Всього: 3484 Нових сьогодні: 0 Нових учора: 0 Нових за тиждень: 0 Нових за місяць: 1 Із них: Новачків: 1109 Продвинутих: 2363 Журналістів: 5 Модераторів: 3 Адмінів: 4 Із них: Чоловіків: 2732 Жінок: 752
Напевно вже років зо два не написав жодного речення для газети. Коли перекваліфіковувався, сказав собі, що писатиму тільки коли сам того сильно захочу, як то кажуть — коли «попре». «Перло» доволі часто, але до писанини справа не доходила. Якось воно само по собі вщухало і забувалось. От і цього разу трапилось приблизно так само, але до клавіатури пальці все ж таки дотяглись. А історія, яку я зібрався вам розповісти, мабуть, багато в чому типова для маленьких містечок на зразок Кобеляк, і, можливо, дехто впізнає себе на моєму місці. Сталася вона сонячного дня, коли я вирішив піти до найближчого магазину і купити там провізії. Я зайшов у приміщення, кинув поглядом на полички, визначив, що саме я купуватиму і звернувся до жінки-продавця. Окрім консерви, яку я в першу чергу замовив, ще хотілось взяти ковбаси. Подивившись на розмаїття соєвих і напівсоєвих фабрикатів, замислився: «А яку ж ковбасу обрати?» І майже одразу згадав безперечну кулінарну істину: «Найкраща ковбаса — це свіжа». Свіжа — це не назва торгової марки. Це такий стан продукту харчування, який повинні перевіряти усі підприємці перед тим, як викладати його на прилавок свого магазину. — Яка у вас тут найсвіжіша ковбаса? — запитав я у продавця, хоча й сильно не люблю цього питання (вважаю його до тупості риторичним), адже і так повинно бути зрозуміло, що покупцеві потрібні виключно свіжі продукти, а не тухлі, гнилі і «давнішні». І тут розпочинається найцікавіша частина моєї розповіді. Спочатку продавець вказала мені на один вид ковбаси, а коли зрозуміла, що він мене не влаштовує, почала перебирати всю ковбасу, що була в холодильнику і пропонувати її мені. В ідеальних умовах купівлі-продажу це не повинно викликати ніяких підозр, адже, як було сказано вище, будь-яка продукція, що потрапила на прилавок, повинна бути свіжою. Але ж в реальних умовах це відразу ж викликало недовіру. Самі посудіть — спочатку вам вказують на одну продукцію, а коли розуміють, що ви її не візьмете, тикають іншу, ще… ще… ще… І так аж поки ви не «вламаєтесь», як я. Так, я дійсно погодився взяти п’яту чи шосту по черзі ковбасу, яку мені запропонували. — Відріжте мені половину, якщо вона свіжа, — так дослівно звучала моя згода. Половину по-перше тому, що ковбаса ця коштувала 64 з чимось за кілограм, а по-друге мені здалось, що й цього з мене вистачить. — Та ні, — сказала продавець, — беріть цілу. Бо потім вона у нас лежить і засихає. Ця фраза здалася мені просто фантастично некоректною, але кобеляцька свідомість (це коли вам соромно когось соромити) завадила мені покинути назавжди приміщення цього магазину. Натомість я подумав, що ковбаса хороша і в моєму холодильнику вона не пропаде. І погодився на цілу паличку. Далі, дивлячись як продавець дістає мені із холодильника продукт з приклеєним строкатим цінником, подумав: «Не дай бог виявиться несвіжа! Я ж через 10 хвилин принесу тобі її назад, а заодно сфотографую цей магазин і поміщу це фото на кольоровій сторінці газети під заголовком «Обережно, кишкові інфекції!» (До речі, в редакції газети «ЕХО» вже є фото погризених мишами цукерок. Продавцю магазину ми пообіцяли їх не друкувати, якщо вони потравлять мишей). Та на щастя до харчового отруєння справа не дійшла. Продавець, миттю поклавши ковбасу на ваги і в ту ж секунду знявши її з них, заявила, що коштує це «добро» 32 гривні і скількись там копійок. Однак за той короткий момент, поки ковбаса була на вагах, я встиг помітити, що на табло горіло число 430 грамів. І відразу ж поцікавився у продавця, яким чином 430 грамів ковбаси по 64,ХХ за кілограм можуть коштувати 32 гривні? І отримав таку відповідь, якої б нізащо не зміг передбачити: — Коли нам її завозили, вона важила на 32 гривні. Швидко оговтавшись від легкого шоку, я сказав, що ця ситуація мені не подобається і запитав, як трапилось, що зараз вона має меншу вагу. І знову отримав миттєву відповідь: — Вона ж всихає. — А чому я повинен платити за неіснуючу масу? Під час цієї дискусії продавець енергійно теліпала лівою рукою. Я помітив, що таким чином вона намагалась струсити цінник з ковбаси, який прилип до її пальця. Зрештою їй це вдалося. Цінник, скручений вправними пальцями в малесеньку галушку, впав на підлогу. А наша розмова продовжилась. — А хто ж за неї платитиме? Я ж не винна, що тепер вона коштує аж на «пятьорку» дешевше. — Скільки ж вона у вас тут лежить, що аж на «пятьорку» легшою стала? — спитав я, але то вже було не стільки питання, скільки підсумок мого походу в цей «магазин». Цього разу кобеляцька свідомість мене не здолала і, придбавши тільки консерви, я покинув приміщення. Йдучи додому, згадав, як минулої весни у цьому ж таки магазині мені хотіли «впарити» в’ялий огірок за «на підісят копійок дешевше». Як вам такий компроміс? Треба було запитати тоді у продавщиці (здається, того разу то була господарка закладу) навіщо людям в’ялі огірки. Та ще й за весняними цінами. Ось так в один момент цей магазин перестав для мене існувати. Дуже сподіваюсь, що в майбутньому зла доля ніколи не примусить мене його відвідати. І знову ж та клята кобеляцька свідомість говорить, що в цій ситуації винен не продавець, а господарі магазину, а я, сякий-такий, написав так, нібито реалізатор хотіла мене надурити і отруїти… Але здоровий глузд говорить так: «Чи повинен покупець шукати винуватців? Ні. Чи може ковбаса «всохнути» на 70 грамів (це, до речі, вага батончика «Snickers») і при цьому залишитись свіжою? Ні. Чи повинні в магазинах продаватись виключно свіжі продукти? Так». А в Кобеляках виходить навпаки: так, так, ні.
Головна 
