Всього: 3485 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 0 Із них: Новачків: 1110 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2733 Жінок: 752
Нещодавно у Новосанжарському районі розпочав свою роботу другий ДБСТ – дитячий будинок сімейного типу. Тепер п’ятеро дітлахів – четверо хлопців та одна дівчинка – отримали нових батьків-вихователів, а ще – шанс розпочати нове, справжнє дитяче життя. На прохання родини, а також центру соціальних служб для дітей та молоді ми не називатимемо ані прізвища батьків, ані місця проживання родини. Отже, минулого тижня ми разом із директором Новосанжарського ЦССМ Ігорем Романцем вирушили… скажімо так – до одного з мальовничих сіл Новосанжарщини. Ольга Михайлівна – господиня будинку – ідею всиновити дитину виношувала давно. Свої діти, син та донька, вже дорослі: брату – 23, сестрі – 18. Хотіли із чоловіком «завести» і третю дитину та, як кажуть, не склалося. А от потреба у материнському догляді над маленькими дітьми з роками не зникла. До того ж сестра Ольги, яка мешкає в Росії, взяла на виховання чотирьох малюків – то ж у жінки був хороший приклад для наслідування. Бажання допомогти та любов до дітей і привели Ольгу до Новосанжарської районної державної адміністрації. Там їй порадили звернутися до центру соціальних служб для дітей та молоді. А вже спеціалісти центру запропонували Ользі варіант із ДБСТ. Рішилась жінка не одразу, хотіла ще рік все добре обдумати. Все ж таки одна справа – всиновити єдину дитину, а зовсім інша – прийняти в родину одразу кількох дітлахів. Та зрештою Ольга погодилась. Пройшла навчання в обласному центрі. Впродовж курсу «молодого бійця» на майбутніх матерів-вихователів наганяли таких жахів, влаштовували такі психологічні випробування що, здавалось, не витерпить, кине все і поїде додому. Але витримала і, навіть, стала кращою на своєму курсі. Потім Ольга разом із спеціалістами центру їздила у Полтавський притулок «на оглядини». Зізнається чесно, що хотілося взяти маленьких діток 2-3 років. Але таких частіше забирають на всиновлення, тому обирати довелося із старших. Одразу в око жінці впала маленька шестирічна Оксана – дуже вже вона була схожа на рідну доньку Ольги – Аню. Така ж весела, жвава та усміхнена. Старший брат дівчинки – Вадим – був більш стриманим та якимось дуже дорослим на свої 12 років, але і він жінці сподобався. В притулок вона приїздила ще не раз. Адже довелося почекати певний час, доки відповідні державні органи виконали всі необхідні документальні процедури і діти набули статусу позбавлених батьківського піклування. Нарешті прийшов день, коли всі формальності були завершені. Оксана та Вадим приїхали до свого нового будинку і нових батьків – мами Ольги і тата Віктора. – Звичайно, спочатку було важко. – пригадує Ольга Михайлівна. – Оксана була дуже запущеною дитиною – навіть не розрізняла жовтий і зелений кольори, не кажучи вже про літери чи цифри. Але характер у неї – будь-який дорослий позаздрить! Ми з нею стільки вечорів просиділи. І бачу, що важко їй, не дається наука. Тоді Оксана каже – я піду в туалет. І чую, вона там закриється, плаче і причитає: «Ну як же ж його зробити?! Як же?..». Поплаче, прийде – і все з початку. Казала, що ніколи не навчиться ні читати, ні писати. А зараз – краща за технікою читання у класі! З Вадимом новим батькам було ще складніше. Все ж таки людина у 12 років – це вже особистість, яку змінити дуже важко. Хлопець був замкненим, якимось жорстким, злим. Міг, навіть, вдарити сестру, займаючись своєрідним «вихованням». Шукати підхід до нього приходилося цілими тижнями. Але зараз вже контакт налагодився і Вадима Ольга