що на Східній Україні зібрали хороший урожай і голод вже відступив. А Микола ніяк не міг закінчити роботу – то один попрохає, то інший. Та все ж незабаром почав хлопець збиратися в дорогу додому. Жителі села довго вмовляли його лишитися, обіцяли навіть одружити юного чоботаря. Та Микола свого рішення не змінив. Троє літніх жінок провели його аж за село, дали у дорогу яєць, білу домашню хлібину, шмат сала, побажали вдало дістатися до рідного села. Хлопець ішов, ішов лісом, аж раптом в голову йому прийшла така думка: «Нащо я тягну той чоботарський інструмент? Голод скінчився, то вже ця справа для заробітку мені не потрібна». Подумав та й висипав під кущі усі заготовки, дратву та колодки…
    …Повернутися до чоботарського ремесла Миколу Копельця змусила перебудова. В перші роки незалежності в Україні жилося не надто добре – пенсія була малою, та й приносили її нерегулярно. Тут Микола Петрович і згадав голодний повоєнний 47-ий. Кинувся туди-сюди, наробив колодок і почав шити кімнатні капці. Собі, своїй бабусі, потім сусідам, знайомим. Продукція діда Миколи усім приходилася до вподоби – якісно, зручно і надійно. Взимку ж Микола Петрович взявся за пошив валянок – і це в нього виходило на диво добре… Минуло кілька років, і життя в країні стабілізувалося. Пенсію почали носити регулярно, і Микола Копелець знову облишив чоботарське ремесло. Можливо, до чергових важких часів?..

    Водій і пічник
    … У багажному ящику пасажирського вагона Микола дістався до Полтави. Потім попутками – у Дрижину Греблю. В селі довго не засидівся. Починалася нова сторінка – в житті хлопця і всієї, тоді ще безмежної, країни. Вивчився на водія, і одразу, як і багато його однолітків, отримав направлення на цілину до Казахстану. З освоєння нових земель на Україну повернувся у 1955-му. Пішов влаштовуватися на роботу в колгосп у Шовкоплясах. Туди якраз недавно дві нові вантажні машини купили, але ж і водіїв, котрі бажали на них працювати, вистачало. Хто ж дасть таку техніку молодому хлопцю? Голова колгоспу подумав і каже: «Он у нас стоїть стара зламана «полуторка». Справиш її – будеш працювати». Сказано – зроблено. Незабаром Микола поставив стару вантажівку на колеса і ціле літо працював на ній у колгоспі. Аж тут голові придбали сучасного легковика – «Москвич». Думати, кого ж брати водієм, довго не стали. Якщо хлопчина «полуторку» до купи зібрав, то і з легковиком впорається. Так Микола Копелець став возити голову колгоспу.
    Та ще більше односельці шанували хлопця не як водія, а як доброго пічника… Ще коли був Миколка малим, його батько – сам умілий пічник – брав його із собою на роботу. Навчився цьому ремеслу і хлопчина… Тепер воно дуже йому знадобилося. Люди почали переходити на інший вид палива – вугілля. А в старих великих печах воно не горіло. Щоб обігріти будинок, потрібна була більш сучасна «груба». Отакі «груби» і клав Микола. Однак робота водієм лишала для викладання пічок надто мало часу. «Відпусти шофера на пару днів – хай людям печі положить», - просили односельці голову колгоспу. Та куди там?! В голови щодня он скільки клопотів, як же йому без машини та шофера?! Замислився Микола…
    А тут в село районні кіношники привезли кіно. Дивиться Микола – біля моторчика, який кіно крутить, зовсім безвусі хлопці хазяйнують – мотористи, виходить. Він це собі запам’ятав. А наступного тижня поїхав до Нових Санжар – у кінофікацію. Приїхав і говорить: «Візьміть мене мотористом на кінопередвижку. Я сам шофер, в разі чого – і моторчик полагодити зможу». Звичайно ж, Миколу Копельця прийняли. Внесли і відповідний запис у трудову. (До речі, у колгоспі він працював фактично неоформленим. Тоді його односельцям ні паспортів, ні трудових книжок не видавали, а у Миколи все це було іще з Казахстану. Та голова колгоспу про це, напевно, не знав). Коли парубок вже возив кіно по району, до начальника кінофікації прилетіла нова голова колгоспу: «Як ви сміли вкрасти водія?!» - «А ми нікого не крали, ось його трудова, він у нас законно працює». На тому і розійшлись.
    Так Микола одним пострілом вбив двох зайців. Зранку він розклєював афіші і до самого вечора займався пічками, а ввечері їхав крутити кіно.
    «У Козубах і Шовкоплясах, мабуть, жодної хати немає, щоб я «грубу» не викладав. Тоді на це такий попит був, що ого-го! І пічника шанували ще й як».            
    Так Микола Копелець і жив, працюючи водночас на двох роботах.