Михайлівна характеризує, як найбільш відповідального та сумлінного серед її нових дітей – йому довіряє гроші, дає цінні настанови, коли відправляє кудись із меншими. А їх в родині сьогодні вже п’ятеро. Після Оксани та Вадима родині приглянулися двоє братів – 12-річний Женя та 9-річний Мишко. Хотіла Ольга взяти ще одну дівчинку, щоб була подруга Оксанці, але вийшло все інакше. - Коли їздила провідувати Женьку та Мішку, підходив до мене і Артур. Такий він якийсь був, як маленьке ведмежатко – маленький, кругленький, довірливий. Я і йому привозила цукерки, фрукти різні. А коли приїхала забирати хлопців, то зрозуміла, що не зможу його тут лишити. Я дала йому надію і тепер не могла просто так зрадити і кинути. Так в родині з’явилося іще троє хлопців. В будинку додалося іграшок, дитячого гомону і… проблем. Вадим спочатку взагалі відмовлявся прийняти «непроханих» братів. Як же ж – то «мама Оля» була лише для них з Оксаною, а тепер для всіх?! З часом суперечки вщухли, діти «притерлися» один до одного. Та, звичайно, до повної безхмарності було ще далеко. Хоча діти і називали Ольгу і Віктора «мамою» і «татом», але ще пам’ятали своїх справжніх батьків. Часто, після якогось конфлікту хтось із дітей починав сумувати за рідною мамою чи своєю хатиною. - Тут – це ще не їх «дім». – говорить Ольга. – Але я сподіваюся, що дочекаюся того часу, коли вони зможуть сказати твердо – ми вдома. А про їхнє минуле я їм сказала правду, тільки почалися розмови про «дом родной». Я їх спитала: «Ви забули, в яких умовах жили до притулку? Хтось у розваленій глиняній хаті, а хтось просто на вулиці! Якщо хочете туди повернутися – добре! Тільки не тікайте, прошу! Я вам і грошей на дорогу дам і на автобус проведу». Розмови про «дом» поступово припинилися… Та все ж повністю забути минуле дітям вдасться далеко не одразу. Артур одного разу, засумувавши, сів писати листа знайомій дівчинці в рідне село. Та послання у минуле життя так і не було відправлене. Женька іноді сумує за своїми вуличними походеньками, але все-таки потроху «одомашнюється». Коли в дитячому будинку сімейного типу дітей стало п’ятеро, Ольга звернулася по допомогу до райдержадміністрації. Зізнається, що швидкої помочі не сподівалася. Але цього разу влада приємно подивувала щедрістю та оперативністю – для затишку нової великої родини на 20 тисяч гривень придбали ліжка, шафи, столи, крісла, нові телевізор та пральну машину. Ольга та Віктор облаштували хлопцям спальню, де вони сплять усі вчотирьох на двоярусних ліжках. В розпорядження Оксани поки що віддали залу, але незабаром планують зробити ремонт і подарувати їй окрему «дівчачу» кімнату. Маленькі мешканці великого будинку отримали не лише дах над головою – тепер в їх раціоні було вдосталь фруктів, солодощів та всього іншого, що так люблять діти. Поступово діти пристосувалися до нового для них життя: разом з мамою Олею доглядали клумби та город, навіть допомагали садити та вирощувати полуницю; а з татом Вітею вчилися турбуватися про господарські справи, про чисельну домашню живність. - Віктор для них найбільший авторитет. Він може дати і мотоблоком покерувати і за кермом машини посидіти, а хлопцям тільки того і треба! Мишко – наскільки міська дитина – а й той вже так призвичаївся до господарства. – Посміхається Ольга. – Ну і коли я вже не можу із ними справитися – наприклад ввечері вкласти спати – то зву чоловіка. В нього вони – р-р-раз – і за дві хвилини всі сплять! Бо знають – він каже раз, та гаразд! Та це не страх, а, скоріше, повага. Він для них і батько, і друг, і вчитель. Вдень вони тільки і крутяться навколо нього. Особливо зараз – на канікулах. На