    І швець, і жнець…
    Часи змінювалися. Люди почали жити заможніше. Пішла мода на хутряні шапки. І Микола знову замислився: «Що ж це я? Влітку кладу печі – добре. А взимку що робити? Саме кіно? Е-е-е, ні». Накупив Микола Копелець нутрій, навчився чинити шкурки і шити шапки. Відтепер так і пішло. Кіно – само собою, влітку – печі, взимку – шапки. Одного разу порахував чоловік усіх нутрій в сараї – 140 штук налічив. Багато тримав, але ж і попит був великий. З Полтави до нього приїздив чоловік купляти шапки. Зараз таких називають бізнесменами, а тоді – спекулянтами. Брав за 90 рублів штуку, продавав у місті по 120.
    Через деякий час Микола Копелець розвів у клітках ще й норок та песців. Шив красиві жіночі шапки. Та цей «бізнес» протримався всього 2-3 роки – держава заборонила розведення цих тварин у домашніх умовах.
    «Та я не повісив голову, - згадує Микола Копелець. - Не такий в мене характер. Пам’ятаєте оту фразу з радянського кіно? «Шоб ты жил на одну зарплату!» Так от, на одну зарплату я ніколи не жив! Завжди придумував, де можна заробити».
    Незабаром із Новосанжарського шкірзаводу люди почали приносити Миколі Копельцю шкіру. А він шив їм з неї куртки та плащі. Вчився, як завжди, – глянув на покрій, спробував сам – вийшло.
    В той же час перевчився на кіномеханіка. І пропрацював у кінофікації загалом 16 років. Потім, коли почали вимагати план, а план не виходив, бо в людей вже з’явилися телевізори, пішов у пожежники. Добу працював, дві - вдома. І знову чимось підробляв. Не стало державної кузні. Куди йти? До Копельця! І поклепати, і приварити, і вигнути.
    «До мене завжди люди йшли. І завжди вважали мене багатою людиною, - посміхається Микола Петрович. -  Ну що ж, сказати по правді, я і сам себе бідним ніколи не відчував, бо завжди вмів заробити собі. Навчився все робити – і по залізу, і по дереву. Більше люблю по залізу…»
     