річку – з ним, сіно косити – теж, годувати качок чи цесарок – із папою Вітею. Вдосталь порозпитувавши Ольгу Михайлівну кореспондент «ЕХО» вирішив поговорити із самими дітьми. Застав їх за грою в карти. Очевидно, такій розвазі вони навчилися іще в притулку. Зустріли насторожено, але поступово «відтанули». За кілька хвилин, всівшись просто посеред зали на пухнастому паласі, ми вже по-дружньому розмовляли. За досить невеликий проміжок часу дітлахи розповіли мені… «В притулку було нормально. Туди часто фрукти привозили, цукерки, подарки нам дарили, ігрушки різні… А помниш як там присипляли? Мокрим полотенцем! Мар’я Сергеєвна – ото лупила!.. Тут нам добре. В нас дуже хороші мама Оля і папа Вітя… Ми вже всі привикли друг до друга. І в школі вже з усіма перезнайомились… У нашої мами Олі є ще старші діти – Аня і Діма. Вони рідко приїжджають, але вони нас люблять: Аня нам завжди гостинці привозить, а з Дімою ми вигулюємо нашу собаку Зерку»… Діти як діти, довірливі, веселі та, здається, безтурботні. Але, якщо придивитися, то там, у глибині їх дитячих очей ні-ні та й з’являлося щось із минулого – ті спогади, що дуже швидко роблять маленьких дітей дорослими: п’яна матір, холодний будинок, постійне відчуття голоду, страх і самотність у стінах притулку… Їх новим батькам доведеться докласти немало зусиль, аби те минуле відступило і врешті-решт зникло зовсім. Поки що все складається добре і ці дітлахи, як і сотні, тисячі інших українських дітей, мріють, фантазують, будують плани на майбутнє. І вже зараз знають, ким стануть, коли виростуть великими і дорослими. Вадим хоче бути фермером, Мишко – міліціонером або пожежним, Женька – футболістом, Артур – льотчиком, гонщиком і солдатом. Тільки Оксана сором’язливо ховається за спини братів і своїми планами не ділиться. А от фотографуються всі охоче – і всі разом, і кожен окремо зі своїми улюбленими іграшками. А потім «дядя журналіст» нарешті відпускає дітлахів насолоджуватись канікулами і йде завершувати розмову із «мамою Олею». - Я вже практично вивчила їх характери, до кожного знаходжу свою стежинку. Головне – це по-справжньому любити дітей, тоді все вийде. – ділиться Ольга Михайлівна. – Буває і сил немає, і терпіння не вистачає, але пригадаю, що вони росли без материнського тепла, без уваги, без оцих – таких звичних для наших дітей – цукерок. І так мені їх шкода стає. Женька он, не відходить від мене: то притулиться, то просто за руку візьме – так йому потрібна мама. А Оксанку як не пожаліти? Вона ж мазунка моя! А Артура? Так що, це вже мої діти. І якщо хтось спробує їх в мене відібрати – горло перегризу! І їм ми з чоловіком завжди повторюємо: «Пам’ятайте! Ви одна родина! Тримайтеся разом!» І, знаєте, вони це засвоюють. До речі, Ольга Михайлівна офіційно працює як мати-вихователька – відповідний запис занесено до її трудової книжки. За свою роботу з виховання вона отримує пристойну зарплатню, і звичайно, соціальні виплати на кожного з дітей. А от забрати дітлахів в жінки дійсно можуть. Статися це може у тому випадку, коли справжні батьки вихованців ДБСТ стануть на шлях виправлення і доб’ються поновлення їх у батьківських правах. Щоправда імовірність такого розвитку подій мізерно мала… Можуть забрати дітей і в тому випадку, коли якась родина захоче їх всиновити. Але Ольга Михайлівна щиро сподівається, що п’ятеро цих дітей виростуть під її материнською опікою, закінчать школу, здобудуть вищу освіту, стануть хорошими людьми і колись через багато років будуть по черзі приїздити в гості до своєї «мами Олі».
Володимир Паршевлюк, кореспондент газети «ЕХО» в Новосанжарському районі, тел. 8(099)956-02-08
Головна 