    Конструктор-винахідник
    Як тільки в Радянському Союзі почали випускати «ВАЗи», Микола Копелець вирішив не відставати і… створив власний автомобіль. Мотор взяв із потужного мотоцикла К-750, раму виготовив сам. В документах на автомобіль так було і записано: «Завод – самоизготовитель». Подивитися на диво-авто приїздив навіть кореспондент однієї всесоюзної газети. А коли вийшла стаття, Миколу Копельця завалили листами з усього Радянського Союзу. Люди прохали зробити і їм щось – авто, коляску, механічний пристрій…
    А із саморобною автівкою трапилася досить цікава історія. Свояк Миколи Копельця зібрався купувати у Полтаві «Жигуля». А оскільки містом він самостійно ніколи не їздив, попрохав досвідченого водія Миколу поїхати разом із ним, щоб пригнати машину в Нові Санжари. «Так а чого ми автобусом їхатимемо? Давай моєю, саморобною?» - запропонував Копелець. Сіли, поїхали. Доїхали до Розсошенців, тут Микола і каже: «Андрію, а як же я тобі машину гнатиму? А свою ж куди?» Не довго роздумуючи, свояки припаркували саморобний транспорт на краю поля в Розсошенцях і поїхали тролейбусом за «Жигулями». Доки оформили, доки заплатили – вже й вечір недалеко. Їдуть вже новою машиною назад, приїжджають у Розсошенці, дивляться – а біля саморобної «бобік» стоїть і троє міліціонерів крутяться. Машина без даху – кабріолет тобто, тож один заліз і пробує заводити, інший спереду ручку крутить, але без особливого успіху. Під’їхали свояки. «А що це тут за хазяї такі?» - поцікавився Микола. «Та от – машина якась іноземна цілий день стоїть, може вкрадена. Зараз якщо не заведемо, то відтягнемо до відділку – там розберемося.» - «Так це ж моя!» - сказав Копелець. Сів за кермо, натиснув десь непомітну кнопочку і… машина слухняно загуркотіла двигуном. «Вони вже й документів не питали, - посміхається, розповідаючи, Микола Петрович. - Бачать, що впізнала господаря! Тільки головами покрутили».
    Створенням легкового автомобіля конструкторська сторінка в житті Миколи Копельця не завершилася. Пізніше для свого сина він склав саморобний трактор – з мотором від «Москвича» і мостами від крана. Спеціально обладнаний трактор хвацько саджав і викопував картоплю. А собі Микола Петрович зробив меншого «залізного коня», використавши мотор із «Запорожця-тридцятки» та задній міст із «газона». Цим тракторцем можна і висадити, і прибрати картоплю, і перевезти щось у дворі.
    А одного разу поїхав Микола Петрович лікуватися до Полтави. І побачив там хитромудре лікувальне ліжко-станок. Повернувся додому і… зробив таке саме! Станок лікує від обширного остеохондрозу та хребетної грижі. Хотів лише підлікувати свою бабусю, але про пристрій скоро дізналися сусіди, знайомі. І до дідуся Миколи почали приїздити пацієнти. Навіть самі лікарі та медсестри приходили лікуватися. «Один зубний лікар пройшов потрібні десять сеансів, то казав, що цілий рік себе молодим почував», - розповідає Микола Петрович.
    Та хіба перерахуєш усе, що зроблене руками Миколи Копельця у його хаті і дворі?! Лежачий «слизький» турнік, саморобні корморізки та крупорушки, універсальна картоплесаджалка. Ворота, сараї та будинок, оснащені електричною сигналізацією… А все хоч трохи вільне місце у дворі – розмальоване його ж таки руками. Ворота, двері гаражу, шиферний паркан, стіни веранди та сараю. «Картинки я беру з відкриток і перемальовую, - пояснює дід Микола. - Та це так, більше для душі. Он Діда Мороза на гаражі малював уже в рукавицях перед самим Новим роком.» В хаті Миколи Копельця – кілька намальованих ним картин. Говорить, що було більше, але пороздавав дітям та родичам. У Миколи Петровича троє дітей та онуків, а родичі живуть і в Новосанжарському, і у Кобеляцькому районах.
    Ось така людина – Микола Петрович Копелець. Майстер, конструктор, художник. «Моя баба говорить, що я в житті тільки двох речей не вмію – це справляти годинники та телевізори, - сміється Микола Петрович. - Так телевізорів же тоді не було. А якби може і комп’ютери сучасні раніше з’явилися, то, я думаю, зумів би і в них розібратися. Тільки треба захотіти».


    Володимир Паршевлюк, кореспондент газети «ЕХО» в Новосанжарському районі,
     тел. 8(099)956-02-08
    http://exo.at.ua/
    Категорія: Новини Новосанжарщини | Переглядів: 4022 | Додав: Admin


    Всього коментарів: 1
    05.12.2011
    1. Артем [Матеріал]
    а відео є?????


    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Форма входу
    Логін:
    Пароль:
    Календар новин
    Пошук по сайту

    Рекомендуємо вам проводити пошук українською та російською мовами

    Корисне


    Опитування
    Останнє на форумі
  • Порекомендуйте укр... >>
  • FIFA 09 >>
  • Ігри, в які ви зар... >>
  • Вибор аватару >>
  • Нові технології! >>
  • Випадкове фото з галереї
    Погода
    Погода в Полтаве, Кобеляках, Новых Санжарах, Комсомольске, Кременчуге, Решетиловке, Козельщине
    Курси валют
    Курсы валют на PROext
    Корисні посилання


    Статистика










                    

    Copyright EXO © 2024, created by KING © 2007 Всі права захищені.
    Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій. У разі передруку матеріалів посилання на exo.at.ua обов'язкове. З питань співпраці пишіть на e-mail: Exo-site[а]bigmir.net